Позиція кардинала Герхарда Мюллера щодо Істини в Церкві

У Церкві існує лише одна Істина. Це означає, що не можна уділяти людям так зване Боже благословення, якщо вони живуть у гріху. Синод єпископів не може бути перетворений на якийсь симпозіум усіх церковних станів. Про це пише кардинал Герхард Мюллер, колишній префект Конгрегації доктрини віри на порталі Kath.net.

Ось повний текст статті:

Уся Церква дякує Папі Леву XIV за його христоцентричну проповідь, в якій, як наступник Петра, він об’єднує всіх єпископів і вірних у спільному сповіданні Христа, Сина Бога живого (Мт. 16,16).

Найбільшу загрозу для Нової євангелізації на Заході, зокрема в Німеччині, я бачу у поверненні доктрини подвійної істини. Вона має гностичне походження. Іриней Ліонський вже протиставляв її католицькій герменевтиці. Єдність і цілісність Об’явлення присутні в Церкві через Святе Письмо, апостольську Традицію та Учительський Уряд єпископів, зокрема в Римській Церкві. У пунктах 1-10 Догматичної Конституції про Божественне Об’явлення, «Dei Verbum», Другий Ватиканський Собор, саме в цьому сенсі, проти іманентизації віри та секуляризації Церкви, висловив надприродний характер віри та сакраментальність Церкви. Він зробив це як в опозиції до раціоналізму Просвітництва, який зводив християнство до природної моралі (Кант), так і до ірраціоналізму романтизму, який спотворював раціональну віру на містичну сентиментальність (Руссо). Розмовною мовою, релігія мала бути справою індивідуального та колективного почуття, а всі історичні релігії – лише культурно обумовленим вираженням цього почуття. Жодна релігія не мала б виключних претензій на істину, навіть якщо Церква розуміє себе як божественно призначеного вчителя Об’явлення, яке було дано раз і назавжди у Христі, і таким чином як таїнство спасіння у Христі. Новий Вчитель Церкви, Джон Генрі Ньюмен, у своїй останній великій праці («Есе на допомогу граматиці згоди») надав католицькій герменевтиці її сучасної форми, після періоду натуралізму епохи Просвітництва.

Наука про подвійну істину сьогодні набуває гасла «зміни парадигми». Його можна застосувати для формування теорій у природничих науках. Однак для теології, яка ґрунтується на повноті істини та благодаті у Христі, воно є катастрофічним. Це не позиція Ніцше, який робить істину залежною від перспективи, ані думка Гайдеггера, яка робить істину буття залежною від її одкровення в дану епоху. В обох цих підходах істина обумовлена часом.

Христос, у своїй особі, є Істиною в повноті часу. Він об’єднує всі епохи історії спасіння, Церкви та догми в єдності свідомості віри Церкви, в її минулому, теперішньому та майбутньому. Син Божий, в силу своєї прийнятої людської природи, приводить кожного віруючого та всю Церкву до прямих стосунків з єдиним і істинним Богом, який у божественності та людяності свого Сина охоплює всі часи.

Одним із руйнівних наслідків науки про подвійну істину є постулат, щоб пастирська опіка мала перевагу над об’явленими істинами віри та моралі. Те, що є догматично істинним, мало би бути хибним з точки зору душпастирства, і навпаки. Наприклад, шлюб чоловіка та жінки справді був би вкорінений у Логосі Творця та Відкупителя, в якому все сталося, проте з пастирських міркувань, тобто з огляду на суб’єктивне відчуття благополуччя, можна було б вводити в оману гомосексуальні пари, що їхні об’єктивно гріховні стосунки, попри все, є благословенні Богом.

Наведемо ще один приклад: не можна, з одного боку, сповідувати, в дусі Другого Ватиканського Собору, єрархічно-сакраментальний устрій Церкви як об’явлену істину (Lumen Gentium 18–29), а з іншого боку, перетворювати Синод Єпископів на симпозіум учасників з усіх станів Церкви, чиї думки — всупереч правильно зрозумілій колегіальності єпископів — потім наділяються Папою, подібно до абсолютистського правителя, авторитетом звичайного Учительського Уряду. Тим часом звичайним Учительським Урядом вважається регулярне проголошення істин, об’явлених єпископами та Папою, наприклад, проголошення на Різдво про народження Христа та втілення Сина Божого, а не викладення приватних поглядів на тему політики.

Так само Церква в Німеччині не може, з одного боку, називати себе католицькою, але через Синодальну Раду, як людським чином встановлений орган прийняття рішень, підривати навчальну та юрисдикційну владу єпископів, яка існує за божественним законом (iure divino), та розмивати єпископську пастирську посаду в специфічному церковному парламенті англіканського характеру.

Не можна в неонесторіанському дусі розділяти Христа як Вчителя Істини та Христа як Доброго Пастиря, бо Він є однією і тією ж Божественною Особою, яка навчає божественній істині та дарує Своїм учням божественне життя благодаті, навернення та оновлення у Святому Дусі. Ми повинні подолати дуалістичне протиставлення догми та душпастирства, істини та життя. Слід остерігатися свого мислення та суджень від ідеологічних категорій, які поділяють єдине та неподільне Тіло Христове, яким є Церква, на традиціоналістів та прогресистів, консерваторів та лібералів.

Апостольська традиція знає, що за допомогою Святого Духа можливий прогрес у Церкві як поглиблення розуміння Одкровення, даного раз і назавжди, особливо через проповідь тих, хто через наступництво в єпископському служінні отримав певну харизму істини (пор. Dei Verbum 8). І лише в одному й тому ж Христі відкривається вся глибина істини про Бога та спасіння людини, бо Він «є водночас – у Своїй людській природі – Посередником і – у Своїй божественності – повнотою всього Об’явлення» (Dei verbum 2).

За: pch24.pl