«Календарна реформа — історичний момент, і друкований додаток, який фіксує перші місяці життя Церкви за новим стилем, — документ, який залишиться для історії», — о. Ігор Яців

Ще трохи про новий календар

Рішення про перехід Церкви на григоріанський календар для усіх нерухомих свят, окрім Пасхалії, з початку нового літургійного року, було прийняте на Архиєрейському Синоді УГКЦ в Україні 1–2 лютого 2023 року, а 6 лютого Глава УГКЦ Блаженніший Святослав оголосив це рішення Синоду в прямому ефірі «Живого телебачення».

З одного боку, такий перехід в українському суспільстві в останні кілька років був очікуваним і бажаним: це стосувалося, зокрема, святкування Різдва 25 грудня. З іншого боку, рішення Синоду про перехід на новий календар для усіх свят, крім Пасхалії, уже в цьому році, стало доволі несподіваним навіть у середовищі самої Церкви: «патріарший» календар на 2023 рік за «старим» стилем був уже надрукований.

Отець Ігор Яців згадує, як це було:

«Друкований церковний календар УГКЦ ми випускаємо з 2010 року, початково — щоб таким чином збирати кошти на завершення будови і оздоблення нашого Патріаршого собору в Києві. Можливо, тому в народі цей календар і назвали „патріаршим“. В кінці минулого року ми, як завжди, надрукували наш календар на наступний, 2023 рік — безумовно, без жодної думки, що щось має змінюватися: він був з січня по грудень, з усіма святами, все, як ми звикли. І ось — новина: Синод єпископів, провівши опитування і дослідивши думку єпископства, священицтва, монашества і мирян у різних парафіях УГКЦ в Україні, дійшов до висновку, що найкращий, найвідповідніший момент для календарної реформи — саме зараз, бо такий перехід підтримує переважаюча більшість вірних Церкви».

Якщо пригадати історію, стає очевидним, що реформа церковного календаря є досить делікатною і непростою справою, оскільки торкається глибинних речей — від питань етнічної самоідентифікації і національної ідентичності до історичних процесів. Зокрема, саме так питання переходу на григоріанський календар сприймалося у першій третині ХХ століття у західних українських землях, які перебували у складі спочатку Австро-Угорщини, а потім — Речі Посполитої. Впродовж ХХ століття УГКЦ — і «за Польщі», і пізніше в діаспорі, у першій і другій хвилях української еміграції — намагалася просувати календарну реформу, але це щоразу викликало спротив вірян.

«Так, у нас у Церкві свого часу були й „календарні війни“, — розповідає о. Ігор. — Бувало, що календарне питання навіть розділяло деякі парафії в українській діаспорі. Ті, хто не сприймали ідеї переходу на григоріанський календар, називали її „ополяченням“, „латинізацією“ тощо. Для них старий, юліанський, календар був і залишався джерелом збереження ідентичності — національної і церковної, тому вони дуже ревно відстоювали той календар, який діяв в Україні, щоб тримати зв’язок з Батьківщиною».

Але потреба календарної реформи у Церкві була, зокрема, й світоглядна. Після початку війни росії в Україні, з 2014 року, голосів, що церковний календар потрібно змінювати, ставало все більше, а у 2022-му, у часі повномасштабного вторгнення, це питання набуло виразних рис цивілізаційного вибору. Світоглядний аспект, ототожнення старого стилю з «русскім міром» і вектор «Геть від москви» — основний аргумент на користь цієї реформи, але не єдиний. Ще один аргумент — астрономічний: юліанський рік за календарем, запровадженим у 45 році до н. е. Юлієм Цезарем, довший за астрономічний сонячний на 11 хвилин 14 секунд. За півтора тисячоліття відставання склало десять днів, що й стало однією з причин введення у 1582 році григоріанського календаря.

«Григоріанський календар справді більш точний: до юліанського календаря кожні 128 років треба було додавати по одному дню, щоб вирівнювати похибку, яка на сьогодні складає 13 днів», — пояснює цей момент о. Ігор Яців.

Отже, за новим календарем, за яким з 1 вересня житиме УГКЦ, всі нерухомі свята переходять на новий стиль, а Пасхалія — Великдень і рухомі свята, залежні від його дати, поки що залишається чинною. Тож уже цього року УГКЦ святкуватиме Різдво 25 грудня; серед інших знакових для українців свят у вересні-грудні, які змінюють дату, — Покрова (1 жовтня), святого Андрія (30 листопада), святого Миколая (6 грудня).

