Адорація Найсвятіших Тайн: бути поруч з Ісусом Христом

Від початку повномасштабного вторгнення львівська римо-католицька парафія св. Йоана Павла II проводить щотижневі нічні адорації Святих Тайн з молитвами за мир. Римо-католики з містечка Ківерці на Волині цілодобово адорують Євхаристійного Ісуса, а настоятель храму Пресвятого Серця Ісуса о. Кшиштоф щоденно виходить з Найсвятішими Дарами на вулицю і благословляє ними місто та всю Україну. Священник каже, що безперервна прослава Христа та спілкування з Ним допомагає зберегтися від ворожих обстрілів, і тільки Серце Ісусове здатне подати нам мир. Виставлення Святих Тайн та їхнє молитовне вшанування – духовна практика, яка своєю історією сягає ще Середніх Віків, стала особливо затребуваною в час війни.

Зустріч, що настає у спогляданні

Латинське слово adoratio означає «поклоніння» або «вшанування». В основі цієї католицької набожності лежить позалітургійне поклоніння Ісусові у Святих Тайнах, освячених під час Меси. Для нього використовують спеціальну дароносицю – монстранцію, куди священник вкладає Святі Дари та виставляє на престолі. Мета адорації – наша персональна зустріч з Ісусом, можливість відчути Його присутність та любов. Зустріч, що настає у спогляданні, розважаннях в тиші, молитвах та піснях. Фактично це католицька медитація (її здійснюють на колінах), під час якої потрібно концентруватися на Ісусові та Його реальній присутності в монстранції. Саме тому значна частина Адорації – це приватні молитви, розважання або ж читання Святого Письма в тиші. Частину розважань зачитує священник вголос, вони чергуються з піснями, проте значна частина розважань – у тиші. Якихось сталих текстів розважань нє існує, вони можуть варіюватися в залежності від намірення самої адорації. Традиційно вона починається співом «O salutaris hostia» («О Спасительная Жертва»), а завершується «Tantum ergo» («Слався, Жертво») та благословенням Найсвятішими Дарами.

Адорації можуть бути приуроченими до конкретних свят, як-от Пресвятого Серця Ісусового; їх правлять перед першими п’ятницями місяця. Існують також нічні адорації та «вічні адорації» – для цього облаштовують спеціальні каплиці, при яких обов’язково має хтось перебувати. З 2013 року Католицька Церква практикує також одночасні адорації, під час яких вірні з усього світу в конкретній годині єднаються у поклонінні Євхаристійному Ісусові.

Акт вираження католицької віри

Адорація як повноцінна практика виникла в XIII столітті. В ті часи миряни-католики рідко причащалися, тому замість споживання Тіла та Крови Христових вони обмежувалися спогляданням. Первинно ці споглядання тривали в час піднесення Гостії на Месі, проте вже згодом вони стають позалітургійними. У 1226 році французький король Людовик VIII розпорядився, щоб у каплиці Святого хреста в Авіньйоні вірні вічно поклонялися Святим Тайнам. Рішення це було продиктовано, зокрема, перемогою над катарами – єретиками, які не вірили в реальну присутність Тіла та Крови у Святих Дарах. Установлення свята Божого Тіла із публічними Євхаристійними процесіями тільки посприяли розвиткові позалітургійного почитання Святих Тайн. Особливо адорації поширилися у XVI столітті, в період Реформації, коли набожності до Тіла і Крови стали виразниками католицької віри та ідентичности. Тоді ж утверджується така практика, як сорокагодинне поклоніння, адорації отримують відносно сталі форми.

Місіонери Серця Христового у Східній Церкві

У східному обряді власних позалітурнійних практик почитання Святих Тайн нема. Існує думка, що для Східної Церкви адораційні практики є чужими, адже у храмах східного обряду Христос весь час присутній у кивоті, а благословення Святими Дарами здійснюється під час Літургії. Таку думку віднаходимо серед артикулів Берестейської унії, де присутня вимога: «До процесій у день свята Божого Тіла нехай [римо-католики] нас не змушують, тобто щоб ми також із Святими Тайнами своїми ходили, бо в нас інший чин Св. Тайн», що свідчить про те, що тодішні східні християни вважали латинський Євхаристійний культ чужим. Та згодом західні форми почитання Євхаристійного Ісуса поступово починають проникати в Руську унійну церкву. Скажімо, в 1660 році Мінський та Мстиславський архімандрит Варлаам Косинський з-поміж низки речей згадав у своєму заповіті і монстранцію, що свідчить про те, що набожества, пов’язані з виставленням Святих Тайн, вже існували тоді. Про практикування 40-годинних набожеств та регулярні виставлення Святих Тайн згадує митрополит Кипріян Жоховський в «Люблінському Коллоквіюмі». Після Замойського Синоду 1720 року, що наказав святкувати празник Божого Тіла, адорації вже активно впроваджуються в позалітургійне життя Греко-католицької церкви. Особливо вони закріпилися після Добромильської реформи Василіянського чину (1882-1904). Василіяни стали основними місіонерами культу Серця Ісусового в Церкві, тому активно поширювали адорації як одну з форм Його почитання. Великий вклад у плекання позалітургійного почитання Святих Тайн в східному обряді зробив станиславівський владика Григорій Хомишин, видавши в 1920 році підручник для священників, що містив різні форми почитання Серця Ісусового та Пресвятої Євхаристії, серед яких були і адорації. Усе це призвело до того, що вони стали одними з найулюбленіших позалітургійних практик для багатьох вірних. Проте після Другого Ватиканського собору (1962-1965) та виходу декрету «Orientalium Ecclesiarum» з його акцентом на важливості плекання власних літургійних та богословських традицій Східних Церков адорації починають поступово зникати з молитовного життя УГКЦ. Збереглися вони в наш час переважно при храмах та монастирях Василіянського Чину, а також по деяких сільських парафіях. Спроба відмовитися від використання латинських практик в УГКЦ спричинила і зворотну реакцію серед частини вірних, зокрема на противагу їй виникло традиціоналістське Священниче братство святого священномученика Йосафата, очолюване екскомунікованим священником Василем Ковпаком, де також регулярно проводять адорації. В багатьох греко-католицьких храмах залишився відголосок цієї традиції – нічні чування, під час яких хоч і не виставляють Святих Тайн, але їхні намірення та розважання залишаються суголосними.

В дні війни, болю та страждань Євхаристійний Ісус залишається найбільшою надією на мир та перемогу. Тому католики продовжують приступати до Нього в надії відчути Божу присутність у своєму житті, відчути себе несамотніми в холодному світі та знайти духовну втіху.