130 років з дня першої Божественної Літургії митрополита Андрея Шептицького

Минає 130 років, як після ієрейських свячень у Перемишлі Андрей Шептицький 11 вересня 1892 року у рідному селі Прилбичі відслужив першу Святу Літургію. Опис цього дня до нас дійшов у записках мами Софії із Фредрів:

«У неділю о 5-ій год. рано усі вже заметушилися. Служби Божі відправлювали в церковці й у нашій родинній каплиці. Усі, хто де тільки міг, сповідався й причащався під час Служб Божих. Для нас спеціяльно, себто для батьків і чотирьох братів, наспів дозвіл із Риму, щоби о. Андрей дав нам латинське св. Причастя. Вереснева мряка опадала росою й ясне сонце піднімалося чимраз вище на небі (…)

Біля 10-ої години вранці дорогою з церкви до двірського городу, що була обсаджена молодими соснами, вийшли процесією священики й народ по молодого священика.

Біля фіртки на городі процесія затрималася й тільки священики увійшли до дому, де на галерії ми всі зібралися. Тоді Роман клякнув перед нами, як пан молодий перед вінчанням, прохаючи благословення. Відтак одягнено його в ту величаву василіянську мантію, а він спустив на очі каптур, що сповіщав смерть цьому світові. Два молоді Василіяни, так само одягнені, станули по обох сторонах, за ними духовенство і ми.

Стежкою, по якій ганяв ще дитиною, по якій візком його возили під час недуги, тепер, коли сонце своїми проміннями неначе хотіло його вітати й благословити, а пташки радісний гимн співали, — ми підходили до фіртки.

Там, під биття дзвонів і майоріння в повітрі хоругов, чекала на нас процесія та запровадила до спеціально збудованого з цієї нагоди намету. Височів високий, білий, за церквою посеред старезних лип, над гробівцем прадідів. Вівтар, піднесений на кілька східців угору, прикрашений квіттям, зажеврів світлом. Над ним була приміщена римська Дароносниця, а ще вище ікона Богоматері, перед якою вже неодне покоління молилося.

Приміціянтові мали дияконувати колишній парох із Брухналя — холмський уніят, про якого я кілька разів згадувала, бо любив Романа наче сина, а всього дому нашого був вірним приятелем, священик Станіслав Лонцький та теперішній його наслідник о. Яремкевич.

Нашим гарячим бажанням було, щоби на цю першу Пожертву наша дитина, вимолена стільки слізьми, заки приступить до Господнього Вівтаря, мала ризи, як «шлюбна сукня королеви». Альба моєї роботи давно чекала цього дня. Східний фелон і дальматика були виготовлені з тяжкого білого дамасту й підшиті багряним шовком — барвою Ісуса Христа — а облямовані таким самим оксамитом та золотими мережками. У середині фелону — золотим гаптом вишитий у променях грецький монограм Спасителя. За старим звичаєм, на довгій єпітрахилі на самому низі — герби жертводавців: Фредрів і Шептицьких.

Перш ніж розпочав Службу Божу, дав нам Святе Причастя і тоді в світлах і відблисках білого намету, білого фелона, які неначе вогники блимали довкруги цієї голови, такої молодої, такої поважної й прегарної в безмежній любови й своїй покорі, а в Божій силі, яку вона зображувала, підніс високо Божого Агнця й, задивлений в Нього, виголошував слова: «Господи, я недостойний…». Відшукала на його обличчі вираз, тепер весь у Христа перемінений; ясніючий, як у небі сяятимуть страждання землі, той самий вираз, який то лице мало вже одного разу, — тоді, коли вважав, що у власній пожертві не вистачить йому сил. Може, мені лише так здавалося, але я знаю, що в сльозах щастя, які напливали тоді до його очей, пригадалися мені відразу тамті — сльози терпіння — чотири роки тому раз зауважені.

Не передати словами, яка була ця Служба Божа, якою його зосередженістю була, всіх зосередженість. Ті сонячні проміння, що проблискували крізь полотно й так дивно літали у повітрі, оця мовчанка люду, а при співі птахів — його голос дужий, дзвінкий, спокійний, що ніс Всевишньому молитву з Жертвою… бо Вона: «ТВОЯ ОД ТВОЇХ, ТОБІ ПРИНОСИМО ЗА ВСІХ І ЗА ВСЕ».

Не передати враження, яке робили ті старенькі священики, що як диякони прислуговували зі схиленими головами молодому монахові, й ті безконечні два ряди полотнянок, поміж які проходив, схиляючись і роздаючи Тіло й Кров Господа.

Після Служби Божої ми вклякали перед вівтарем, а він благословив по черзі, кладучи руки на наші голови, й ті руки, освячені Господньою Жертвою, ми цілували. Благословив спершу матір, батька, братів; благословив пробоща, який охрестив його; благословив отця Яцковського, який від шкільної лавки до монастирської фіртки навчав його душу «правд життя». Благословив отця Щепковського, який виховав його в Христі на слугу вівтаря, благословив тих, що йому й тим чинили, яким і він добро чинив; благословив рідних, приятелів, товаришів, старих офіціялістів та господарів, які пам`ятали його від дитинства; благословив слуг і нарід, і маленьких дітей у білих сорочинках, яких їх йому матері передавали…

А далі й далі з білого фелона й білого шатра, як ясні душечки, літали повітряні світельця, щезали й знову верталися до благословенної голови нашої дитини — Христового Священика.

Того дня 11-го вересня 1892 р. увечері біля Прилбицької церковці ми закопали місійний хрест, щоби повсякчасно пам`ятав нарід, скільки на тому місці Бог роздарував ласк, скільки провин відпустив, що дав, що обіцяв…

Як цей хрест селу, так я родині цей пам’ятник залишаю, їй на пожиток, а моєму Господеві на хвалу.

Амінь».