о. Степан Сус: «Неодружений священик – це монах у світі»

У сучасному світі надзвичайно важливо вміти знайти власне покликання, той шлях, який наповнюватиме радістю і водночас дозволить максимально реалізувати себе для корисного служіння іншим. Інколи ми думаємо, що якийсь вибір є більш популярним, той, який найшвидше наближує нас до успіху, кар’єрного зросту, водночас такі міркування ще більше заплутують. Страх перед тим, аби відкрити власне серце, інколи навіть бути диваком в очах інших, заглушують внутрішні прагнення, ув’язнюють те справжнє у собі. Про покликання у неодруженому стані говоримо із настоятелем Гарнізонного храму св. апп. Петра і Павла, головою Центру військового капеланства Львівської Архиєпархії УГКЦ, отцем Степаном Сусом.

– У східних Католицьких Церквах, зокрема в УГКЦ, ми маємо три стани: одружений, неодружений або целібат, монашество. Чи можете охарактеризувати коротко кожен із них?

– Вибір стану зумовлений покликанням. У Церкві стан є шляхом служіння, способом проповідування Божого Слова. Не можна сказати, що якийсь із них є кращим, оскільки всі вони є можливістю реалізувати своє покликання, служити Богові та ближнім. Мені подобаються слова святого Франциска Асизького: «Потрібно зацвісти на тому місці, де тебе посадили». Тому насамперед потрібно «цвісти» для Бога та ближніх, щоб проповідувати Боже Царство тут, на землі. Ми маємо чимало прикладів зі Старого та Нового завіту, де люди, які служили Богові, перебували у різних станах. Для нас також прикладом є сам Ісус Христос, Який був неодруженим, Який водночас був всім для всіх. Також є зразок одружених апостолів, що залишили все, пішли за Господом, зуміли поєднати у собі різні епізоди людського життя, різні вибори, але вкінці кожен із їхніх станів дозволив максимально перебувати з Богом.

– Дуже часто через незнання миряни ототожнюють неодружених священиків з монахами. Яка ж різниця між цими двома станами?

– Так, насправді маємо певні спільні риси, хоч і є свої відмінності. На мій погляд, неодружений священик – монах у світі. Це виходить із пріоритетів, цінностей, бажань. Наприклад, я розумію, що для ефективного служіння потребую автомобіль, житло, мобільний телефон, комп’ютер, проте ці всі речі у житті є другорядними, оскільки я – неодружений, і часто цими всіма моїми речами більше користають мої ближні, ніж я сам. Позитивна риса целібату – ти можеш бути з кожною людиною у будь-якій обставині її життя. Ти не маєш сім’ї, дітей, не маєш певних прив’язаностей, але це не означає, що це звільняє тебе від спокус. Проте твій стан водночас дає свободу говорити з іншим про проблему нарівні, адже, коли маєш сім’ю, а тобі, наприклад, треба дати пораду щодо стосунків між чоловіком і жінкою, зразу ж починаєш відштовхуватися від власного досвіду. У цьому випадку ти вільний, хоча знову-таки треба навчитися реагувати на чимало інших викликів. Слово «монах» означає «один». Священик у целібаті теж є один, проте він живе у світі, виконує функції соціального служіння Церкви, йде до інших. Тому неодружене священство – це хороший приклад для людей показати, що ти такий, як інші, проте в ієрархії пріоритетів у тебе Бог на першому місці. Неодружений священик покликаний жити для інших!

– Отче, як у вас виникло покликання до неодруженого стану?

– Дуже багато розмірковував над вибором стану. Колись я ніколи не міг уявити, що священик може бути неодруженим. Під час навчання у Колегіумі святого Йосафата у Бучачі, вперше зустрівся з монахами і побачив цей стиль життя. Після закінчення Колегіуму навіть думав йти до монастиря, але сталось так, що вступив до семінарії. Протягом навчання у семінарії думав про неодружений стан, про те, як можу найкраще себе реалізувати у цьому покликанні. Тоді почав працювати з військовими, займатись духовною опікою. Побачив, що можу бути для них братом, отцем, для солдатів – солдатом, для полковників – полковником, а для генералів – генералом. Наше життя – це також постійна наука, яким не треба бути! Бачимо різне, а повинні наслідувати лише добре! Церква завжди прагне чогось нового у служінні: потрібно реагувати на суспільні проблеми і водночас показувати людям іншу модель священства. Істина про спасіння, яку для нас залишив Господь у Святому Писанні є жива та незмінна, однак способи та методи її донесення до людиней ми повинні напевно що змінювати, залежно від часу та обставин. Тому моє покликання є сформоване так, що я хотів завжди бути поруч з тими, хто шукає своєї стежки до Бога.

– Часто миряни сприймають священика у целібаті з певними упередженнями, мовляв, якщо він без сім’ї, то якийсь не такий, «біла ворона». Що можете сказати людям, які так думають?

– Знаєте, я витратив приблизно рік часу, щоб пояснити людям, чому вибрав саме такий стан. У мене у житті було багато симпатій. Була перспектива, коли через одруження з певною людиною, розумів, що не стану у майбутньому священиком, оскільки можливості реалізувати себе були набагато привабливішими. Часто запитував себе: що робити? Кредо мого життя – це обирати більш складний шлях. Тому вирішив йти важчою дорогою. Я говорив іншим, що пояснити, чому саме такий вибір дуже важко, оскільки це те саме, коли намагаєшся виокремити для себе, за що любиш ту чи іншу людину. Слова – безсилі у цьому випадку. Скажу одне, що любов до Бога і до Церкви дозволяє любити всіх. З іншої сторони у мене, як і в усіх, можуть бути сумніви, чи правильно вчинив, оскільки це вибір на все життя. Час будь-яких сумнів стає нагодою до повного довір’я Богові! Ми ніколи не знаємо, що нас чекає завтра. Але ми повинні бути твердо переконаними в тому, що де б цей завтрашній день нас не застав, повинні бути з Богом!

– Отче, у сучасному світі, який повний різними викликами і спокусами, для людини дедалі важче віднайти своє покликання. Що варто робити, щоб зрозуміти Богом призначену місію?

– По-перше, варто розуміти, що потрібно йти, не зважаючи на всі труднощі. По-друге, потрібно пам’ятати, що орієнтиром для будь-якого покликання є Господь. Знаєте, протягом свого служіння я бачу чимало добрих прикладів священиків та представників монашого чину, проте для мене основним зразком є Бог, Якому я присвячую своє життя, Він є центром, а вся моя діяльність та інші виклики – це похідні речі. Думаю, що коли ми розставимо у житті пріоритети саме так, це допоможе якнайглибше розпізнати власну місію. Навіть вже ставши священиком, завжди є нагода втратити це покликання. Важливо у вирі нашого щоденного життя знаходити хвилину для Бога, щоб спитати Його, як йти далі. Кожного дня я молюся молитву митрополита Андрея Шептицького про Божу Мудрість. Прошу у Бога Мудрості приймати певні рішення, розрізняти добро і зло, любити людей, мати внутрішню силу для подолання спокус. Коли я був за кордоном в монастирі, то почув думку: «Не так важливо у житті, які ти маєш наукові титули та рівні знань. Важливо, чи ти можеш дати собі раду!” Це для мене є настановою у житті. Коли йдеш за Господом та довіряєш Йому кожен день, набагато легше тоді вести за собою людей, бути поруч з ними!

Розмовляла Юліана Лавриш