Львівський Псевдособор - відповідь ченців Василіян
  • Пон, 07/03/2016 - 20:48

Репресії проти греко-католицького духовенства в 1945-1946 рр. влада одягла у шати боротьби за державну безпеку СРСР, в якій Церква і духовенство УГКЦ зокрема розглядалося як деструктивна сила, що втручається в формування світоглядної політики СРСР. Така діяльність згідно зі ст. 124 (обмеження права свободи совісті) Конституції була неприпустимою. Процес репресій проти ченців має кілька стадій: 1944-1946 рр. події, що передували Львівському „соборові”, зокрема ліквідація монастирів і арешти ченців.

Навесні 1945 р., коли стало зрозуміло, що гітлерівська Німеччина війну програє, толерантна політика щодо Католицької Церкви завершилася. Розпочалася атеїстична агітація у пресі. УГКЦ з центром поза межами Радянського Союзу, за словами генерала Лева Мехліса, не могла існувати. Вибір був невеликий: або піддатися Московському патріархові або бути знищеним- Церква не пішла з радянською владою на співпрацю, отож, нова влада приступила до відкритих репресій. 

Органи НКВС арештовували отців, які активно душпастирювали в період німецької окупації, ці арешти були предвісниками масштабних переслідувань, які готували більшовики, і які розпочалися після завершення війни. У квітні 1945 р. з публікацією у львівській обласній газеті статті Росовича (псевдонім Я. Галана) «З хрестом, чи ножем» і арештом 11 квітня 1945 р. єпископату УГКЦ поклала початок масових репресій Греко Католицької Церкви. Відмова духовенства від "об'єднання" з православними була задекларована на зборахсвящеників Жовківського деканату, отці заявили, що підпорядковуються перемиському владиці Кир Йосафату Коциловському, і що ці справи вирішує лише єрарх[1]. Для успіху плану „обєднання Церков“ владою було проведено серію арештів. 31 травня 1945 р. ув'язнено три єромонахи Жовківської обителі, включно з ігуменом о. Модестом Пелехом, а згодом ще два брати василіянина за “організовану антирадянську діяльність у Жовківському видавництві отців Василіян”[2] Брат Йосафат Рогатинський, який працював у експедиції Жовківської друкарні згадував, що з приходом Червоної армії він розповсюджував журнал „Місіонар” (у 1944 р. він розіслав 5 тис. примірників[3]). Видавнича діяльність оо. Василіян була заборонена, а націоналізована друкарня випускала радянську газету «Нове життя»[4]. Отець протоігумен Віталій Градюк, візитуючи монастирі навесні 1945 р., проводив розмови з ченцями, закликаючи їх бути вірними Греко-Католицькій Церкві, залишатися в монастирях, хоч би це вартувало життя. Влітку 1945 р., представники «Ініціативної групи» за підтримки органів влади провели на рівні деканів схиляли духовенство до зміни канонічної юрисдикції. Протоігумен закликав братію до спротиву. Проти дій „Ініціативної групи”  виступив  ігумен  монастиря у  Добромиліо о.Розумійко Макарій. Проте, більшість   священиків (окрім монахів) деканату під погорозою арештів і побоїв підкорилися. Непідкорилися з  Ігуменом молоді священики о.П.Брицький та о.М.Царик. В серпні  1945  після  виклику  в  Управління НКГБ у Дрогобичі,  йому під  погорозою арешту  заборонено  проживати у місті Добромиль. Василіян відкрито боролися за право легального існування УГКЦ і монастирів.

Отець Йосафат Федорик написав в серпні 1945 р. заяву до уповноваженого в справах РПЦ п. Ходченка, де послідовно, використовуючи богословські аргументи, а також конституцію СРСР, обгрунтував неправосильність і недоцільність об’єднання УГКЦ з Православною Церквою[5]. Цей документ змусив священиків Золочівського деканату застановитися над рішеннями конференції, що мала заявити про їхнє ставлення до Ініціативної групи. Реакцією на цю, досить лояльну щодо радянської влади заяву отця, був його арешт 4 вересня 1945 р.[6] Наступним кроком ченців, які готувалися до переслідувань, був перехід на нелегальне становище. Ієромонах Порфирій Луцик, у 1943 р. перебував в м. Чорткові, виробив евакуаційний лист і в 1945 р. переїхав до Львова, і проживав у старшої жінки на вул. Пекарській 48. Його сестра Михайлина час від часу передавала продукти для отця, коли отець вийшов з дому його арештували і за звинуваченням у антирадянській пропаганді засуджено, помер на засланні [7]. 

 У очікуванні репресій єпископи подбали про правонаступників. Отцю Матею Шипітці, єпископ Григорій Хомишин передав права єпископа у Станіславівській єпархії. Отець Матей в травні 1946 р. мав зустріч з свщмуч. о. Климентієм Шептицьким, з яким радився у справі діяльності УГКЦ в нових умовах[1]. У 1947 р. він висповідав і прийняв у Католицьку Церкву священиків зі Станіславівщини і Львівщини, які «підписали православ’я»[2]. У 1947-1948 рр. о. Матей Шипітка і о Юрій Янтух переховувалися у ще діючих монастирях сестер василіянок у с. Словіта і с. Нижнє Висоцьке. Відправляли отці для сестер Служби Божі, уділяли вірним Святі Тайни[3]. Коли в 1948 р. в Словіті арештували о. Матея Шипітку, а в Нижньому Висоцькому – о. Юрія Янтуха, то єдиним надійним місцем, де отці знаходили притулок були помешкання городян. Так, після звільнення о. Юрій Янтух проживав у Львові на легальному становищі і навчався на бугалтерських курсах, а продуктами харчування у цей післявоєнний час йому допомагала рідня[4]. 

