Дорога пам’яті, дорога страждань Чортків-Умань (1941-2016)

«Якщо б могутність держави
вимірювалася пролитою кров’ю,
слізьми, то наша Україна
була би наймогутнішою державою»

І. Франко

Коли людина помирає від старості чи від тяжкої хвороби, це ще можна зрозуміти. Але людський розум відмовляється сприйняти те, що творила, чи вірніше сказати, нищила терористична радянська машина, відпрацьована до автоматизму, і яка не давала права на проступок нікому. А якщо вважати проступком (за радянськими мірками) прагнення людей мати свою державу, розмовляти рідною мовою, молитися в рідній церкві, то таких проступків було безліч. Українці протягом довгих років самовіддано прагнули звільнитися від правил і законів, що їх завела на рідній землі окупантська влада.

Та тому, що ми – люди і, щоб ними залишатися, потрібно пам’ятати. Пам’ятати і не дати повторитися нічому подібному. Забути це – неможливо. Історію сусідньої держави не знати можна, але власну, рідну – необхідно, незалежно від того, що вона зберігає в невичерпних глибинах своїх криниць, які ніколи не повинні обміліти.

75 років тому за сімнадцять днів, пішки, скривавлені, голодні, босі, без води, біля тисячі в’язнів пройшли кривавою дорогою довжиною в 450 кілометрів, щоб врешті решт були розстріляними в чужому краю і заритими в сім довгих окопів. У чортківській тюрмі в останні дні червня 1941 було розстріляно понад 700 чоловік, решту – живих (954 осіб) енкаведисти 2 липня погнали на схід у напрямку Умані.

Чортківський етап прибув до Умані 19 липня 1941 року. Дійшли не всі в’язні, багато загинуло в дорозі. Після виснажливого переходу люди не могли пересуватись. Невеликими групами їх заводили у підвал і під гудіння автомашини вбивали.

Пам’ять, коли вона жива в душі хоча б однієї людини, має властивість оживати і нагадувати про себе. А спогади про криваву уманську трагедію жили в серцях сотень жителів Чортківського, Борщівського, Гусятинського, Бучацького, Заліщицького та Монастириського районів нашої області, в містах і селах, через які йшли в’язні в сорок першому і в котрих також знищили рідних і близьких…

15 липня 2016 р. Б відбулася чергова поїздка в Умань, де ми помолилися панахиду за невинно убієнними, згадали поіменно кожного з них та поклонилися могилам закатованих в уманській тюрмі земляків.

Спогади очевидців хай сколихнуть душі всіх нині сущих в пам’ять про тих, що пройшли дорогою страждань від Чорткова до Умані в липні 1941 року. Вічна їм пам’ять!