9 травня слід відзначати у церквах як день скорботи, – учасник Другої світової війни

День перемоги як «загальнонародне свято» із урочистостями, салютами та офіційним вихідним днем був проголошений указом Президії Верховної Ради СРСР у 1965 році. Йдеться в сюжеті «Zik».

В Україні традицію помпезного святкування 9 травня намагаються зламати не вперше – у 2005 році президент Віктор Ющенко скасував військовий парад Хрещатиком до Дня перемоги. Однак вже через 5 років Віктор Янукович його поновив. Історики ж наголошують: замість того, щоб возвеличувати перемогу, здобуту дорогою ціною, слід пом’янути мільйони жертв Другої світової війни.

А от у європейських країнах замість помпезних парадів, за звичай, проводять меморіальні заходи – 8 травня, у день капітуляції Німеччини. У 2015 році Верховна рада України також проголосувала за європейський формат заходів, згідно з яким 8-го травня на державному рівні відзначається День пам’яті та примирення, а 9-го травня – День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні замість попереднього варіанту — День перемоги у Великій вітчизняній війні.

Але ветерани, які зараз перебувають у Київському госпіталі інвалідів Другої світової війни, такій ініціативі, схоже, не дуже раді. Мовляв, хоча сил на паради і не мають, але такі заходи все таки потрібні для майбутніх поколінь.

«Для нас день перемоги – 9 травня, і салюти потрібні саме у цей день, бо він окроплений великою кров’ю», – вважає ветеран Радянської армії, учасник Другої світової війни Федір Лещенко.

А от для львів’янки Марії Дужої повернення радянської армії у Львів в липні 1944 року стало вироком її, учасницю підпілля ОУН, звинуватили у зраді батьківщини та відправили у табори на довгі десять років. Та найгірше, що після відсидки Марії було заборонено повертатися до рідного міста, до неповносправного батька — інваліда Першої світової війни.

«Мені Львів був закритий, не можна було навіть переночувати в рідній хаті – вони перевіряли вночі, чи я там є. Щоб ми, українці, справляли 9 травня? Та провалися пропадом те 9 травня!» – переконана колишня підпільниця.

У 1944 році війна для Галичини не завершилась – ще десятиліття радянська влада полювала за «ворогами народу» серед місцевого населення. Переслідували і висилали на Сибір навіть родичів членів ОУН та греко-католицьких священиків.

Два роки тому на околицях Львова дослідники розкопали понад півтисячі людських останків – всі вони з львівської пересильної тюрми. Це ті, хто не дочекався свого етапу і помер у в’язниці.

«Серед них була велика кількість дитячих останків. Їхні мами перебували в пересильній тюрмі. Вагітні жінки або новонароджені помирали одразу після пологів», – розповідає директор КП ЛОР «Доля» Святослав Шеремета.

Учасник Другої світової війни, колишній директор Інституту національної пам’яті Ігор Юхновський каже: «Я ненавидів і ту злу силу, яка була за Радянського Союзу, і ту, що прийшла за німецької окупації».

У 19 років він таки пішов на фронт і добре пам’ятає звістку про кінець війни. Каже, що тоді вона здавалась надзвичайно радісною, однак зараз салютувати і веселитися з нагоди Дня перемоги недоречно, адже до початку Другої світової війни населення України нараховувало 42 мільйонів осіб, після – 27 мільйонів.

«Ми повинні піти в церкви, помолитися, згадати тих багатьох, хто загинув у цій війні. Це День пам’яті, День скорботи», – переконаний Юхновський.