Владика Кеннет Новаківський: «Я став єпископом, щоб служити Церкві там, де мене найбільше потребують»

Розмовляємо з владикою про духовенство і мирян нашої Церкви, про перші кроки у Лондоні, сучасних єпископів, майбутнє Церкви, а також про його духовних наставників у житті та любов до еспресо. Сам владика Кеннет є вихідцем із родини канадських українців.

«Свого часу я став священником і єпископом, щоб служити Церкві там, де вона мене потребує», – такою думкою починає з нами розмову лондонський єпарх.

«Я є канадським священнослужителем, проте мій шлях священника розпочався саме в Україні. Практично одразу після свячень мене запросили до служіння в курії Львівської архиєпархії. У той час із заслання повернувся світлої пам’яті Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський. Загалом в Україні я служив 10 років. У 2001 році я повернувся до Канади, де став ректором Української католицької семінарії Святого Духа в Оттаві і здійснював це служіння до 2007 року, аж поки не став єпископом. Планував після Оттави повернутися до Саскатунської єпархії (для якої мене було свячено) і продовжити там служіння, аж раптом нунцій з Канади зателефонував мені і повідомив про моє призначення стати третім єпархом Нью-Вестмінстера для українських католиків у Британській Колумбії та Юконі. Для мене це було дуже несподівано, я ще навіть не встиг розпакувати свої речі (сміється), а потрібно було знову збиратися в дорогу. До того ж, я зовсім не знав Британської Колумбії. Відтоді і до сьогодні я служив для них 13 років. Щиро полюбив своїх душпастирів і вірних. Чимало осіб я сам запросив на служіння до єпархії. Дуже важко тепер сказати їм “до побачення”», – ділиться з нами єпископ.

– Преосвященний владико,  якими були  ваші  перші думки і враження, коли ви дізналися про нове призначення?

– Мені зателефонував Блаженніший Святослав і повідомив про нове призначення стати єпископом Лондонської єпархії Пресвятої родини. Я погодився, бо готовий завжди  служити там, де Церква мене потребує. Прийняття цього служіння відбулося не через послух, мовляв, я мушу це прийняти. Ні, я щасливий і чекаю мого лету до Лондону.

У Британії я буду через кілька днів. Планую ознайомитися із ситуацією, яка є в єпархії, щоб зрозуміти, що є необхідним для подальшого служіння. Моя інтронізація відбудеться 7 квітня, тобто на Благовіщення. Нещодавно мав можливість розмовляти з владикою Глібом Лончиною. Відчуваю, що маю підтримку свого попередника. Радію з присутності у Лондоні о. Миколи Макіївського, Апостольського адміністратора, на підтримку якого дуже розраховую. У листі до духовенства і вірних моєї майбутньої єпархії я написав, що вперше побував у Лондоні 16-літнім юнаком, прожив там два місяці і відтоді дуже полюбив це місто. Звичайно, що тоді я ще не думав, що буду священником, а тим більше – єпископом. Чимало разів я був у нашому катедральному храмі, але жодного разу не був у іншій парафії.

– Якими будуть ваші перші кроки на новому етапі служіння?

– Першим кроком буду старатися  відвідати  парафії, щоб побачити і почути, як і чим вони там живуть, які мають здобутки чи труднощі. Я буду цікавитися їхнім життям. Так і в житті є: якщо хтось переїжджає жити до нового будинку, то спершу мусить ознайомитися, скільки є кімнат, де є кухня, спальня, гараж, аж тоді може планувати якісь зміни. З певністю можу сказати, що спершу буду старатися відвідати пороги всіх парафій нашої єпархії.  Я ще не знаю, скільки священників і вірних налічує єпархія, які виклики на мене там чекають. З квітня буду компетентний у цьому питанні. Зараз я точно знаю, що там, як і будь-де, буде багато роботи. Прошу всіх про молитву за мене.

