Владика-номінант Володимир Груца: «Моє покликання – Божа таємниця, яку я відкриватиму до кінця життя»

Існує в суспільстві такий стереотип, що монах, священик, а тим паче єпископ – особа неприступна, похмура, небагатослівна. Та це всього лише стереотип, бо не може справді глибоко духовна особа не ділитися Христовою радістю з іншими, не може не розповідати про те, що Бог є милосердним, не може закритися у власному світі.

Прикладом спростування такого стереотипу є постать о. Володимира Груци, який є душпастирем, монахом-редемптористом, а невдовзі стане ще й Єпископом-помічником Львівської архиєпархії УГКЦ.

Перед інтерв’ю чекаю майбутнього владику біля митрополичих палат на території Свято-Юрського комплексу. Уже так по-весняному тепло, у повітрі витають слова богослужіння із собору. І тут виходить статний русявий монах. Щиро усміхаючись, каже: «Даруйте, щойно із села приїхав. Перед тим був на реколекціях. А я вас знаю». Я ніяково відповідаю, що, можливо, перетиналися на якихсь церковних подіях. «Та ж ви років три-чотири тому брали в мене інтерв’ю про монаше життя на радіо «Воскресіння», – пояснив отець. Майбутній єпископ має добру пам’ять, а я вже й забула…

Далі йдемо з о. Володимиром до приміщення Патріаршої курії на території комплексу. Дорогою зустрічаємо якогось священика. Отець Володимир одразу до нього: «Вітаю вас, отче, із гарним днем. Не переймайтеся, усе вирішимо разом».

Перед бесідою владика-номінант попросив: «Я особливо не готувався до інтерв’ю. Сприймайте мене як душпастиря, який просто прийшов до вас».

Владико-номінанте, про ваше походження, дитячі роки, юність мало відомо. Багато є інформації про ваше навчання, наукову діяльність…

Я народився 1976 року в Добромилі на Львівщині. Як відомо, в той час Церква виходила з підпілля. Ріс я, фактично, біля монастиря отців василіан, де, до речі, свій новіціат проходив митрополит Андрей Шептицький. Коли мене сьогодні запитують про те, як і коли я відчув монаше покликання, то не можу точно відповісти. Для мене це Божа таємниця, яку я відкриватиму до кінця життя. Та я не жалкую про цей вибір. І якби мені повернути час назад, то я б знову відгукнувся на поклик Бога.

Я не був якимсь особливим, найкращим чи найпобожнішим хлопцем. Пригадую з підліткового віку, коли в парафіяльному храмі люди молилися за монаші та священичі покликання, то думав, що, можливо, сусід чи друг піде до монастиря. Та цей поклик прийшов до мене.

Пригадую свою підготовку до Першої Сповіді та урочистого Святого Причастя. Мені тоді було 14 років. Я робив це самостійно, бо група моїх ровесників приступала до цих Таїнств вже раніше. Читав, роздумував…

Коли ви вирішили вступити до монастиря, як на це відреагувала ваша родина?

Вдячний рідним за те, що толерували мій вибір. Вони казали мені: якщо я буду щасливим, то й вони також.

Тобто вони вас не відмовляли?

Можливо, було таке бажання в їхніх серцях, але я цього не відчував.

Ви одразу після школи вступили в монастир?

Після закінчення Добромильської середньої школи я вступав до університету, але мені забракло балів. Тож мав рік на роздуми і пішов вчитися в училище, а після цього вступив до новіціату Чину Найсвятішого Ізбавителя (отці редемтористи).

Чому редемптористи, а не василіани чи студити?

У Тернаві, у парафії, де я провів своє дитинство, першим душпастирем був о. Михайло Волошин, ЧНІ. Цей священик справив на мене велике враження. Після нього служив ще один отець редемпторист – тепер владика Ярослав (Приріз), який мав на мене не менший вплив. Коли настав час робити вибір, я хотів вступати до семінарії, але було запізно подавати документи. Тож Божі стежки провадили мене дивним шляхом саме до монастиря отців редемптористів.

А потім як ви опинилися в Польщі?

