Архієпископ Мечислав Мокшицький: Через покору можемо робити великі справи, оскільки діятимемо вже не ми, а сам Христос

Сьогодні Митрополит Львівський, Мечислав Мокшицький святкує День народження.

Нашим читачам пропонуємо інтерв’ю Архієпископа Мечислава Мокшицького, у якому він розповідає про своє життя і служіння священика і єпископа.

Сьогодні, в День народження Митрополита Львівського, архієпископа Мечислава Мокшицького, КМЦ пропонує вірним прислухатися до слів Пастиря про важливість покори в житті єпископа, та про його служіння.

– На вашому єпископському гербі за девіз узяте лише одне слово: «Humilitas», тобто, з латині, покора. Чому саме покору Ви обрали за девіз свого єпископського служіння?

Усі ми в руках Бога, покликанні до служіння Йому. Добре розуміємо, що самі, без його допомоги нічого не можемо зробити. Наша служба буде плідна тільки тоді, коли віддамося Йому – тоді вона буде скерована до добра людини, до її спасіння. Тож саме через покору можемо робити великі справи, оскільки діятимемо вже не ми, а сам Христос – через наше життя, наші вчинки.

– Єпископську номінацію Ви отримали після служіння в Йоана Павла ІІ та Бенедикта XVI. Що Ви відчули, коли дізналися, що станете єпископом?

Ця новина була дуже раптова для мене. Про номінацію я дізнався від самого Святого Отця Бенедикта XVI, у якого був секретарем два роки. Я боявся розпочати таку працю, усвідомлював весь тягар відповідальності цього служіння, але папа додав мені відваги, сказавши: «Багато років ви працювали з Йоаном Павлом ІІ, могли самі досвідчити вселенськість Церкви, побачити, які завдання стоять перед сучасними апостолами, через Петра наших часів. Ви – пастир зі Львівської архідієцезії, з вами є кардинал Мар’ян Яворський, який теж багато зробив добра для Святого Отця. Кардинал Яворський також бачить Вас як свого наступника», – і ці слова заохочення переламали в мені страх і тривогу.

– Ви єпископ уже понад 8 років. Які зміни відбулися за цей час у Вашій архідієцезії?

Можна сказати, що ґрунт для моєї праці був добре підготований. Коли майже 20 років тому тут розпочинав роботу мій попередник кардинал Яворський, він мав лише 8 священиків і кілька відкритих храмів. А коли прибув я, то деякі структури були вже відбудовані, деякі – цілковито створені заново, уже була відкрита семінарія, налагоджена праця Курії та Єпископського суду, були нові парафії. Мені довелося лише деякі речі удосконалювати та збільшувати; я мав можливість консекрувати три новозбудовані храми, відкрити дім для самотніх осіб. Ми відновили давню резиденцію львівських митрополитів, створили Архідієцезіальний музей. Тішимося також зі зростання паломницького руху до Більшівців. Як голова Конференції єпископату, я мав честь відкрити Всеукраїнський санктуарій Матері Божої в Бердичеві.

Особливо я радію з того, що в архідієцезії значно побільшало священиків, які оточують опікою вірних – особливо дітей, молодь, старше покоління. У цьому я бачу величезне духовний зростання: не лише примножується матеріальне добро нашої Церкви, а насамперед росте святиня живих сердець.

– У чому полягає секрет Вашої праці? Коли найбільше відчуваєте Боже Провидіння над собою?

Від святого Йоана Павла ІІ я навчився цілковито доручати Богові всі свої справи й турботи – у певності, що саме з Ним нам буде легше щось робити, іти далі, що лише з Ним можемо переживати труднощі. Йоан Павло ІІ навчив мене розуміти, що самі не подужаємо нести тягаря відповідальності за Церкву, за керівництво нею. Маємо дати з себе все, але мусимо єднати ці зусилля з Богом, із його ласкою. Тоді будемо спокійні, оскільки Бог вестиме нас, свою Церкву, і якнайкраще розв’язуватиме її проблеми.

– Йоан Павло ІІ дуже любив вівторки – мав тоді вільніший день. А чи є у Вас такий день? Як Ви любите відпочивати?

Одразу зізнаюся, що мені ще не вдалося напрацювати якогось конкретного повного вихідного дня, який я міг би повністю присвятити собі (сміється). Та не можу нарікати на те, що мені бракує часу, щоб відпочити, – бо знаходжу час, аби поїхати й відвідати священиків, єпископів чи родину.

Найкращий відпочинок для мене – перебування на природі. Я живу біля Стрийського парку, тому часто виходжу на прогулянку у товаристві свого домашнього улюбленця – вівчарки. Вона прикрашає наш дім і охороняє його, особливо коли сестри самі лишаються в будинку (сміється).

– Які моменти душпастирської праці для Вас найцінніші?

Мені додає втіхи та відваги радість і вдячність наших вірних. Завжди, коли з ними зустрічаюся, дякують за опіку, за жертовну працю священиків і сестер-черниць, за те, що стараємося бути поруч. Разом із ними тішуся, коли бачу, що до нашої Церкви дослухаються, що Католицьку Церкву шанують у сучасному суспільстві – не лише прості люди, а й світська влада, локальна та державна.

Розмовляв: Роман Гуменюк, КМЦ