Хотів би також додати, що дуже задоволений, що апостольським адміністратором Нью-Вестмінстерської єпархії Святіший Отець призначив преосвященного владику Давида Мотюка, єпарха Едмонтонського в Канаді. Духовенство в нас є дуже добрим. Також, серед нас є отці Чину святого Василія Великого і сестри служебниці Непорочної Діви Марії. Цікаво вийшло з моїми адресами: стара – Нью-Вестмінстер, а нова – Вестмінстер (сміється).

–Владико, ви маєте великий  досвід служіння  у різноманітних ініціативах Церкви. Що саме з цього плануєте застосувати в Лондонській єпархії? Чого ви за весь час навчилися найкраще?

-Я навчився, що передусім потрібно оцінити середовище, де я є, і слухати те, що говорять інші, і використовувати це для добра. Необхідно усвідомлювати свою працю. Я ще не був в єпархії, тому не можу говорити про якісь конкретні зміни. Ісус Христос, коли покликав за собою апостолів, то спершу сказав: «Ходіть за Мною і подивіться, як все виглядає». Він їх спершу навчав. Так і я мушу йти та подивитися, куди Ісус мене запрошує сьогодні.

–Зараз у нашій Церкві бачимо чимало змін. На горизонті з’являються нові єпископи. На вашу думку, яким має бути сучасний єпископ?

-Сучасний єпископ є тим, хто закликає людей. Він робить це за прикладом Ісуса Христа, який свого часу покликав 12 апостолів. Насамперед єпископ має бути братом Ісуса. Він сам мусить добре пізнати і знати Його. Сучасний єпископ любить свою Церкву. У нашій Церкві ми мали досвід, коли наші підпільні єпископи та священники не були багатими, нічого не мали, але любили Церкву, вірних, вони вірили в Бога і у воскресіння Церкви. Такі риси є необхідними як сучасному єпископу, так  і тому, що жив століття тому. Кожен архиєрей  має свої дари і таланти: хтось знає добре богослов’я, хтось є добрим менеджером чи управлінцем, а хтось є добрим бухгалтером, – усе це дар для нашої Церкви. Я зрозумів, що наша Церква є глобальною, коли очолював робочу групу стратегії «Жива парафія». Я усвідомив, що ми не є самотніми. Ми маємо Синод Єпископів УГКЦ, співбратів у єпископстві. У такий спосіб доповнюємо один одного. Ми знаємо, що Блаженніший Святослав завжди готовий нам допомагати і є добрим прикладом для нас як Глава і Батько нашої Церкви. Вважаю першим і найважливішим завданням єпископа – любити  Церкву.

–Яким ви бачите майбутнє нашої Церкви? Який би ви хотіли зробити внесок у це майбутнє?

-Ми завжди знаємо майбутнє нашої Церкви — це Царство Небесне. Вічне життя у майбутньому є метою нашої віри та життя. Якщо ми не маємо на меті цього осягнути, у такому разі ми не є Церквою. Що я можу внести у майбутнє? Стараюся бути добрим  сином своєї Української  Греко-Католицької Церкви. Намагатимуся користати з Божої ласки на посаді єпарха у Лондоні. Я дуже добре розумію, що просто Кеннет Новаківській не може очолювати єпархію. Тільки з ласкою Божою владика Кеннет може багато зробити, якщо він прийме цю ласку. Кожен з нас: єпископ, священик, монахиня, мирянин — має можливість мати необхідну Божу ласку, щоб робити великі справи для Церкви і для українського народу.

– У контексті викликів і стратегій важливо розуміти, як кожна людина особисто бачить майбутнє Церкви?

