Церква та світ під час проведення Ватиканських Соборів
Попереднього разу ми продовжили розгляд причин скликання Соборів протягом двох тисячоліть християнства, зокрема зупинилися на Соборах, скликаних у XV та XVI століттях. Також ми почали розглядати той контекст, в якому перебували Церква загалом та суспільство зокрема напередодні скликання І Ватиканського Собору. Продовжимо досліджувати причини скликання та прийняття рішень під час І Ватиканського Собору, для того щоб краще зрозуміти як у Церкві розвивалося розуміння необхідності проведення Соборів загалом, та чому ІІ Ватиканський Собор суттєво відрізняється від попередніх.
Рішення, прийняті на І Ватиканському Соборі
Отже стосовно ролі папи римського в управлінні Церквою, І Ватиканський Собор відновив ідею, про яку говорилося на Ферраро-Флорентійському Соборі, стверджуючи що папа має пряму та безпосередню юрисдикцію над кожною дієцезією. Йдеться про досить вагомий елемент, якому ми сьогодні можемо не надавати такої важливості, однак який насправді був фундаментальним на час проведення Собору у Флоренції, оскільки уточнював та впорядковував стосунки між світською владою та Церквою. В такий спосіб було завершено столітні дискусії щодо призначень єпископів та ролі державної влади в церковному житті.
Відносно ролі папи як вчителя віри, І Ватиканський Собор проголосив, що коли папа римський промовляє ex cathedra, виконуючи свої обов’язки вчителя і пастиря всіх християн щодо питань віри та моралі, то він користується особистою непомильністю, яка не залежить від згоди інших, а також від згоди Собору. Таке рішення було кульмінацією процесу ідентифікації католицької Церкви, яку очолює папа римський, у відповідь на секуляризацію та поділ інших, зокрема протестантських, Церков.
Стосовно питання відносин між розумом та вірою, то І Ватиканський Собор підтвердив, що розум спроможний досягти певне знання про Бога. Розум є природньою дорогою до пізнання Бога, однак не до пізнання цілковитої правди Божої таємниці, яке можливе лише через об’явлення. Із можливості природнього пізнання Бога походить також природня можливість пізнання людини.
Цими рішеннями Церква визнавала те, чого їй не могли гарантувати держави і в такий спосіб вона ставала автономною в сфері внутрішньої організації та в сфері знання як держав, так і сучасної науки, які більше не визнавали її влади.
І Ватиканський Собор не прийняв жодного рішення стосовно сприйняття ліберальних режимів чи автономії науки, однак визнав, що Церква має право на захист та власну автономію.
До прийняття таких рішень довелося вдаватися після тривалих та, інколи, достатньо жвавих дискусій. Тягар цих дискусій залишив глибокі рани як у внутрішньому житті самої Церкви, так і у стосунках зі світом. У відносинах зі світом Церква діяла як автономний орган, однак поступово прийшла до думки, що вона є самодостатньою і відокремленою від історії світу. Не були сприйняті цінності свободи совісті, що є основою ліберальної держави; вони радше сприймалися як свобода робити помилки, заперечення Бога та вседозволеність.
У відносинах із наукою, провалля лише збільшувалося, аж до того, що були створені дві протилежні культури: католицька культура, що проповідувала християнську віру через культурну експресію; та світська культура. Діалог між цими двома культурними світами був неможливий, а навіть заборонений з обох сторін.
З одного боку Церква посилилась, але з іншого – обмежила своє поле діяльності та впливу і, відповідно, залишилася чужою під час змін, що відбувалися у світі. Для прикладу, за невеликими винятками, не були зрозумілими та належно сприйнятими глибинні процеси індустріалізації, що мали вплив на зміну робітничого світу та на міста. З іншого боку, світ продовжував дорогу своєї організації в політичній, економічній та науковій сферах і, водночас, проходив через такі поважні виклики та кризи, які лише підтверджували найтемніші прогнози церковної влади.
Секуляризація в ХХ столітті та сміливий погляд Церкви у майбутнє
ІІ Ватиканський Собор проводиться в Церкві в той час, коли в світі відбувається стрімка секуляризація. Однак він, на відміну від І Ватиканського Собору, пропонує читати такі знаки часу більш виважено. Розуміючи різні негативні моменти, підкреслює важливість розпізнання також і позитивних моментів і різного роду нових можливостей. Зрештою, завершення епохи християнського суспільства дозволяє Церкві почуватися більш вільною. Це є тими обставинами, що надають безпрецедентні можливості для отримання нової енергії, занурюючись у свою традицію та переосмислюючи її, повертаючись до джерел віри: відкриття заново Христового Євангеліє, патристичної традиції, літургії. По суті, Церква отримала можливість в новий спосіб відкрити для себе те, що пережила протягом перших трьох століть. В той час, коли християнство не те, що не було офіційною релігією, але й взагалі не було визнаною релігією, а первісна Церква не користувалася жодними привілеями, а навпаки, зазнавала переслідувань та гонінь.
Однак ІІ Ватиканський Собор не зупиняється лише на цьому. Дивлячись в майбутнє крізь призму пророчого погляду, Собор вдається до ще більш радикальних підходів. Він сміливо впроваджує Церкву в безпосередні глобалізаційні процеси, занурюючи її також в історичні зміни, що характеризується завершенням епохи першості та центральності західної культури і, водночас, кризою сучасності. Саме тому можна стверджувати те, що проведення ІІ Ватиканського Собору є справді епохальною подією – подією історичної ваги в житті Церкви у ХХ столітті. Собор фактично сформував критерії для глибокої реформи в середині самої Церкви, в її структурах та підготував її до теперішніх епохальних перемін.
Отож, цього разу ми досліджували ті рішення, що були прийняті під час проведення І Ватиканського Собору, а також поглянули на те, якою була ситуація в світі та Церкві у ХХ столітті. Наступного разу ми розглянемо детальніше ті виклики, що постали перед світом напередодні скликання ІІ Ватиканського Собору і як католицька Церква наважилася використовувати різні кризові моменти як можливість проповідувати світові Христове Євангеліє в нових умовах, новими способами та серед нових викликів.
Джерело: Marco Pietro Giovannoni, Alessandro Cortesi. Introduzione al Concilio Vaticano II. Padova: Edizioni messaggero, 2022. (сс. 24-27).
About The Author
