Золочів запрошує оздоровитися! І згадати, що чужих дітей не буває…

Повернувшись із Косова 2008 року, священик-капелан Михайло Cукмановський зі Львівщини отримав два “спадки”. Перший усім нам нині, на жаль, аж надто знайомий – це статус учасника бойових дій. А от другий у документах не зафіксуєш: це глибокий дошкульний неспокій. Із нього непосидючий миротворець зробив тільки один висновок: “Треба щось навколо себе починати міняти!..”

Ірина МАКСИМЕНКО

Сказано – зроблено. Як групу найбільш соціально незахищених осіб у Золочеві, де о. Михайло служить, він визначив дітей з особливими потребами та їхні сім’ї. На той час для них у місті не робили майже нічого. Коли священик приходив із душпастирськими відвідинами у їхні сім’ї, то рідко коли ці візити втішали… Зацьковані суспільством батьки й ледь не напівдика дитина з вадами розвитку, яку ховають у дальній кімнаті, – на жаль, ця класична для посттоталітарного простору ситуація актуальна для багатьох і зараз. Можна, звісно, сісти і плакати над нею, а можна ризикнути – і почати зміни. Оскільки минуло вже сім років, можна з упевненістю сказати, що в цьому разі ризик був виправданим.

Батьки й діти

Хоч як би це було складно, треба було обрати конкретні категорії дітей, яким була потрібна допомога. Визначили, що це будуть діти з ДЦП, “сонячні” малята (з синдромом Дауна) й ті, кому діагностували аутизм. Отець Михайло хотів допомогти насамперед їм, бо такі особливості розвитку незмінні. У більшості випадків їхня наявність заважає створити сім’ю – і за відсутності люблячої спільноти така людина приречена на щось гірше, ніж зайва хромосома або інвалідний візок. На тотальну самотність.

Також священик помітив, що батьки особливих дітей часто всіма забуті. Виявилося, що вони, не раз відкинуті навіть родиною (“Чого ви мучитеся? Здайте в інтернат!”), потребують психологічної та соціальної реабілітації чи не більше за дітей. Зараз це враховують навіть у будівництві: реабілітаційно-катехитичний центр, який уже функціонує у Золочеві, передбачає спеціальні кімнати для спілкування та відпочинку батьків особливої малечі.

“А що ж держава? – спитає хтось. – Хіба не вона має обов’язок піклуватися про своїх особливих громадян?” – “Звісно, так, – відповідає отець. – Але зараз ми маємо допомагати. І приймати допомогу. Бо насправді хіба бувають чужі діти?” Озброївшись такою логікою, священик згуртував навколо греко-католицького храму св. Миколая Чарнецького (де він служить) спочатку лише декілька родин. Потім – іще декілька. Зараз спільнота дітей з особливими потребами та їхніх батьків і рідних “Милосердний самарянин” (і однойменний благодійний фонд) об’єднує вже 39 родин. І це, здається мені, далеко не межа для 24‑тисячного Золочева.

Майстерня, басейн, соляна кімната

Реабілітаційно-катехитичний центр тому так і називається, що поєднує в собі передавання віри (зокрема, приготування до Таїнств і душпастирство) та реабілітацію для дітей з особливими потребами. Тут діє творча майстерня, де діти з допомогою волонтерів та працівників центру виготовляють різнокольорові свічки й листівки (здебільшого технікою квілінґ). Трудотерапія дає чудові результати: золочівські вироби милують око, а співпраця дітей зі старшими вельми допомагає в соціалізації маленьких майстрів. Для них діють і різні мистецькі гуртки, а також завжди готовий прийти на допомогу психолог.

Окрема розмова – фізична реабілітація. Невеличкий басейн центру й тренажери інколи вперше відкривають особливим малюкам світ спорту та фізичної культури, який загалом лише зрідка таким доступний. Також спортивний простір відкритий для парафіян, які своїми пожертвами допомагають у його утриманні.

Соляна кімната – це маленьке чудо Золочева. На 12 м² можуть перебувати, дихаючи цілющою сіллю (мікрочастинки якої постійно перебувають у повітрі, що забезпечує спеціальний апарат), одразу п’ятеро людей – як дітей, так і дорослих. Тут легшає людям, які мають захворювання дихальних шляхів (бронхіт, риніт, фарингіт, синусит), астму, невроз, дерматоз, алергію… Також у соляній кімнаті дістають відчутну допомогу сердечники та люди з хворобами опорно-рухового апарату, а також гіпертоніки. Зважаючи на те, що в дітей з особливими потребами часто вразливий та слабкий імунітет (а до того ж купа супутніх хвороб), соляна кімната для них цілий рік заміняє недоступні курорти. Звісно, що у її утриманні допомагають і парафіяни, і всі охочі, хто потребує підтримки здоров’я. Отець Михайло підкреслює, що його мета – самоокупність центру, “щоби ні в кого нічого не треба було просити”. Тому інформація-запрошення до соляної кімнати відкрита для будь-кого, хто забажає влаштувати собі на Львівщині маленький санаторій.

Дякувати і йти далі

Цей центр став можливим завдяки тому, що свої зусилля об’єднали Церква, держава, різні благодійні фонди та ще багато небайдужих людей. У планах о. Михайла – нові проекти. Добудувати центр і зробити його функціональним – лише частина з них.

Окрім цього, священик хоче, щоби неподалік Золочева поступово виникло ціле господарство, яке б об’єднало людей з особливими потребами та їхніх рідних через працю. Таке господарство виробляло б екопродукти та цілком могло би утримувати і себе, і своїх робітників, які до того ж дістали би шанс жити гідно й отримувати хорошу винагороду за свою працю. “Я не зв’язуюся з проектами без майбутнього. Так, їх легше почати, але майже неможливо втілити в реальність…” – спокійно зауважує священик, закінчуючи для мене екскурсію реабілітаційно-катехитичним центром. І починає розмову про те, як потрапив в АТО під мінометний обстріл, коли мав говорити з державними партнерами щодо центру. Він нещодавно їздив туди як волонтер і капелан, і, судячи зі всього, капелани також не бувають “колишніми”. Але це вже зовсім інша історія…