Після проходження новіціату в монастирі ЧНІ в Кохавині (Гніздичів біля Львова) мене відправили на навчання до Польщі. Я провчився два роки в Папській богословській академії (тепер Папський університет Івана Павла ІІ), а згодом ще рік у м. Тухів (Польща) у Вищій семінарії отців редемптористів. Згодом настоятелі вирішили послати мене ще далі, до Інсбрука (Австрія), де я продовжив навчання в університеті, який закінчив, захистивши докторську дисертацію з догматичного богослов’я на тему «Таїнство Покаяння у світлі Христового Воскресіння»

Ви добре знали німецьку мову?

Мову вивчав на місці, хоча й мав базові знання німецької ще зі школи. Перед навчанням щовечора 15 хвилин читав Новий Завіт німецькою мовою.

Помітила, що кожен душпастир має свою родзинку, те, над чим він особливо роздумує і на чому наголошує під час проповідей. Ви ж багато проповідуєте про таїнство Сповіді і видали книжку «Святе таїнство Покаяння у світлі Христового Воскресіння. Розуміння сповіді в Українській Греко-Католицькій Церкві».

Відповідь на це можна знайти в моєму минулому. Коли я повернувся з Австрії, мене висвятили на священика. У перший пасторальний рік (перебував у монастирі у Львові) я багато часу провів у сповідальниці храму Святого Йосафата. Приходило багато людей з різними болями і гріхами. Тоді я усвідомив велику важливість таїнства Сповіді. Це спонукало мене до того, щоб зробити більшу богословську рефлексію щодо цього Таїнства.

Під час навчання в Австрії при монастирі редемптористів я працював у пасторально-консультативному центрі, де надавали психологічну допомогу і сповідали. Там я усвідомив, яку цілющу ласку має таїнство Покаяння і в європейському суспільстві.

Чи думали ви коли-небудь про те, що можете стати єпископом?

Насправді, це те, чого я хотів найменше. Мав задуми щодо роботи з молоддю в Гніздичеві. Якби знав, що буде таке рішення Церкви, то точно не будував би таких масштабних планів (сміється). Це було для мене несподіванкою.

Пригадую, номінація на єпископа припала на різдвяний час. Тому я мав нагоду роздумувати про це разом із Марією та Йосифом. Адже вони теж мали свої плани на життя, та Боже провидіння втрутилося і все змінило. Думав так: я йшов до монастиря, пройшов новіціат, склав монаші обіти, брав відповідальність… Проте рішення щодо єпископства не залежало від мене – так розпорядилося Боже провидіння. Міркував: якби всі єпископи відмовлялися від сану, то що тоді було б з нашою Церквою? Тому я разом із Богородицею роздумую у своєму серці про це і хочу лише в Господні руки віддати своє служіння.

Ваше майбутнє єпископство є дещо унікальним: Львівська архиєпархія чи не єдина в УГКЦ матиме трьох владик…

Якщо не помиляюся, то в одній єпархії може бути навіть три єпископи-помічники. Поле для праці є дуже великим. У Львівській архиєпархії йдеться не лише про класичне душпастирство. На цих теренах є багато навчальних закладів і Церква повинна думати мірками категоріального душпастирства. У нашому монастирі нас вчили, що вже минув той час, коли люди самі приходять до храму. Число прихожан буде щоразу менше. Ми повинні будемо виходити до людей і запрошувати їх до храму.

З чим це пов’язано?

Змінився стиль життя. У 90-х роках, коли Церква виходила з підпілля, панував духовний запал. Усе має таку тенденцію: запал, вихід на вершину і спад. Нині суспільство пропонує молодим людям альтернативу через ЗМІ. Ми ж повинні запропонувати їм щось своє. Наприклад, якщо говоримо про молодь, то слід визнати, що нині молоді люди не хочуть чути про певні заборони. Навпаки, категоричні заборони спонукають їх робити те, що не дозволено. Тож потрібна альтернатива. У Кохавині ми з молоддю розпланували тиждень так, щоб вони не мали багато вільного часу, а були заангажовані в життя Церкви.

Чи плануєте продовжувати працювати з молоддю, як єпископ?

Намагатимуся іти до всіх. Ще не знаю, які завдання доручить мені Митрополит Ігор. Адже канонічне призначення єпископом-помічником означає, що він повинен бути помічником Архиєпископа і Митрополита. Однак буду старатися шукати за молоддю.

Руслана Ткаченко