Чи є московитське православ’я християнством?

(Спроба поставити питання в культурно-антропологічному дискурсі)

Потреба переосмислення українсько-московитських стосунків зараз, у момент московитської агресії проти України, є надзвичайно гострою. З одного боку, ми спостерігаємо московофобну позицію (у сенсі страху від приходу «третіх москалів») частини населення України, особливо у її західній частині, а з іншого – тотальну розгубленість тих, хто ще до вчора вважав московитів братнім народом з близькою культурою. Війна, агресія, варварські злочини проти мирного населення і військовополонених, шовіністичне запаморочення, ненависть до всього українського, тотальна брехня московитської пропаганди, – занадто наочно руйнують тези про якусь там культурну спільність.

Це, так би мовити, антропологічні аспекти, соціальні та культурні. Звісно, що неможливо ізолювати їхній вплив на життя українського християнства – як його московитської форми (УПЦ МП), так і немосковитських форм у самій Україні. І саме ці аспекти, відомі й раніше, проте їх оспорювали через значну кількість не зовсім раціональних прихильників активного екуменічного діалогу, які часто видавали бажане за дійсне, зараз просто вимагають системного переосмислення й урахування.

Відразу зазначу, що ціллю цієї статті не є дати готову відповідь, а лише поставити питання. Бо, на мою скромну думку, сама проблематика українсько-московських стосунків у релігійній, власне, християнській царині потребує багатогранного, комплексного міждисциплінарного підходу. Тому, цей текст є, радше, спробою поставити питання для подальшого переосмислення.

Якраз цими днями виповнюється 556-річниця формального оформлення московитського православ’я як окремого феномену в світовому християнстві. Саме 3 вересня 1458 р. Б. Папа Пій ІІ розділив Київську митрополію на власне Київську (католицьку) митрополію та Московську (схизматичну) митрополію і призначив Київським митрополитом Григорія ІІ. Москва тоді зідентифікувала себе як виразне протиставлення світовому християнству, яке у цей період ще сяк-так робило спроби зберігати єдність за флорентійською формулою. Слід зазначити, що це відбулось саме у період формування московитської імперіалістичної ідеї про Москву – ІІІ Рим.

Суть цієї ідеї полягала у буцімто існуванні легальної тяглості між древнім Римом як осередком політичного та християнського життя, Константинополем і Москвою. Москву проголошували спадкоємицею єдиної легальної християнської держави, своєрідним представництвом Царства Божого на землі, яке і є правдивим центром правдивого християнства.

Московитська держав ж саме у той час завершувала своє оформлення, як деспотія східного зразка, де є тільки цар, якому все належить, навіть життя його підданих, а усі решта – раби, незалежно від їхнього соціального статусу.

Пізніші спроби московських патріархів вибороти хоч якусь автономію, принаймні зберегти привілеї часів панування Золотої Орди, були вщент розгромленні та завершилися повним підпорядкуванням московитської церкви московитській державі, що особливо стало зрозумілим у синодальний період її історії, коли навіть формально московитська церква втратила будь-які ознаки автономії.

Ці умови призвели до формування специфічного типу християнства, який звик опиратися на державний апарат, одночасно йому повністю підпорядковуючись. Здається, що це останніми часами стало не тільки надбанням властиво московитського православ’я, але й московитського неопротестантства (традиційно лютеранство, кальвінізм та англіканство звикли бути державними конфесіями, на відміну від ноепротестантських конфесій, які властиво виникли як дисидентські рухи, що протиставляли себе державним протестантським конфесіям) і католицтва, чим цих два напрямки християнства в Московії, фактично, зреклися власної ідентичності.

У реальності виглядає на те, що московське християнство виявилось повністю поглиненим державним апаратом. І це перша теза, яка просто потребує свого переосмислення. Адже вибудовування стосунків з московитським християнством потребує вираховування того, що на справді ведеться не тільки і не стільки діалог з московитським християнством, а з московитською державою, точніше з її державним апаратом.

Окрім цього, відсутність розуміння автономності Церкви у її стосунках з Державою та постійне прагнення вибудовування цих стосунків у межах доведеної до кульмінації візантійської ідеї симфонії, як рівно ж і уже згадуване зрощення церкви з державним апаратом, позбавляють московитьське православ’я здатності провести будь-яку диференціацію суспільних активностей на громадські й політичні. У цьому контексті постійні нападки РПЦ на українські конфесії (за начебто їхню за політизованість) є цілком зрозумілими. Активна громадська позиція українських конфесій виглядає московитам політичною активністю апріорі. І тому всяка спроба довести московитським православним, що церкви в Україні по-громадському активні, а не політично, просто приречена на провал. Вони нездатні побачити тут різниці, яку бачимо ми.

