«Церква приходить на допомогу у ситуаціях, коли людина почувається найбільш беззахисною», ‒ отець Андрій Логін

Шпиталь імені Митрополита Андрея Шептицького у Львові від заснування на початку ХХ століття був незвичайною медичною установою. Адже у цих стінах лікують не лише тіло, але і душу, надихаючи всіх пацієнтів до милосердя і благодійності. Ми завітали у різні відділення шпиталю, щоб дізнатися як діє «Народна лічниця» сьогодні.

Центр психічного здоров’я: перемогти війну, яка сховалася у душі

Ніжно-пастельні фарби, багато простору, вікон, а ще зручні диванчики, і прості, по-домашньому затишні годинники на стінах. Тут гостинно, і зовсім немає совкового духу казарми і суворості. Більшість працівників центру психічного здоров’я – молоді жінки. Відчутно, що вони беруть свою роботу близько до серця. Тут допомагають воїнам, які пережили війну, а також їхнім рідним.

«Зателефонував до нас хлопець, і сказав, що «я більше не можу показувати своїм родичам, що зі мною все гаразд, не можу більше бути сильним. І хочу закінчити з усім цим. Я відчуваю постійну тривогу, постійний страх, але не можу про це розповісти. Бо я чоловік, боєць і маю переживати це сам». Та ми відповідаємо, що ніхто не мусить переживати проблему самостійно, непотрібно показувати себе сильним, і демонструвати, що все гаразд. Бо посттравматичний стресовий розлад – це не вада психіки, ні. Це розлад пам’яті» – пояснює психолог центру Катерина Ковалишин.

Ще одним із визначальних симптомів ПТС є відчуття, що війна триває. Саме із такими проявами працює відділення. А ще активно долучається до проекту «Сім’я, яка чекає» Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій. У 2015 році, коли проект під керівництвом психотерапевта Володимира Станчишина лише починав діяти, ніхто не думав, що він перетвориться на повноцінне відділення. На сьогодні, тут надають фахову допомогу не лише бійцям, але й усім, хто цього потребує, а зокрема підліткам. Застосовують практику індивідуального підходу та груп взаємодопомоги. До слова, учасників війни лікують абсолютно безкоштовно.

Першопрохідці паліативної медицини

Паліативне відділення започаткували у шпиталі ще на початку 2000-них, і воно стало першим в Україні. Запит на опіку над помираючими хворими у Львові і сьогодні величезний. Хоч у місті є 3 локації, де надають таку медичну послугу, 40 ліжок у паліативному відділенні Шпиталю Шептицького ніколи не порожніють. Особисто я заходжу сюди із певною пересторогою. Завжди страшно перебувати у таких місцях, і не тому, що тут майже фізично присутня смерть, страшно побачити людей приниженими, упослідженими у брудних простирадлах (таке також в Україні є, будьмо відвертими). Однак мої побоювання виявилися безпідставними.

Однією з перших людей, яких зустріла, була пацієнтка паліативу Алла Максимівна. Ця жінка відразу завоювала мою довіру. Вона колишня викладачка Франкового університету. І у нас розпочинається така невимушена розмова, немов між студенткою і наставницею. Відразу в уяві виринає ошатний головний корпус університету, і… Алла Максимівна дуже пасує тій атмосфері вишуканої освіченості, просторих студентських аудиторій з великими вікнами, відгомону минулого, який завжди є у будівлі. Пані Алла – така рафінована галичанка, яка навіть за пів кроку до межі, залишається дуже жіночною і виваженою:

«Я навчилася цінувати природу, і спілкування з нею. Це мене дуже надихає, особливо різні ефекти сонячних променів. Так, я збагачую свій внутрішній світ. Хоч, я скажу, що той світ вже дуже погаслий, це не є активний світ. Але треба жити, і треба радіти! Інакше не можна».

Особливим надбанням паліативного відділення є люди. Наприклад, його керівниця Оксана Масловська, яка чесно зізналася, що розуміє специфічних хворих, адже і сама доглядала літню бабусю:

«Я не мала страху перед цією роботою. Це було мені знайоме до болю. Пацієнти дуже відчувають, коли до них з добром, з теплотою приходять. Завжди якась допомога – подати води, чи книгу, тактильний контакт – для них це дуже важливо. Варто прийти, і поговорити, щось порадити. У нас складаються дружні відносини, бабуся з внучкою, можна сказати».

