30 липня 2015: місто з одним крилом

Доля розпорядилася так, що я зміг бути присутнім на відкритті пам’ятника митрополиту Андрею Шептицькому. Я приїхав на конференцію, присвячену Єврейським дням у Львові – і ця подія збіглася з днем відкриття монумента. У цьому теж є своя очевидна для мене аналогія.

У роки війни митрополит Андрей та інші священики УГКЦ, ризикуючи життям, рятували в своїх резиденціях і монастирях євреїв Галичини. Я завжди про це пам’ятаю. Читав спогади тих, кому вдалося вижити. Зустрічався з деякими з цих людей, – наприклад, з видатним польським інтелектуалом і дипломатом, колишнім міністром закордонних справ і добрим другом України Адамом Даніелем Ротфельдом. І завжди, коли я бачив тих, хто вижив – або знаходив на алеї праведників в єрусалимському музеї Яд-Вашем імена тих мешканців Галичини, хто готовий був пожертвувати своїм життям заради чужого порятунку, я думав про митрополита Андрея. Про те, який потужний заряд людяності він повідомив своїй пастві в роки жорстокості.

Тому для мене немає такого питання – повинен зараз у Львові бути пам’ятник Андрею Шептицькому чи ні. Я вважаю, що всі інші питання, про які так багато було у Львові дискусій напередодні відкриття монумента – і про долю парку поруч з Політехнікою, і про те, як провести нову дорогу, і про те, як облаштувати площу біля собору святого Юра – можна вирішити . Для цього, власне і існує міське самоврядування, громадські організації, можливість вільної дискусії у вільній країні. А пам’ятник має стояти. Зараз.

Тому що місто, в якому є пам’ятник Степану Бандері і немає пам’ятника Андрею Шептицькому – це місто з одним крилом. А злетіти можна тільки на двох крилах.

Віталій Портников