Іншим аспектом є колективістський момент московського православ’я. Саме християнство у часах тринітарних та христологічних єресей вимушене було виробити і викристалізувати поняття особи. А тим самим і її цінності, прав і обов’язків. Увесь цивілізаційний комплекс Заходу побудований саме на християнському понятті особи та її цінності. Адже християнське розуміння того, що Син Божий помер за кожну людину, надає кожній людині, кожній особі практично божественну вартість. Звісно, сучасний західний секуляризм вихолостив це від християнського розуміння, але зберіг саме оте розуміння особи, як найвищої цінності, щоправда, позбавивши його метафізичного фундаменту.

У цьому аспекті українське християнство, яке утворювалось у специфічних обставинах міжконфесійної боротьби – в умовах обмеженої влади князів, а потім і шляхетської вольниці І Речі Посполитої, сформувалося як доволі специфічна форма християнства, яка стала відома хіба що на Заході уже в епоху Просвітництва – християнство з доволі сильним перекосом у сторону індивідуалізму, а навіть й анархізму. Навіть загальноєвропейський принцип католицько-протестантського політичного примирення сuis regio eius religio (кого влада, того й релігія) ніколи не зміг в українському суспільстві часів І Речі Посполитої запанувати у сфері релігійного життя. Часи комуністичного панування насправді тільки посилили індивідуалістичні тенденції в середині українського християнства. Тобто українське християнство є індивідуалістичним, хоча й у переважаючих конфесіях зберігає свою інституціолізовану ознаку.

На противагу цьому, московитське християнство є колективістичним, основним поняттям якого є православний народ, а не православність особи. Ця ознака московитського християнства, на мою скромну думку, є наслідком державного засилля, але не тільки. Московитське суспільство доволі скоро було вихолощеним від усякого розуміння будь-яких прав і свобод особи. Єдиною особою, у повному розумінні цього слова, був хіба що самодержець, усі решта мали бути тільки сліпими виконавцями його волі. Це не могло не відбитися на специфіці московитського християнства і саме тому усі неправославні конфесії Російської імперії московити розглядали, як дисидентські угруповання. Ця ситуація фактично не зазнала змін і в часі СССР, особливо після сталінського ренесансу московитського православ’я. Як це не дивно, але саме путінський режим зумів кардинально переламати цю ситуацію, бо зумів створити кишенькове неопротестантство та фактично кишенькове католицтво.

Характерне наголошення московським православ’ям на дотримані обрядової сторони, адже сама суть терміну православ’я у найперше зовнішньому вияві внутрішньої сторони справи – правдиве славлення Бога, не могло не відбитися на народній побожності, тобто культурно-антропологічному аспекті московитського православ’я, породжуючи форми побожності, які сутнісно значно ближчі до ісламу, як до будь-якої іншої форми християнства.

Тобто у виявах своєї побожності московитське православ’я виявляє сутнісну культурно-антропологічну близькість з ісламом. І цей момент є дуже важливим для розуміння того явища, що вийшло на поверхню в часі актуального московитсько-українського конфлікту, як православний тероризм. Спрощено кажучи, московитська православна побожність не могла не породити феномени так званого політичного православ’я і православного тероризму. Оскільки перенаголошення зовнішніх форм завжди веде до перетворення релігії в ідеологію. Ба більше, відважитвся б значно радикалізувату цю тезу – саме політичне православ’я і православний тероризм і є суттю московитського православ’я.

У цьому контексті (контексті московського політичного православ’я і православного тероризму) такі явища як «руській мір», відверто брехливі й цинічні заяви проводу РПЦ, змішування поняття громадської та політичної активностей, підтримка тероризму на Донбасі, – закономірності, а не якісь сходження з магістральної колії.

З усього до тепер сказаного відважуся вивести підсумкову тезу: московитське православ’я, попри офіційне збереження більшості догматичного надбання християнства, є настільки специфічним у своїх культурно-антропологічних аспектах, що можна твердити, що московитське православ’я у культурно-антропологічному дискурсі не є християнством. І саме тому в його сприйнятті й спробах діалогу з ним потрібно застосовувати принципи міжрелігійного діалогу, а не екуменічного.

Трагедія УПЦ МП полягає у тому, що вона шизофренічно схрещує у собі культурно-антропологічні ознаки московитського та українського християнства. Такий гібрид є насправді джерелом постійних непорозумінь поміж загалом українського суспільства і самою УПЦ МП. Єдиним виходом, особливо в умовах тривалої московитської агресії, який би запобіг поступовій руйнації цієї конфесії, є її культурно-антропологічна українізація, яка є неможливою без осягнення цією структурою автокефалії у середині світового православ’я або принаймні її перепідпорядкування Фанарові.

о. Орест-Дмитро Вільчинський