Чернівецький священик Василь Гасинець, який щотижня буває в АТО: “Наші захисники не продадуть і не відступлять”

Отець Василь Гасинець, декан Чернівецький Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ, майже три місяці був на столичному майдані у найважчі й найстрашніші для українського люду часи. А нині з серпня щотижня вирушає на Схід до українських бійців. Каже, уже не може не їхати до солдатів і найбільше усвідомлює потребу їм допомагати, коли ввечері лежить у теплому ліжку і думає про тих дітей в АТО, які мерзнуть ночами. Й кусень хліба в горло не лізе, бо знає, що на передовій – наші діти, які хочуть з’їсти щось добре. Настроєний продовжувати свою місію до закінчення війни.

Як там українським хлопцям в окопах і чим буковинці можуть їм допомогти зараз – розпитуємо у священика.

– Отче Василю, Ви часто буваєте на Сході у ролі капелана і волонтера водночас. Що там найбільше вражає, дивує, можливо – втішає чи розчаровує?

– Є те, що втішає. Там не розчаровує нічого. В основному, маю справу із військовими. Вражає, що вони дуже щирі. Це люди, які очистилися в найскладніших ситуаціях, у бойових діях. Там набагато менше фальші та підступу, ніж у звичайному цивільному житті. Мені приємно, що вони – справжні, вони дозріли до громадянської позиції настільки, що готові своє життя віддавати за Батьківщину, за народ. Вони розуміють, що за їхньою спиною – ненька Україна.

– Чернівецькі солдати, які вижили в АТО, кажуть, що їх врятував Бог. Чи можете сказати, з власного досвіду, що зараз наші воїни стали побожнішими?

– Вони не відкрили Америку. У Всесвіті нічого не відбувається без Бога, Його відома та промислу. Українські солдати стали побожнішими набагато. Навіть без релігійного досвіду з родин, з парафій, вони там стали християнами. Поза будь-якими критеріями традицій і релігійних обрядів вони стали справжніми людьми віри. Я мав можливість спостерігати, як вони з любов’ю і християнською пошаною ставляться до капеланів. Бачив отця Івана Гопка зі Сторожинця, і як воїни гуртувалися довкола нього. І якщо припускають, що помруть під час обстрілів, то хочуть бути поруч з божественним, там, де є святість.

– Якщо узагальнити, то що кажуть солдати, про що найбільше шкодують?

– У безпосередній розмові зізнаються, що найбільше шкодують, що у мирний час не цінували життя, що на дрібниці розпорошувалися. Багато хто змарнував гарні шанси, чудові хвилини життя і навіть тепер, будучи в Дебальцевому, один хлопець мені сказав, що уже точно знає, чого хоче. Я собі думаю, може, вивчитися, може ще щось, а він каже: «Дуже хочу жити, сім’ю мати і бути добрим сім’янином, батьком». Тож вони набагато стали серйознішими, навіть на обличчі змінилися. Уже звик до того, що людям на фронті по 20 років, а вони виглядають на 30-ть. І не тому, що вони там закурені, закопчені, брудні, – ні-ні-ні, вони подорослішали. Це видає погляд, зморшки, подряпини… Але у них дуже світлі і чисті лиця, з яких зійшла хитрість, десь, можливо, характерна молоді зверхність та гордість. Усе це змила війна. Їх очистила небезпека смерті і жага до життя. Там навіть сивочолі похмурі дядьки – щирі, із глибоким поглядом, вони знають, чого хочуть і що там роблять. А ще ніхто із солдатів навіть не думає про те, аби покинути свої позиції напризволяще, аби піти з війни до її завершення. Так, їм потрібний відпочинок, вони хочуть побачити рідних, але вони не здадуть, не продадуть, не відступлять.

– Бог не дає нам більшого випробування, аніж можемо витримати. Скажіть, як нам таке пережити? Чи знайшли відповідь за що українцям таке дано?

– За що нам дано? Забагато втрачено шансів, можливостей. Навіть сьогодні не всі усвідомлюють, що йде війна. Зі ста – лише 8-10 відсотків розуміють це. Для чого нам таке випробовування? Бог щось тим хоче зробити, у такий спосіб, я думаю, через Україну хоче навернути Росію. Аби цей народ по-справжньому до Бога прихилити. Ось за усю дорогу на Луганщині і Донеччині можна побачити дуже мало церков. І це нові храми, які зведено десь у 2000 роках. Власне, тому що народ був у темряві без Бога – почалася ця біда. До неї призвела глибока стадія безбожності.

– Інколи можна почути нарікання, що люди вийшли на майдан і це спричинило війну…

– Такі речі говорять тільки раби, себто люди з рабською ментальністю. Вони свої кайдани і пута вважають гарантією стабільності. Історія знає багато прикладів, коли раби проклинали своїх визволителів. Тому це поза всякою увагою має бути. Гадаю, якби не було майдану, трапилося би щось страшніше, аніж війна.

– Як гадаєте, тепер в Україні є справжня армія?

– Звичайно! Армія це не лише ті люди, які мілітарно забезпечені. Армія – це люди, які мають моральний бойовий дух. Якось в інтерв’ю гарно сказав блаженнійший Любомир про армію, що, можливо, ми ще дещо слабкі, бо довгий час нас знищували, але зараз є армія у тому розумінні, що люди готові жити і працювати для України, готові захищати її, але й готові померти. Ось це і є справжня армія, армія сильних людей.

– Куди звертатися охочим подати допомогу військовим і що найбільше вони потребують?

– Найбільше потрібна моральна і духовна підтримка. Я б порадив людям не давати розслабитись владі, щоб вона любила нашу армію, щоб вона її шанувала, щоб вона до неї ставилась так по-святому, по-праведному.

Що потрібно солдатам? Це плівки широкі 2-3 метри, термоси, добра і смачна їжа (бажано не носити компоти у півлітрових банках). Також взуття потрібно багато, але знову ж таки не брати будь-що. Ось маємо зв’язок із командирами батальйонів та спецпідрозділів, звідти отримуємо десятки повідомлень із зазначеними розмірами і ростом необхідних речей. Також дуже треба шапки, шкарпетки, вологі серветки, теплі светри (щоб це було не дрантя). Не треба, щоби люди виносили свій гардероб – усілякі пальта зелені, червоні, у горошок, картаті. Все ж таки це армія і треба, щоби вони якось виглядали гарно. Білизни потребують, бо хлопці не мають де прати і сушити. Із медикаментів необхідні джгути, перев’язувальні, кровоспинні, ліки проти внутрішньо-черепного тиску (від постійних звуків гармат дуже болить голова). Потрібні різні знеболювальні та протигрибкові креми для ніг.

Було б добре, щоб кожен парафіянин трохи потривожив своїх отців і при парафії організували б волонтерські центри зі збору необхідних речей та їхньої відправки у зону АТО.

Також можна принести речі, їжу, ліки до церкви, що на вулиці Руській, 28. Там щоденно з 7.00 до 18.00 приймаємо допомогу військовим.

Ольга ШУПЕНЯ, “Від і До”