Важкі питання. Чому співжиття до шлюбу вважається гріхом, якщо скоро весілля?

ПИТАННЯ: Чому співжиття до шлюбу вважається гріхом, якщо вже все вирішено і в найближчі дні буде весілля?

ВІДПОВІДЬ: Співжиття до шлюбу, навіть якщо вже прийнято рішення, можна порівняти з ситуацією, коли хтось робить крадіжку в магазині, виправдовуючись тим, що потім заплатить за вкрадене. Очевидно, що така поведінка гідна осуду. Жоден власник магазину не погодиться з тим, що клієнтам дозволено красти з наміром заплатити пізніше. Тим більше що в дошлюбному співжитті, як і в магазині, рахунок часто залишається неоплаченим, і кожен йде своєю дорогою, завдаючи шкоди залишеному партнеру.

Дошлюбне співжиття – це не просто спільне життя, яке саме по собі може містити чимало позитивних аспектів, якби воно не мало на увазі сексуальних стосунків поза шлюбом. Вони є помилковою «передумовою» до шлюбу згідно Божественному задуму.

Не тільки християнин, а й кожна людина покликана зберігати чистоту до шлюбу в силу самого сенсу, самої природи сексуального акту. Якщо він є справжнім, тобто висловлює цілковиту віддачу себе іншій людині, то ця тілесна віддача може здійснитися тільки після того, як відбудеться взаємовіддача за допомогою шлюбної згоди.

Ця згода дається в момент укладення шлюбу, і шлюбна згода все кардинально змінює: кожен тепер належить іншому, вони назавжди стають єдиним цілим. Поки не дано цю згоду, двоє не є єдиним цілим і не належать один одному.

Співжиття з наміром вступити в шлюб не применшує тяжкості вчиненого гріха, оскільки дошлюбний зв’язок в будь-якому випадку, незалежно від намірів, заснований на фальші. Як писав святий Іван Павло II в апостольському напоумленні «Familiaris consortio», «досконалий тілесний дар став би обманом, якби він не був знаком і наслідком повної особистісної самовіддачі, тобто тієї самовіддачі, в якій присутня вся особистість, також і в часовому вимірі. Якщо ж людина щось зберігає для себе, або залишає за собою можливість змінити рішення в майбутньому – вона не віддає себе повністю»(11).

«Якщо людина щось зберігає для себе … вона не віддає себе повністю». Тут Папа має на увазі не тільки шлюбне зобов’язання, але і контрацепцію, яка часто практикується в дошлюбних відносинах. Контрацепція – це найочевидніша ознака того, що двоє не віддають себе один одному повністю, оскільки фактично вони виключають з цього дару можливість стати матір’ю і батьком. У тому ж напоумленні Іван Павло II пише: «Мові народження, яка виражає всеціле взаємне дарування подружжя, контрацепція об’єктивно протиставляє іншу мову, тобто ‘не дарувати себе іншому повністю’: наслідком цього є не тільки практична відмова від зачаття нового життя, але і фальсифікація внутрішньої істини подружньої любові, покликаної дарувати себе в особистісній повноті»(32). Цілком очевидно, що в дошлюбних сексуальних відносинах людина тільки «симулює» повну віддачу, оскільки свідомо виключає повноту цього дару.

Далі Папа пише: «Якщо людина залишає за собою можливість змінити рішення в майбутньому … вже тому вона не віддає себе повністю». Юнак і дівчина, які збираються одружитися, ще не є подружжям і усвідомлюють, що вони не належать ще один одному остаточно. Вони знають, що поки вільні прийняти інше рішення для майбутнього і, в принципі, вільні розлучитися один з одним без будь-яких зобов’язань. Це означає, що їх взаємна віддача ще не здійснилася.

Деякі виправдовують дошлюбний зв’язок тим, що, мовляв, вчинення Таїнства Шлюбу – лише формальність, а має значення тільки взаємна любов. Безумовно, любов і рішення бути разом – це вкрай важливо. Але неправильно стверджувати, ніби шлюбна згода, дана під час вінчання, – це лише формальність. Навпаки, це переломний момент в житті двох людей: до моменту цієї згоди вони вільні і не належать один одному назавжди. Після згоди вони знають, що тепер є одним цілим і вже невільні повернути назад.

Чоловік і жінка живуть, як чоловік і жінка, знаючи, що вони ними не є. Це те ж саме, якщо б семінарист, знаючи, що він ще не священик, служив Святу Месу. Це була б фальсифікація Меси. Точно так само і з майбутнім подружжям. Вступаючи в інтимний зв’язок, вони лише симулюють любов, оскільки в дійсності вони засліплені бажанням. Для того, щоб довести любов один одному, немає необхідності вдаватися до жесту, який притаманний тільки подружжю. Багато юнаків і дівчат, зробивши таку помилку, пізніше усвідомлюють її і повертаються до чистоти відносин, стверджуючи, що їх любов від цього стала тільки сильнішою.

Потрібно підкреслити ще один важливий аспект дошлюбних стосунків: віддаючись один одному тілесно, чоловік і жінка звикають віддаватися тому, хто їм не належить. Не виключено, що ця «звичка» проявиться і в майбутньому. Адже подружня вірність (як і дошлюбна вірність) не з’являється сама по собі, але готується, вирощується. Період заручин служить і для цього. А дошлюбні сексуальні відносини можуть стати передумовою до невірності і до розриву майбутнього шлюбного союзу. Як хмарочос потребує міцного фундаменту, щоб не впасти, так і шлюб потребує міцного фундаменту. А дошлюбні інтимні стосунки – це хиткий фундамент, поверхневий і заснований на примхах. У той час як шлюб потребує міцної основи, закладеної твердістю рішення обох подругів.

Не треба забувати і про те, що сексуальні відносини є завжди потенційно плідними. На відміну від інших проявів любові двох людей, сексуальні відносини потенційно втягують і третю людину, що має право на народження в стабільному союзі. Дітонародження поза шлюбом – це прояв безвідповідальності, в тому числі і по відношенню до дитини. І недостатньо стверджувати: «наш секс безпечний», – всім відомо, що жоден метод запобігання не дає стовідсоткової гарантії. Таким чином, до обману, породжуваного контрацепцією, додається ще й безвідповідальність. Дитина має право на те, щоб бути зачатою і виношеною в стабільному союзі.

Сексуальні стосунки, в яких закладена здатність до продовження роду, мають на увазі наявність остаточного і стабільного зв’язку. Ось чому дошлюбні відносини суперечать християнському віровченню, згідно з яким сексуальний акт може відбуватися тільки в контексті шлюбу.

«Наречений і наречена, – стверджується в Катехизмі Католицької Церкви, – покликані жити в цнотливму утриманні. Це випробування, завдяки якому вони пізнають взаєму повагу і вчаться взаємної вірності і надії отримати один одного як дар від Бога. Вони повинні відкласти до одруження ті вирази ніжності, які специфічно властиві подружній любові. Вони повинні взаємно допомагати один одному зростати в цнотливості».