Через агресію Росії Церква в Україні отримала новий досвід – це військове капеланство,- о. Степан Сус

«Через агресію Росії Церква в Україні отримала новий досвід — це військове капеланство», — о. Степан Сус

У межах проведення Колоквіуму європейських парафій, який зібрав у Львові 120 активних священників та мирян, о. Степаном Сусом, настоятелем Гарнізонного храму Святих Апостолів Петра і Павла у Львові, було представлено унікальний пасторальний досвід військового капеланства в Україні, яка вже п’ятий рік протистоїть російській агресії.

Головний військовий капелан Львівської архиєпархії Української Греко-Католицької Церкви, настоятель Гарнізонного храму Святих Петра і Павла отець Степан Сус — священник, чиє серце і храм відкриті для усіх, розповів про те, як це бути на передовій разом з хлопцями в окопах, про те, що відчуваєш, коли дивишся в очі смерті та рятуєш душі на війні, як підбирати заспокійливі слова для матері, яка щойно втратила сина і як лікувати душевні рани тих, хто повернувся з фронту.

Саме цей священик у 2008 році відкрив Гарнізонний храм Святих Апостолів Петра і Павла у Львові, де на той час стояли стелажі з трьома мільйонами книжок, а сьогодні — це храм, який в останню путь проводить загиблих захисників України. Цифра вражає: за п’ять років війни з Росією — 93 похорони Героїв України.

«Війна прийшла в наше життя, війна, про яку ми читали у книжках, стала нам близькою. Вона торкнулася кожної української сім’ї, залишила шрами на серці багатьох», — говорить о. Степан.

Що значить бути капеланом?

За його словами, бути капеланом — це найперше бути людиною, священником, другом, братом, отцем. Капеланство вимагає самовіддачі від священника. Девізом капеланства є слова «завжди поруч», незважаючи на релігійні переконання. Важливо, щоб солдати, маючи різні погляди на Бога, все ж знали, що у їхній військовій частині є військові капелани, до яких вони можуть звернутись у будь-який момент:

«Завжди поруч». — поруч з воїнами на передовій, у лікарнях, у реабілітації психологічній, поруч з матерями, які втратили сина, чи доньку на війні, поруч з тими, хто потребує не лише психологічної, але й матеріальної допомоги».

Війна не «десь там», вона тут…

«Ми поєднуємо капеланство і душпастирство у Гарнізонному храмі. Ми дбаємо про сім’ї військовослужбовців, які загинули на війні або зникли безвісти, поранені чи отримали серйозні ментальні травми. А ще у Львові на Личаківському кладовищі у кожну останню суботу місяця провадимо спільну молитву з родинами військових, які загинули на війні. Маємо бути свідомі того, що війна — це також життя… Ми живемо далі, ходимо вулицями, займаємось своїми справами, не зупиняємося, думаємо „десь там іде війна“. Але це не „десь там“, це тут… І навіть тоді, коли ми п’ємо каву, одружуємося, хрестимо дітей, переживаємо похорони. Там, за тисячу кілометрів воюють хлопці, а тут життя продовжується. І це все має відображення у житті Церкви. Вона отримала цілком новий досвід. У це важко повірити, але в один день у Гарнізонному храмі може бути 3 похорони і одруження — така жорстка сьогоднішня українська реальність», — так о. Степан пояснив європейцям, що українці навчилися жити з війною, вона увійшла у буденність.

«Храм — це місце, де кожен має відчути, щоб Бог поруч, це не лише місце для молитви, це ще й місце для моральної підтримки і соціальних послуг», — говорить священник.

Гарнізонний храм як шпиталь для постраждалих

Він пригадав важкі моменти, коли доводилося 2 роки тому повідомити матері про загибель її єдиного сина. Трагедія усугубилася ще й тим, що їх покинув батько: «Я не міг знайти жодного слова розради. Я зв’язався з батьком і він вирішив повернутися у родину, бо горе на двох — це півгоря. А потім вони вирішили всиновити дитину із сиротинця, бо впродовж трьох років відчули, як сильно їх любить Бог».

Отець Степан Сус розповів, як у Гарнізонному храмі кожну останню суботу місяця відбуваються зустрічі сімей, які втратили рідних у війні на сході України, чи родичі перебувають у полоні, або вважаються зниклими безвісті. У храмі працюють з тими, хто потребує психологічної реабілітації.

«Нам принесли цю війну і ми маємо гідно захищати свою землю»

А ще розповів, як українці вміють прощати ворогів. І навіть мати чи батько, втративши сина, намагаються простити того, хто став вбивцею — ось такий найвищий прояв прощення.

А ще повідомив про воєнні реалії 21 століття, коли в останні хвилини свого життя поранений боєць пише йому своє останнє SMS.

Отець Степан пояснив, що навчає військових не втрачати лице і гідність: «Так це війна, але військові мають поводитися гідно, бо це захист своєї землі. Не ми прийшли на чужу територію, до нас прийшов ворог, нам принесли цю війну і ми маємо гідно захищати свою землю. Кожна війна — це агресія, і хоч не ми її починали, але наше завдання її зупинити».

Посилання:
https://risu.org.ua/ua/index/exclusive/reportage/76675/