Ідея започаткувати паліативне відділення прийшла із Західної медицини. Для католицьких лікарень у світі – це звична практика. Адже тут йдеться про пошанування гідності людини на фінальній стадії життя. Тоді, як мирська медицина у деяких країнах Європи пропонує евтаназію, церква турбується про підтримку гідності людини – наголошує керівник шпиталю Шептицького отець Андрій Логін:

«Церква турбується про людину, коли вона почувається найбільш беззахисною. Є випадки, що пацієнти, вперше серйозно зустрічаються із тією думкою, що час обмежений, і колись потрібно буде піти із цього світу. І постає питання: «Що я зробив, як я прожив, чи є у мене відкриті рахунки із іншими особами, з Богом». І у нас непоодинокі є випадки, коли люди приймають тут Святу Тайну Хрещення, вділення Святої Тайни Подружжя. І людина може і має час прожити тут у духовному мирі, і озирнутися на своє життя»

Милосердя у домівці

Також при Шпиталі у партнерстві із «Карітас України» діє проект «Підтримка заходів мережі центрів Домашньої опіки в Україні». У рамках «Домашньої опіки» фахівці надають своїм підопічним необхідні послуги: приносять необхідні ліки, допомагають у хатніх справах, тобто прибирають, перуть і прасують, годують стареньких і, щонайважливіше, забезпечують медсестринський супровід. Акцентує увагу проект на опіці над старенькими, самотніми людьми, які в силу свого здоров’я вже не можуть самостійно виходити з дому, щоб забезпечити себе всім необхідним. Також здійснюється опіка над людьми з особливими потребами, невиліковними хворими. Ще ініціатива включає духовний супровід.

Підрозділом паліативного відділення є Виїзна бригада паліативної допомоги (хоспіс вдома). Команда фахівців зі Шпиталю цілеспрямовано допомагає хоспісним хворим, які доживають вік вдома. Лікар-терапевт, медсестра, психолог та священик опікуються не лише цими пацієнтами, але при потребі можуть надати допомогу рідним, які також важко переживають хворобу близької людини. До слова, проводяться навчальні тренінги. І особи, які прагнуть дізнатися більше про домашню допомогу хворим завжди можуть це зробити у Шпиталі.

Окрім вже названих підрозділів Шпиталю Шептицького діє консультативно-діагностичне відділення.

Як радіоприймач став волонтером

Волонтерів у Шпиталі завжди приймають радо. До пацієнтів приходять і львівські школярі, і активне студентство і просто небайдужі люди. На вихідних тут часто можна побачити учасників організації «Українська молодь – Христові». Разом із пацієнтами моляться, спілкуються. Нещодавно невідомі нам благодійники передали для Шпиталю кілька радіоприймачів. І голос радіо, при потребі, тепер завжди буде поруч із пацієнтами. Це створить відчуття домашньої атмосфери. А у день Усікновення голови Івана Хрестителя благодійники передали багато риби, адже був строгий піст. Цих смаколиків вистачило, щоб нагодувати пацієнтів з усіх поверхів Шпиталю. Волонтерство у цьому медичному закладі дуже важливе – переконаний отець Андрій Логін:

«Це також певні знаки уваги, і можливо вони відбуваються ситуативно. Але мусимо бути свідомі того, що людина у хоспісному відділі є лежачою. І її світ часто поміщається у простір 3 на 3 метри. Вона не може встати, пройтися. І для неї два-три слова людини, яка прийшла ззовні – це щось дуже дорогоцінне. Цінуємо тих, хто знаходить бажання прийти сюди».

Фактично кожен пацієнт, який користується послугами Шпиталю стає благодійником. Адже десятину від коштів, сплачених за лікування (*шпиталь діє за принципом соціального підприємництва), неодмінно передають на доброчинність. Діє алгоритм: «багатий платить за бідного». Тобто малозабезпечена людина може абсолютно безкоштовно отримати в установі необхідні ліки, чи медичні послуги. Заступник адміністратора з медичної частини Наталія Ван Доеверен пояснює:

«Приходить людина, реєструє свою потребу. Ми допомагаємо людині. Наше завдання – зробити добро. Якщо це стосується благодійної допомоги понад 500 гривень, то розглядаємо ці питання на комісії, і задовольняємо практично всі потреби у благодійності».

Коли я ішла із Шпиталю, не мала відчуття спустошеності, чи втоми, як це часто буває після відвідин людей, які з дня на день перебувають у медичному закладі. Біля дверей я бачила великі барвисті графіті із Шептицьким та Озаркевичем та сакраментальним написом: «Милосердя змінює світ – будь творцем цих змін». І ці зміни вже приходять, уламки і рани радянського минулого відходять у небуття. Життєвою метафорою цього є сестри-вікентіантки, які від заснування Шпиталю працювали тут. У радянський час їх залишали на роботі лише за умови праці у «цивільному», а не чернечому одязі. Часто, сестрам доводилося погоджуватися на це, лише заради того, щоб допомагати своїм ближнім у час страждань, і тим сповнювати свою місію. Попри зовнішній одяг, вони у душі залишалися черницями – адже душі рука заангажованого керівництва торкнутися не могла. Після перебудови сестри-вікентіанки знову продовжують свою працю. Але тепер вже відкрито, як і Шпиталь.

Автор: Оксана Бабенко
www.velychlviv.com