Дитина має відчути, що її люблять, але батьківська любов повинна бути… мудрою

Кілька тижнів тому був опублікований мій матеріал на тему “Відповідальність перед дітьми та молоддю”. Головною думкою його було те, що дитина від перших днів свого існування потребує любові батьків: так вона зможе належно розвиватися і закласти тривку основу для всього свого життя. Тому основне завдання батьків – створити належну атмосферу любові.

До батьків, які несуть властивий тягар відповідальності за розвиток нащадків, з роками долучаються педагоги різних рівнів – від садочка і до вищих навчальних закладів. Крім вчителів, важливий вплив на той розвиток мають душпастирі, а навіть усе суспільство, особливо коли йдеться про формування майбутнього зрілого громадянина.

Схоже на те, що досить багато людей переглядало цю колонку. Хоча було обмаль письмових коментарів, натомість до мене дійшло багато усних зауваг на цю тему.

Хочу поділитися з шановними читачами двома темами, які серед інших дійшли до моїх вух і які я вважаю надто важливими, щоб не звернути на них свою і вашу увагу.

Перша тема – це питання, як треба розуміти поняття “любов до дитини”. Усі читачі попередньої колонки одностайно підтримали мою позицію, що дитина мусить бути люблена, мусить відчути любов своїх батьків.

Звертаю увагу на це твердження, бо мені видавалось дивним, що декотрі читачі вкладають у поняття любові до дитини і говорять про це. Вони вважають, що любов дитини полягає в тому, щоб потурати всім її забаганкам: те, що дитина хоче, треба їй дати, ні в чому дитині не відмовити. Переважно так говорили батьки, у сім’ях яких є тільки одна дитина.

Хотів би я запобігти такому, на мою думку і на думку багатьох інших людей, хибному уявленню.

До таких дітей, яким усе дозволяють і ні в чому не відмовляють, ми звичайно застосовуємо назву “розпещена дитина”. Вживаю таке словосполучення не тільки задля того, щоб засудити батьків, які дотримуються такого стилю виховання, а щоб на противагу цьому представити, що вважаю правильним розумінням тої любові, якої дуже потребує дитина.

Безумовно, дитина має відчути, що її люблять, але батьківська любов повинна бути, наважуюся сказати, мудрою. Що маю на думці, вживаючи слово “мудра”?

Батько й мати, творячи атмосферу любові, повинні дати відчути дитині її гідність і гідність інших людей – старших і таких самих, як вона, дітей.

Важливим елементом у такому здоровому і творчому підході є дисципліна, або лад. Дисципліні повинні підпорядковуватися всі члени сім’ї, передусім батьки: на все є свій час і щодо всього певна позиція.

Ця дисципліна без зайвого нав’язування та шуму є нормальною обставиною сімейного життя. Дитина, виростаючи в умовах такої дисципліни, сприймає її як самозрозумілу обставину і дотримуватиметься її в дальшому житті.

Наступна важлива річ, яку повинні брати до уваги батьки і педагоги, – кожну дитину належить виховувати в дусі бажання робити добро іншим, чи батькам, чи товаришам, чи братам і сестрам.

Одне слово, потрібно плекати любов не тільки до себе, а й до ближніх. На мою думку, тільки в такий спосіб можна “виростити” щасливу людину, бо розпещена дитина раніше чи пізніше почуватиметься нещасною, тому що не завжди зможе отримувати все так легко, як їй це вдавалося в дитинстві.

Завершуючи розмову про першу тему, якою повинна бути любов до дитини, даю шановним читачам нагоду для роздумів.

Друга тема, на яку звернув увагу не один коментатор, цілком іншого характеру. Вона неприємна, дехто навіть каже – викликає тривогу.

Для нікого не таємниця, що в нашому народі є певне число студентів (не знаю точно скільки), які не стараються вчитися, а купують добрі оцінки в заліковій книжці.

Є ще інша група, яка купує диплом, документ про закінчення навчання, – документ, який дає право працювати, виконувати певний фах. Ці люди також не вчаться, не докладають жодних зусиль.

Є ще третя група людей, які купують академічні ступені кандидатів чи докторів наук. Це вже такі люди, які обіймають певні посади, але хочуть “просунутися вище” або могти хвалитися, нібито одержали визнання як науковці.

Це все неприємно, прикро, навіть драматично. Чому? Хто з нас схоче стати клієнтом чи пацієнтом таких “фахівців”. Люди, які купують свою посаду, свій нібито професійний статус, не можуть мати довір’я.

А таких “фахівців” у нашому народі багато і це породжує в суспільстві тривогу.

Однак хотів би сказати кілька слів про те, на що (чи на кого!) конкретно наші усні коментатори звернули увагу, так би мовити, ще з більшою тривогою. Вони говорили не так про тих, які купують оцінки, дипломи чи академічні ступені, як про тих, хто їх продає.

Бо хоча нелегко зрозуміти, чому люди не вчаться, не докладають зусиль, а купують собі професію (може, причиною є лінивство, погані звички, неналежне виховання), у будь-якому разі більш негативно сприймаються ті, хто ці оцінки, дипломи чи академічні ступені продає.

Острах людей, які звертають увагу на таку ситуацію, явно небезпідставний, бо йдеться тут, скажу без перебільшення, про саморуйнацію держави. Хто в цьому винен: ректори, викладачі, вчителі чи, може, державна влада, яка належно не забезпечує тих людей або не приділяє уваги тому, що вони роблять?

Кілька місяців тому науковці проводили демонстрацію під стінами Верховної Ради України, домагаючись пошани до їхніх прав. Годі уявити собі щось подібне в будь-якій державі в західному світі, де викладачі університетів чи інших вищих навчальних закладів мають велику повагу, бо є важливою частиною інтелектуальної еліти.

Необхідно поставити питання руба і шукати відповіді, чому така демонстрація є можлива в Україні.

Автор цих рядків відчуває, що ті усні коментатори, які висунули проблематику підкупу і продажності, вболівають за долю нашого народу.

Щоб хоч якось підтримати цих стривожених людей, підсумую їхні побажання в трьох пунктах. Ці побажання не стосуються праведних людей, які належно виконують свою педагогічну діяльність, а скеровані до тих, хто нею торгує.

Перше: не руйнувати в молодих, навіть грішних людей, довіри до їхніх вчителів.

Друге: категорично не приймати дарунків.

Третє: незважаючи на будь-які обставини чи спокуси, берегти свою високу гідність.

Як ми можемо рятуватися в ситуації, яка склалася в нашій держав? Нехай ті, хто в будь-який спосіб у цьому винен, вдаряться в груди і шукають правильного розв’язку. Вихід є, його треба тільки щиро прагнути для добра нашої держави, для добра нашого народу, а передусім – для добра майбутніх поколінь.

+ Блаженніший Любомир (Гузар)