1 листопада. Свято Всіх Святих. 2 листопада. Поминання всіх померлих вірних

Культ святих завжди залишався постійною складовою життя Церкви. Первинним і найбільш адекватним його джерелом було вчинення «спогаду Вечері Господньої» – виконання заповіді, даної Церкві. Культ святих є ніщо інше, як один з аспектів пасхального таїнства. Святі є «місцем» зустрічі спасительного діяння Бога у Христі з людською любов’ю і свободою. Через своїх святих Церква містично бере участь в цьому діянні. Різні категорії святих, різні їх «чини»: мученики, сповідники, діви, пастирі, преподобні, Учителі Церкви по-своєму заповнюють діло Христа в історії. Вони є Його автентичними свідками і конкретним історичним проявом.

Культ святих можна сприймати, як якусь «посередницьку інстанцію» або як «щаблі», за якими можна зійти до Бога. Бог створив світ з метою його «обоження», Він Сам безпосередньо наповнює і виконує Собою все. Одночасно, в святих Бог діє особливим чином, повніше відкриває Себе в їх житті.

З іншого боку, метою діянь людини, в кінцевому рахунку, є прагнення знайти себе, як і весь свій світ, в Бозі. Святі – це люди, які свідомо і самовіддано просувалися у напрямку до цієї мети. Тому в культі святих ми «торкаємося Бога» і шануємо Самого Бога. Можна стверджувати, що єдиним змістом літургійного року є целебрація таїнства Спаціння у Христі, а його невід’ємним аспектом є культ святих, в яких містичне Тіло Христа ( «Христос сьогодні») має своє вираження і свою реалізацію в Святому Дусі в умовах конкретної реальності. «Місяцеслов», таким чином, стає маніфестацією часу та історії, які є істотними елементами процесу Спасіння у Христі, «етапами» і «поворотними моментами» цього процесу.

Святі, однак, не тільки «прикрашають» історію Церкви, а й належать до її сутності. Без святих Церква не була б собою. Завдяки святим, Церква стає «світлом світу» і «знаменням для народів». Всі ці мотиви дуже чітко виражені в префації латинського Міссала, котрі присвячені святим. Так і Догматична Конституція про Церкву II Ватиканського Собору (КЦ 50 і 53) наводить такі підстави для вшанування святих:

1. У святих Бог являє людям Свою присутність і Лик.

2. У них Він звертається до нас і свідчить про Своє Царство.

3. Святі, які перебувають з Господом, пробуджують в нас есхатологічну надію і спонукають нас шукати Граду Божого.

4. Вони показують нам шлях єднання з Богом в конкретних ситуаціях нашого життя.

5. Святі є свідками Царства Божого і правди Євангелія.

6. Шанування святих служить зміцненню єдності Церкви в практиці братньої любові.

Культ святих за своєю природою сходить до Христа, Який є «вінцем святості», а через Нього – до Бога-Отця, «дивному у святих Своїх».

Культ святих може бути виражений в трьох поняттях: veneratio – «честь», imitatio – «наслідування», invocatio – «покликання», що пов’язано з intercessio – «заступництвом». Всі ці три елементи нерозривно пов’язані між собою і взаємно один одного обумовлюють. Збереження рівноваги між ними гарантує автентичність культу.

Першими шанованими в Церкві святими були мученики. Ключовим при цьому було поняття dies natalis (natale) – «день народження». У язичницькій античності цей день був днем фізичного народження. У річницю народження народного героя або відомої людини проходили публічні урочистості. У християнстві ж dies natalis був днем смерті мученика, день його «народження для неба», його пасхального переходу за образом Христовим.

Згідно язичницьким звичаєм, рідні та друзі покійного збиралися в день його народження на кладовищі, щоб запропонувати їжу і пиття тіням (манам) покійних і розділити з ними поминальну трапезу – refrigerium. Християни сприйняли деякі елементи цих звичаїв, відмовившись однак від усього, що було в них несумісним з вірою у Воскресіння. Жалобні обряди і ритуальні ридання були замінені співом псалмів, сповнених надії Воскресіння. Не відмовляючись від refrigerium, християни здійснювали на кладовищах Євхаристію в річницю істинного народження мученика – в день його славної смерті. Тим самим, dies natalis виявився пов’язаним з поминанням – memoria в античному значенні цього слова, що мало на увазі духовна присутність святого в зборах «своїх» заради обміну з ними дарами Божої любові. Саме в такому дусі нам слід здійснювати і поминання всіх покійних вірних (2 листопада, День всіх покійних вірних).

Після закінчення гонінь виникла ідея мучеництва без крові – аскези, вищою формою якої вважалася присвячене Богу дівственне життя. Отці Церкви ставили в один ряд мучеників і дів, оскільки, на їхню думку, вони найдосконаліше належали Богу і Христу (св. Кипріян). Таким чином в церковному календарі, поряд з мучениками, з’явилися також імена святих монахів ( «преподобних») і дів. Першими церковними календарями, що містять імена святих, були Римський «Хронограф» Фурія Діонісія Філокаліса від 354 р і «Нікомедійський Календар» від 363 р (зберігся в сирійській версії від 411 р).

