Важкі питання. Яка історія виникнення конфесіоналів?

ПИТАННЯ: Яка історія виникнення конфесіоналів?

ВІДПОВІДЬ: У народному сприйнятті католицька сповідь асоціюється з особливим елементом храмової обстановки – конфесіоналом, сповідальницею. Закриті конфесіонали – ті, що ми зустрічаємо сьогодні в багатьох країнах, – це порівняно недавнє нововведення. Вони з’явилися в католицьких церквах після Тридентського собору, в середині 16 століття, багато в чому завдяки пастирської діяльності святого Карла Борромео.

Офіційно в ужиток храму конфесіонал увійшов разом з Римським міссалом Павла V (1614 рік). Деякі вважають, що такий тип сповідальниці був введений для того, щоб захистити конфіденційність сповіді і анонімність каяльника – для цього і призначені решітки. Однак, причина появи конфессіоналів полягала не в цьому.

Тридентський собор проходив в контексті Реформи і приділяв особливо пильну увагу навчанню і моральному вигляду священиків. Закритий конфесіонал з гратами повинен був захистити духовенство від можливих зловживань щодо каяльників жіночої статі. У народі такий конфесіонал навіть називали «жіночим конфесіоналом». Чоловіки ж продовжували, як і раніше, сповідатися в відведеному для цього приміщенні, прилеглому до ризниці і обладнаному стільцем, підставкою для колінопреклоніння і розп’яттям.

До 16-17 століть Таїнство Покаяння відбувалося найчастіше в храмі, перед священиком, що сидів на дерев’яному стільці. Цей предмет храмової обстановки можна було переставляти з місця на місце, такий «конфесіонал» був відкритим. Про це свідчать різні зображення з того періоду. Сповідь священики приймали також перед вівтарем, що було, наприклад, спеціально передбачено щодо черниць. Паризький синод 829 року наказував монахиням сповідатися перед вівтарем у присутності кількох свідків, які повинні були знаходитися на певній відстані від вівтаря. Такий тісний зв’язок між сповіддю і вівтарем, місцем здійснення Євхаристії, корениться в стародавньому звичаї здійснювати прилюдне покаяння. Воно закінчувалося примиренням, яке надавав єпископ перед вівтарем під час урочистого богослужіння.

Після Тридентського собору Таїнство Покаяння стало сприйматися переважно в його аскетичному вимірі і як акт благочестя. Внаслідок цього сповідь ставала все більш приватною та деяким чином ототожнювалася з духовним наставництвом. І тільки в 1973 році, після Другого Ватиканського собору, цьому Таїнству було повернуто первісний церковний вимір, – зрозуміло, при збереженні всіх позитивних аспектів, що сформувалися завдяки колишій традиції. Це вплинуло також на місце проведення сповіді. Відносно цього місця церковні документи не пропонують чогось нового, проте, наприклад, Італійська єпископська конференція в 1974 році наказала помісним церковним комісіям пристосувати конфесіонал до нового чину Таїнства Примирення.

У пастирському посланні «Проектування нових храмів» 1993 року єпископи висловлюють побажання, щоб місця для здійснення Таїнства Примирення відповідали загальному проекту храму і виглядали «гідно, стримано і гостинно».

У деяких країнах ми зустрічаємо конфесіонали, схожі на кабінет психотерапевта, зі столиками та кріслами. Але це невдало відбиває суть Таїнства – священнодійства, а не простої розмови зі священиком. До речі, норми про проектування церковних будівель передбачають невелике приміщення поруч з ризницею якраз для проведення бесід зі священиком.

Безумовно, часто сповідь поєднується з бесідою. Але необхідно усвідомлювати різницю між ними і при обладнанні місця для сповіді враховувати, що священик знаходиться на другому плані, як простий служитель прощення, дарованого Богом.

Архітектура і обстановка храмів завжди залежить від того, як відбуваються богослужіння. Таким чином, кожен елемент стає свідченням віри, відображаючи традиції культури і епохи.