– Стратегія’2020 чи майбутня стратегія’2030 мають ту саму мету, що й перші християни: проповідувати Добру Новину: Бог тебе любить. Він помер і воскрес для тебе й заради тебе. Він любить усіх  грішних людей. Ми мусимо знати, що маємо місце в Церкві. Будь-яка наша стратегія є тією, яку дав нам Ісус Христос — іти і проповідувати Добру Новину. Спосіб, як ми це будемо робити, щороку змінюємо. Тепер користаємо з різних медіа, яких не було 30-100 років тому. Зараз ми використовуємо елемент лідерства у сучасному світі. Проте наш меседж той самий — Добра Новина.

Коли я перестаю говорити про Добру Новину, а починаю більше уваги приділяти іншим речам, то забуваю, що Христос просив нас іти й проповідувати її по всьому світу, хрестити всі народи в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

–Хто є вашим духовним наставником, порадником і прикладом для наслідування?

-У мене є кілька духовних авторитетів, які вплинули на мою формацію. У квітні 1990 року, як молодий священник, я вперше приїхав в Україну на запрошення світлої пам’яті Мирослава-Івана Любачівського, щоб відсвяткувати перший Великдень у вільній Церкві після довгого періоду підпілля. Я супроводжував групу журналістів як духівник. У перший день мене запитали: «Отче Кеннете, ви є українцем у третьому поколінні, ваша родина емігрувала до Канади у 1980 році. Як ви почуваєтеся в Україні?» Я відповів, що почуваюся як вдома. Маю відчуття, що хоч я цього дому ніколи не бачив, але завжди чув про нього. Так, мій дім зараз не багатий. Я є сином Канади, де  жив у гарних і безпечних умовах. Але це мій рідний дім. Цим я завдячую своїй родині, яка перша навчила мене любити Канаду, але водночас прищепила мені пам’ять про своє коріння і любов до України. Мої рідні також уперше привели до нашої Української Греко-Католицької Церкви. Родина мені показала важливість молитви. Це був мій перший фундамент.

Другий фундамент — це віряни мого віку. Я не відчував самотності у своєму ходінню до церкви. Для мене була важливою їхня присутність у молодому віці, щоб не відчувати страху ходити до храму.

Третій — отець Ярослав Дибка, редемпторист, перший ректор семінарії у Торонто. Він навчив мене неформальної молитви, навчив, що навчання у семінарії є можливістю замислитися над тим, куди йти далі. Я назавжди собі запам’ятав його науку, що бути священником — це одне з найкращих покликань у світі. Ти не отримаєш задоволення лише тоді, коли стаєш священником без покликання. Під час навчання в семінарії отець Ярослав вчив нас щодня питати себе: «Ісусе, куди я маю йти з Тобою: до свячень чи в інший бік?» Він вчив нас  бути готовим до будь-якої відповіді.

Великим авторитетом для мене під час навчання в Римі був Блаженніший Любомир Гузар. Він був моїм духівником, котрий готував мене до ієрейських свячень. Блаженніший давав мені реколекції за межами Риму. Я його попросив, щоб мої реколекції були дуже строгими. У той час я полюбляв каву еспресо. На реколекціях я зробив собі постанову: не пити кави. У передостанній день реколекцій мусів піти до кімнати, де робили каву, бо там перебував Блаженніший Любомир, щоб з’ясувати технічні моменти наших реколекцій. У той час одна із сестер-монахинь принесла на таці еспресо і запропонувала мені. Така спокуса охопила (сміється). Блаженніший подивився на мене і каже англійською, щоб вона не зрозуміла: “Ну брате, бери ту каву. Подивись, як сестра хоче тобі послужити. Ти образиш її важко, якщо відмовиш. Пий ту каву за її здоров’я. Пам’ятай, брате, що в житті не завжди будуть люди, які захочуть тобі служити. Подякуй Богу за все, що люди тобі дають. Бо це ласка Божа пити еспресо, пий, пий”.

Я до сьогодні пам’ятаю, як смакував ту каву. Це була справжня ласка Божа. Блаженніший Любомир мене навчив цією історією бути вдячним за те, що тобі дають Бог і люди.

Христина Кутнів, Оксана Войтко

Департамент інформації УГКЦ