Другий Ватиканський Собор – новий подих Церкви. Внесок Східних Церков

Оприлюднення Актів Собору дає змогу оглянути доповіді, виголошені або передані до Секретаріату Собору східними патріархами та єпископами, як також зауваження ієрархії патріарших Церков, анотації, надіслані східними єпископами різним комісіям, членами яких вони були, офіційне листування між Патріархами та їхніми Синодами з Апостольською Столицею щодо питань, які розглядалися на Соборі, чи впровадження в життя його постанов. Серед різних постатей виділялися голоси Блаженнішого Йосифа Сліпого, Верховного Архиєпископа УГКЦ, ісповідника віри, та Блаженнішого Максима ІV, Патріарха Мелхітської Греко-Католицької Церкви.

Східні Католицькі Церкви різних обрядів були представлені на Другому Ватиканському Соборі не лише патріархами та єпископами, а також богословами-екпертами, спостерігачами та спостерігачками, теж і мирянами, що походили з різних кінців світу, представляючи різні народи. Однак, групою, на яку звертали чи не найбільше уваги засоби комунікації, були представники Мелхітської Греко-Католицької Церкви зі своїм Патріархом Максимом IV. Він та його ієрархи у своїх доповідях також старалися залишити місце для «Відсутнього», тобто – для світу православ’я. Тож цілком справедливо Константинопольський Патріарх Атенагорас промовив до Патріарха Максима відому фразу, що «Ви на Соборі промовляли від нашого імені». Зрештою, у великій частині документів Другого Ватиканського Собору, зокрема в тому, що стосується східних Церков, помітний слід цього патріарха та мелхітських греко-католицьких ієрархів, яких іноді критикувала латинська більшість, однак, частіше зустрічала їхні пропозиції оплесками.

У 1967 році в столиці Лівану місті Бейруті побачила світ книга Патріарха Максима «L’église grecque melkite au Concile: discours et notes du patriarche Maximos IV et des prélats de son Église au Concile œcuménique Vatican II» (Греко-мелхітська Церква на Соборі: промови та тексти Патріарха Максима IV та ієрархії цієї Церкви на Другому Ватиканському Соборі). У вступі до неї автор пояснює причини цієї видної ролі, яку відіграли під час Собору Східні Католицькі Церкви, зокрема, і та, яку він очолював.

«Причини слід шукати у провидінних елементах їхнього покликання, як також в атмосфері свободи, яку Папи Іван ХХІІІ та Павло VI зуміли надати постановам Собору», – пише патріарх Максим. Він зазначив, що частиною свого покликання його Церква вважає зв’язок з східним православ’ям, з яким вона ніколи не втрачала контактів. «У наших думках та в наших серцях ми завжди залишали місце для Відсутнього, для того Православ’я, з якого ми походимо і якого ніколи не заперечували, але щодо якого ми щиро віримо, що мусимо привести до єдності з римським католицтвом», – читаємо далі.

Аналізуючи внесок східних католиків в праці Другого Ватиканського Собору, слід згадати православних спостерігачів, які уважно слідкували за його працями, а також дискретно вносили свої пропозиції та зауваження в приватних розмовах з Отцями Собору та під час проведення різних круглих столів.

Особливим та ефективним був внесок східних Отців Собору у приготування, обговорення та кінцеве затвердження документів про Східні Католицькі Церкви (декрет Orientalium Ecclesiarum) та про екуменізм (декрет Unitatis redintengratio). Ґенеза цих документів була довгою та вимагала значних зусиль, починаючи вже від приготування. Дискусії щодо них були тривалими, завзятими, а інколи – бурхливими, що є знаком того, що діалог в Церкві, зокрема, між латинниками та східними, є складним, не виключаючи взаємних пересудів, неправильного зрозуміння та перекручувань, які, так насправді, спричинені браком відповідного знання.

Однак, не зважаючи на довгий і трудомісткий шлях, кінцеве затвердження цих документів промовистою більшістю показує, що працями Собору провадив Святий Дух. Так, декрет Orientalium Ecclesiarum отримав 2110 голосів «за» з-поміж 2149 голосуючих, а декрет Unitatis redintengratio – 2137 з 2148 голосуючих. Ці два декрети доктринального та дисциплінарного характеру, у свою чергу, ґрунтуються на догматичній конституції про Церкву Lumen gentium. Вони описують ідентичність Східних Церков, які перебувають у католицькому сопричасті, та їхню екуменічну місію у перспективі відновлення повної єдності з Православними Церквами. Вони також стали одним з безпосередніх джерел відмінної від латинської Церкви кодифікації канонічного права.

Вже під час Собору патріарх Максим IV виступив проти проекту єдиного кодексу для всіх Церков, висловлюючи побоювання, що в такому випадку «латинська дисципліна була б повністю накинена східним», що означало би просту і чисту «латинізацію» Сходу. Він запропонував створення окремого кодексу канонічного права для Східних Церков. Ця пропозиція знайшла підтримку в Отців Собору та Папи Павла VI та була здійснена за понтифікату святого Івана Павла ІІ 1990 року.

У Кодексі Канонів Східних Церков чітко проглядається прочитання декретів Orientalium Ecclesiarum та Unitatis redintengratio. Ця оновлена канонічна дисципліна, впроваджена для добра вірних католиків східного обряду, була бажана Собором та має на меті, зокрема, впровадження в життя того, що написано в цих документах.

Хоч і бувши у десятикратній меншості, східні єпископи щонайменше змогли чітко ствердити, що Католицька Церква не є синонімом Латинської Церкви, і що в східному богослов’ї, як спадщині всієї Христової Церкви, відображається традиція, яка своїм корінням через Святих Отців сягає Апостолів, і яка утверджується у різноманітності в божественній єдності католицької віри. Щодо становища Східних Католицьких Церков, східні Отці Собору домагалися, і отримали, принаймні в теорії, визнання своєї абсолютної рівності в правах та обов’язках, з латинською Церквою, між якими – право та обов’язок євангелізувати нехристиянський світ.

Другий Ватиканський Собор також накреслив шляхи літургійної та правової реформ у Східних Католицьких Церквах, реформ, які повинні повністю узгоджуватися з найвищою метою усіх реформ та законів Церкви, якою є спасіння людських душ.