На підставі календарів складалися Мартирологи (спочатку на Сході) – каталоги імен святих в послідовному (день за днем) порядку. Всі Помісні Церкви мали свої мартирологи. Імена місцевих святих поміщалися на диптихах – спеціальних таблицях, що виставлялися в храмі. До них могли бути приєднані імена святих, шанованих в інших Церквах. На підставі помісних мартирологів згодом стали складатися календарі для Вселенської Церкви (Синаксарь). На Сході такі спроби робилися ще раніше 400 р

Розвитку культу святих вельми сприяло і шанування мощей (як і пізніші акції по їх перенесенню). Згідно зі свідченням св. Амвросія, «мощі» – це частинки тіла святого, зберігаються на день Воскресіння мертвих. Їм приписувалася чудодійна сила, оскільки вони містили міць благодаті, яка діяла за допомогою цієї людини (пор. 4 Цар 13,21; Мт 9,20; Діян 5,15; 19,12).

Книга Одкровення (Од. 6,9) говорить про душі повбиваних християн, які перебувають під небесним вівтарем. Можливо, подібні уявлення зумовили практику вкладання часток мощей в спеціальну нішу (менсу) вівтаря. Кожна помісна церква, кожна громада, кожен храм прагнули придбати реліквії святих, без яких тепер стало неможливим навіть освячення храму.

Починаючи з раннього Середньовіччя, помітну роль в благочесті вірних стала відігравати агіографична література – «Життя святих». Біля витоків цього жанру знаходяться Акти мучеників (найдавніші – опис мучеництва в Ліоні від 177 р і мучеництва св. Полікарпа від 156 р), які пізніше розвинулися в Легенди (в первинному значенні цього слова – «справи, про які варто прочитати»). Читалися також твори, що належали перу тих чи інших святих (особливо під час паломництв, паломниками ж вони і поширювалися).

Апогей культу святих припадає на середні віки, чому сприяли вкрай суворі умови життя, війни, епідемії і стихійні лиха. Людям були потрібні захисники, в той час як Бога представляли дуже далеким, суворим і невблаганним Владикою. Ті чи інші святі проголошувалися покровителями міст, ремесел, занять. Окремим святим навіть приписувалися конкретні «спеціальності».

Шанування святих у Церкві переживало також і кризи. Перша з них виникла на грунті іконоборчого руху (Візантія, VIII століття): поряд з поклонінням зображень, правомочність «поклоніння святим», тобто творінню Творця, також була поставлена під сумнів. Відповіддю Церкви на подібні закиди стали постанови II Нікейського Собору (VII Вселенського Собору: 787 р, VII сесія), в яких було проведено відмінність між абсолютним культом поклоніння, що належить одному лише Богу (грец. Латрейя) і відносним і підлеглим культом шанування, який може бути допущений стосовно святих (грец. дуліа).

Наступна криза була пов’язана з явищем Реформації. Заперечення культу святих з боку провідних реформаторів було пов’язано із середньовічними зловживаннями в цій галузі. Тридентський Собор на своєму 25 засіданні в грудні 1563 р зайнявся цими проблемами. Його рішення по суті відтворили позицію II Нікейського Собору.

Вшанування святих зазвичай починалося «знизу», в народному благочесті, однак потрібно також підтвердження з боку єпископа. Синод в Карфагені 398 р наказує розумну обережність в цих питаннях. На Заході, починаючи з X-XI століть, єпископи все частіше зверталися до Папи, цікавлячись його думкою щодо вшанування того чи іншого святого. Перша офіційна канонізація на прохання єпископів була здійснена Папою Іваном XV в 993 р (єпископ Ульріх Аугсбургский). Папа Олександр III видав в 1171р Декрет, який зобов’язував звертатися до авторитету Святого Престолу для введення культу будь-якої особи, а Інокентій III (1198-1216 рр.) остаточно зарезервував право «проголошення святим» за Апостольською Столицею.

Тридентський Собор доручив справу канонізації майбутніх святих утвореної за його ж постановою (у 1588 році) Конгрегації Обрядів. У 1634 р було введено перший щабель канонізації – беатифікація, тобто зарахування до лику «блаженних». При цьому, якщо канонізація (зарахування до лику «святих») підтверджує, що дана особа досягла вічного блаженства і їй належить культ у всій Церкві, то беатифікація дозволяє її вшанування на певній території, в рамках певного ордену і т.д.

Реформа календаря 1969 р впорядкувала культ святих і встановила ступені їх вшановування: торжество, свято, обов’язкове поминання, поминання за бажанням (факультативне).

З давніх часів в Церкві існує святкування, присвячене «всім святим». «Нікомедійський каледар» поміщає свято Всіх Святих на п’ятницю в октаві Пасхи. Св. Єфрем Сирін згадує про святкування дня Всіх мучеників 13 травня, а св. Іван Золотоустий свідчить про торжество в честь Всіх Святих в першу неділю після П’ятидесятниці. Цієї останньої дати Православна Церква дотримується досі.

Прийнятий на Заході звичай відзначати День Всіх Святих 1 листопада виник в Англії в VIII столітті, очевидно – як противага існуючої у кельтів-язичників традиції відзначати в той же день «Хеллуін» ( «день духів», «день мертвих»). З XV століття це свято отримало октаву, а ще раніше – Навечір’я, скасовані в 1955 р Однак ж і в сучасному календарі за Днем Всіх Святих є День Пам’яті всіх померлих вірних (2 листопада). Крім того, протягом восьми днів, починаючи з 1 листопада, прийнято служити заупокійні Меси, а вірні запрошуються до особливо посиленої молитви за дорогих їхньому серцю померлих.

Літургійні молитви Дня Всіх Святих прославляють Бога – єдине джерело святості, висловлюють віру в безсмертя святих, а також закликають до їх заступництва. Читання зі Святого Письма, в свою чергу, відтворюють етичний кодекс християнства (8 «блаженств» з Нагірної проповіді) і свідчать про присутність незліченних воїнств святих, увійти в число яких покликані і ми.