Львів став притулком для єромонахів, які дотримуючись заходів конспірації проводили богослужіння у квартирах.

Львівский собор 1946 р., змодельований в кабінетах Москви, формально ліквідував УГКЦ. Звіт уповноваженого у справах релігії по Львівщині 1968-69 р. описує Львівський собор 1946 р. як акт анулювання УГКЦ і "об'єднання з братами в єдину РПЦ".

В цей період 1946-1949 рр. влада використовує тактику „укрупнення” монастирів за схемою „один Чин – один монастир”. Церква продовжила існувати, але вже в катакомбах. Спротив і агітація ченців проти „навернення“ не припинялася, комуністи вирішили обмежити сферу впливу монахів та зменшити їх кількість за рахунок "обєднання" монастирів.  Виконання цього рішення призвело до ліквідації в 1946 р. монастирів в обласних і районних центрах Галичини, що супроводжувалося арештами настоятелів і єромонахів. Ці заходи влади наштовхнулися на опір монахів, які, щоб не приймати православ’я, переходили на нелегальне становище і продовжували обслуговувати духовні потреби мирян вірних УГКЦ. Ліквідація монастирів - один з виявів репресії Церкви у Галичині  на початку 1946 р. У фондах Уповноваженого у справах релігії по Львівській обл. зберігаються документи радянського обласного керівництва, які за формою є короткими і змістовними інструкціями, які описують причину для скасування монастирів. Першим з рис акту про ліквідацію

монастиря була як не парадоксально - боротьба за збереження будівель монастирів "...оскільки приміщення монастирів багато років не ремонтуються і приходять у повну непридатність..." Іншим стандартним аргументом яким голова Облвиконкому переконував районне керівництво був пошук раціонального виходу: " в ряді монастирів не раціонально використовується приміщення" Третім кроком цих звернень був надзвичайний вияв турботи про майно: "для раціонально використання і збереження надалі будинків монастирів" як також турбота про монахів та сестер, як у випадку з отцями Редемтористами "переселити 38 монахів редемптористів з с. Збоїська  у монастир с. Голоско-Велике".

Такі листи масово виготовлялися у обласних державних адмінстраціях у березні 1946 р. після офіційної ліквідації УГКЦ на Львівському псевдоСоборі 4-5 березня 1946 р. і згідно цих інструкцій численні монаші обителі перейшли у власність держави.

Василіяни монастиря у с. Гошів до весни 1950 р. обслуговували вірних села і округи, які просили про молитву. Монастир відвідували не лише отці[5], а й уповноважені у справах релігії з пропозицією «переходу на православ’я». На монастир було накладено 70 тис. рублів податку, який допомагали сплачувати прочани, особливо з Дрогобича. Отці, що офіційно не жили в монастирі, були змушені жити поза ним, оскільки діяла заборона влади на проживання в обителі сторонніх осіб. Водночас це дозволило їм душпастирювати в сусідніх селах і непомітно для влади уділяти Святі Тайни.

В Уневі для ченців УГКЦ створено будинок перестарілих куди звозили старших ієромонахів. Тут з лютого 1949 р. проживав о. Йосиф Ридель, василіянин. 7 червня 1949 р. він домігся дозволу в районного уповноваженого у справах релігії п. Романового на відправу Служби Божої для вірних с. Ладинці, Перемишлянського району. З матеріалів кримінальної справи вимальовується образ ченця василіянина, який на допитах і в суді, виступав в обороні УГКЦ і зі спокоєм прийняв вирок: «Який вирок суд винесе, я його прийму, бо він є не від влади, а від Бога»[6].

Шлях ісоповіді віри привів чернецтво УГКЦ на межу виживання, але за порогом вічності їх свідчення зберегло Церкву і вона відродилася і зараз покликана вкотре свідчити про вірність Христові.

[1] Там же, 107-108; 91.

[2] Там же, арк. 105.

[3] Архів УСБУ Львів, Спр. о. Матея Шипітки, П-34395, арк. 57; 69; 269; спр. о. Юрія Янтуха, П-11708, арк. 20.

[4] Архів УСБУ Львів, Спр. о. Юрія Янтух, П-11708, арк. 27; 30.

[5] Там же, Спр. о. Мартиніяна Луціва, П-22532, арк. 47.

[6] Архів УСБУ ЛO,, спр. о. Йосифа Риделя, П-32220, арк. 16; 28-30; 59-60.

 

[1] В. Сергійчук, „Нескорена церква“, Київ 2001, 57.

[2] Архів УСБУ Львів, спр. о. Модеста Пелеха, о. Маркіяна Савчина, о.Маркіяна Когута, П-26909.

[3] Архів УСБУ Львів, спр. бр. Йосафата Рогатинського, П-31690, 12.

[4] Там же, 15-16.

[5] Архів УСБУ Львів,, спр. о. Йосафата Федорика П-26995, в 6 т. т. 6, 34.

[6] Такм же, спр. о. Йосафата Федорика П-26995, в 6 т. т. 6, 93.

[7] Архів Святоонуфріївського монастиря оо. Василіян, Постуляційний фонд, спр. о. Порфирія Луцика, Свідчення Євгенії Теленько, 1.


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць