Дослухатися до своєї душі, аби згодом відкрити її Господу. Папська катехиза за 10 січня 2018 року
Дорогі брати і сестри, доброго дня!
У катехизаційній мандрівці в глибину Євхаристійного служіння ми побачили, що акт покаяння допомагає нам позбутися зарозумілості та стати перед Богом справжніми – грішниками, свідомими своїх провин, із надією отримати прощення.
Власне, у зустрічі людської нікчемності й божественного милосердя зароджується вдячність, яку ми висловлюємо в гімні «Слава во вишніх Богу» («Gloria»), «дуже давньому й шанованому піснеспіві, в якому Церква, об’єднана у Святому Дусі, прославляє та благає Бога Отця й Агнця» (ЗВРМ, 53).
Початок гімну – «Слава во вишніх Богу» – походить із пісні, яку співали ангели, коли у Вифлеємі народився Ісус, із радісного проголошення обіймів між небом і землею. Ця пісня згадує й нас, зібраних у молитві: «Слава во вишніх Богу, і на землі мир людям доброї волі».
Після «Слава во вишніх Богу» – або, якщо його немає, одразу після акту покаяння – звучать прохання, які набувають конкретної форми молитви під назвою «колекта» (тобто збірна). У ній, відповідно до дня й періоду року, виявляються характерні особливості богослужіння (ЗВРМ, 54). Закликом «Молімося» священик запрошує люд зосередитися разом із ним у хвилині тиші, щоб кожен усвідомив, що перебуває в присутності Бога, і пробудив у серці особисті наміри, з якими бере участь у Месі (ЗВРМ, 54). Священик каже: «Молімося», – і настає мить мовчання, коли всі замислюються про свої потреби та прохання для молитви.
Тиша не зводиться до відсутності слів; вона радше спрямована на те, щоб почути інші голоси: нашого серця і, перш за все, Святого Духа. У Літургії характер священного мовчання залежить від моменту, на який воно припадає: «Під час акту покаяння й після заклику молитися воно допомагає зосередитися; після євангельського читання чи проповіді це заклик до короткого роздуму про щойно почуте; після причастя – підтримка внутрішньої молитви прослави та прохання» (ЗВРМ, 45). Отже, тиша перед початковою молитвою допомагає нам зосередитися й подумати, чому ми тут. Саме зараз важливо дослухатися до своєї душі, аби згодом відкрити її Господу. Імовірно, ми прийшли після тяжких трудів, радощів чи болів і хочемо розповісти про них Господу, покликати Його на допомогу, просити близькості з Ним; у нас є рідні та друзі, які хворіють або переживають складні випробування; ми хочемо довірити Богові долю Церкви та світу. І для цього призначене коротке мовчання перед тим як священик, зібравши наміри кожного, від імені всіх піднесе голос до Бога у спільній молитві, яка завершує вступні обряди, зокрема й, наголошую, «колекту», тобто збирання поодиноких намірів. Я раджу священикам дотримуватися цієї миті мовчання, а не поспішати; «Молімося» – і настає тиша. Дуже раджу це священикам. Без цього мовчання ми ризикуємо втратити душевну зосередженість.
Священик промовляє прохання, цю молитву-колекту, розвівши руки в молитовному жесті, який походить ще з перших століть християнства – про це свідчать фрески з римських катакомб. Так він наслідує Христа, руки Якого були розіпнуті на древі хреста. І там Христос – Молільник, і це – спільна молитва! У Розіп’ятому ми визнаємо Священика, Який пропонує Богові належне Йому величання – синівський послух.
У римському обряді молитви лаконічні, але повні сенсу: які ж довгі та прекрасні можуть бути роздуми про них. Які прекрасні! Знов і знов замислюючись про молитовні тексти, навіть поза Месою, ми можемо навчитися звертатися до Бога: про що прохати, які вживати слова. Нехай же літургія стане для всіх нас справжньою школою молитви.
Франциск, Папа
Ватикан, зала Павла VI
10 січня 2018 року
(Переклад КМЦ за текстом: http://w2.vatican.va)
About The Author
