Білий кінь св. Михаїла

Добре, шо перейшли на цивілізований калєндар і не маєм калєндарної шизофренії – то по церковному, то по державному – тепер то всьо одно, як одне сонце і єден місєць. Але за всякі вигоди тре платити, колись всі памнєтали, шо штирнадцітого Покрови, осьмого Дмитрє, а двадцять першого Михайла, а тепер за шораз тре си дивити в калєндар. Але то таке…

Ото завтра Св. Михаїла і ангельських сил, то і згадую собі шось, шо навколо сего свєта си відбуло, і шо си відбуває тепер, і зараз передовсім в часі війни.

Перед Михайлом кожен поважний галичанин з вершини прожитих років, як носій старих народних бувальщин, завше згадував прислівє, що Михайло приїздит на білім кони.

Першого свого Михайла на конє памнєтаю і я. Було то зо двадцєть з гаком років тому, десь то було чи не на другім році мого священства. Зранку встаю, а в вікні всьо біло, в серці грають фанфари дитячої радости від такого перезавантаження після дощової болотяної осені у віддаленім від району селі. Але дуже все си змінило, коли поїхав на першу літургію (а їх мав три, і ще на храмовий празник), за вісім кілометрів, туди ше доїхав, а назад снігу таки накурило, і вертаючи на матірну парафію, молодий без досвіду їзди по снігах, водій о. Никола разом з поважнов дячихов застрєгли коло цвинтару на в’їзді до села.

Одним словом, молодий отец прийшов пішки на літургію, ключі від машини дав паламарови, котрий тракторцем витєг зо снігу ксьонзову девятку, в котрій на порятунок чекала поважна дічиха.

По тому, шо отцеву машину подали до церкви, їгомость зрозумів, коли стишок прокімена заїканим, але авторитетним голосом з кількома передихами взєла сільська дякиня п. Ганна, голос котрої врівноваживси аж після казанє.

Теперка, з огляду на здвиги в температурних режимах та калєндарних рехформах, Св. Михайло вже, певно шо, не приїде ні на білім кони, ані тим більше в санях. Але ж свято не про сніг і сани правда ж? Так про шо?

Перше ще хтів би продовжити про святомихайлівські стереотипи, які, як і сніг, не відповідають суті свята. Ріже вухо часте звертання до дітей словом “ангелятко”: “Ти мій ангелику”, “дітки в небі стають ангелятками” чи шось в тому стилі. Коли до першого ми ще можемо алегорично застосувати ангельськість, в контексті похвали дитини за її чеснотливість чи чемність, то в другому варіянті, це неприпустимо з огляду, що люди і ангели – це два різні Божі створіння, з різним призначенням і функцією, яку в кожного з них заклав Творець. Кожен має у своїй природі певні переваги і особливості, і тому ангели не можуть стати людиною, хіба що прибрати наближений до людського вигляд задля певної конкретної місії. Як то було з Лотом, до якого приходили ангели в особі двох юнаків, Товією, якому був даний ангел Рафаїл у вигляді юнака.

Катехизм каже, що ангели – це особові духовні створіння, котрі мають розум і свобідну волю (ККЦ, к. 330), котрі мають певну функцію, службу у вічності і повсякчас бачать обличчя Господнє. Натомість людина створена на Божий образ і подобу, та об’єднує в собі духовний і матеріяльний світ (ККЦ, к.355). До певної міри людина є партнером Божим у відношенні до решти видимих створінь, а відносно Бога – то Ісус наголосив на нашому синівстві, у молитві Отче Наш.

Природа ангелів існує в службовій площині, а людини – у родинних стосунках. Ангели мають красу, силу, авторитет для служіння Богові і відображення Його величі. А людина має доступ через Сина до серця Бога Отця, сотворена бути вхожою в дім Божий. Кожен має свої особливості і переваги, і тому їх не можемо порівнювати між собою, а тим більше перемінювати одних в одних.

Тому раджу відкидати всяке діточе сприйняття ангельських чинів і їхньої служби, а відкривати для себе то, що Церква у своєму авторитеті говорить про світ ангелів і людський рід, зокрема в параграфах 328-354 того ж таки Катехизму Католицької Церкви.