«Ми дискутували, чи треба друкувати додаток до уже виданого календаря на цей рік, і вирішальним аргументом стало те, що календарна реформа — історичний момент, а отже цей додаток — історичний документ. Справді, такі речі стаються навіть не раз на кілька століть, тому ці перші місяці життя Церкви за новим календарем варто було зафіксувати в друкованому вигляді. Цей перший календар — документ, який залишиться для історії в архівах і бібліотеках», — каже о. Ігор.

Новий додаток до календаря на 2023 рік випустили до Квітної неділі, його наклад — 25 тисяч примірників. Він розповсюджується по всіх парафіях УГКЦ в Україні. У доповненні до календаря також подаються відповідні літургійні читання на кожен день, завірені Патріаршою літургійною комісією. Є також електронна версія цього додатку на офіційному сайті УГКЦ.

«Вервиця єднає»

Ініціатива «Вервиця єднає» — молитва на вервиці в прямому ефірі, яка відбувається щовечора о 20:00 за київським часом, яку провадить щоразу інший священик, монах чи монахиня, і доєднатися до якої може кожен, триває уже два з половиною роки. Трансляція ведеться з парафій УГКЦ в Україні і діаспор у всьому світі. Ця ініціатива розпочалася на Покрову, у 2020 році, і триває донині. 7 травня цього року відбулася уже 800-та трансляція «Вервиці».

«Ініціатива „Вервиця єднає“ почалася у часі пандемії коронавірусу, коли ми всі вимушено сиділи по своїх домівках, а в деяких країнах ввели суворі обмеження на відвідування храмів, — розповідає о. Ігор Яців, автор цієї ініціативи. — В таких обставинах і зародилася ідея „Вервиці“, молитви он-лайн, коли ми можемо залишатися вдома, але єднатися в молитві. Так сталося, що у часі повномасштабної війни росії в Україні ця молитва отримала нову потребу — молитися за перемогу України, за наших воїнів, за поранених, за полонених, за тих, хто загинув, за рідних загиблих. Вірю, що ця щоденна молитва вірних УГКЦ, яка почалася в ковід, продовжується у війні, буде звучати і після перемоги».

«Це — Божа справа, і тому вона живе, — продовжує отець. — У Діяннях апостолів є фрагмент, коли на той самий Синедріон, який судив Ісуса Христа, приводять судити і апостолів. І на цьому суді один із членів Синедріону, Гамалеїл, каже: „Якщо те, що вони проповідують, — людська справа, вона занепаде сама по собі. Але якщо це справа Божа, ми нічого не зможемо зробити, не зможемо цьому протидіяти“. Так скажу і про „Вервицю“: вона прийшла і розвивається як Божа справа, як можливість молитися разом, вчитися молитися, єднатися в молитві. Вона з’явилася не в результаті якихось обрахунків і міркувань піарників чи маркетологів. Вона — як Божий дар для нас і тоді, під час ковіду, і зараз, в часі великої війни. Бо війна чи мир — а людська душа однаково прагне до Бога, і така нагода для молитви завжди потрібна».

Ініціатива «Вервиця єднає», окрім того, стала потужним інструментом комунікації Церкви як великої спільноти зі своїми вірними у всьому світі.

«Щоб спільнота Церкви була єдиною, нам потрібна комунікація, а „Вервиця“ єднає нас у різних частинах світу щодня, — каже о. Ігор. — Колись найвиразнішою можливістю доносити думку і Слово Боже була усна проповідь священика, потім — написані від руки чи надруковані пастирські листи і послання. Сьогодні, у мережевому суспільстві, комунікація є іншою, і ми повинні це враховувати. Церква чи парафія, яка ігнорує можливості сучасних медіа, не до кінця здійснює своє душпастирське служіння. Сьогодні проповідь священика у храмі може почути сотня людей, а публікацію цієї проповіді — тисяча. Тому Церква — і в цілості, і в особі окремих священиків та спільнот — присутня у соціальних мережах: там де є люди — там має бути і Церква, яка несе Слово Доброї Новини».