Дві монахині номіновані на Нобелівську премію миру

Першим кроком до змін став приклад: коли місцеві лікарі і медсестри використовували маски, рукавички та захисні комбінезони, обидві жінки, які не мали ще й 30 років, працювали без засобів захисту. Навіть тоді, коли їм в обличчя прискали кров і гній з інфікованих ран.

Дух жертовності, яким вони характеризувалися протягом сорока років служіння “повинен стати точкою відліку для нашої епохи, сконцентрованої на матеріалізмі”. Так звучить мотивація дирекції корейського державного госпіталю, який вирішив подати кандидатури двох католицьких сестер-місіонерок з Австрії на Нобелівську премію миру. Обидві вони провели більшу частину свого життя, працюючи для прокажених у країні, де хвороба Гансена (проказа) була і досі вважається “прокляттям небес”.

Сестрам Маріанні Стогер і Маргарет Піссар вже за вісімдесят. Перша з них у травні цього року повернулась на острів Сорок (Південна Корея), де розташований національний госпіталь Сорокдо, щоб взяти участь у святкуванні 100-річчя заснування цього центру. Друга залишилась в Австрії, тому що подорожувати не дозволяє її вік і артроз. Надзвичайність цих двох черниць полягає в тому, що вони вважають, що “ніколи не зробили нічого особливого”. Іншої думки були пацієнти лікарні, їх діти та онуки, які сьогодні кажуть: “не було б нас тут, якби не ці дві черниці”.

У Кореї, як і в Японії, і в Китаї, хвороба Гансена пов’язана з соціальним тавром: мисленням, що це щось на зразок кари Божої. Ще й досі прокажений вважається в суспільстві, в якому вкоренилося поняття карми – людиною, яка “має те, на що заслужила”. Протягом багатьох десятиліть, особливо в період японського вторгнення в Східній Азії були створені справжні табори, в яких закривали таких хворих. Залишені напризволяще, стерилізовані, щоб вони не могли мати дітей, жили – майже двадцять тисяч людей – як в’язні, хоча ні в чому не були винні. Неможливо порахувати, яка кількість тих, хто помер через відсутність догляду, ізоляцію, можливо, насильства.

Єдиним виходом було одужання, яке сестра Маріанна називає “найбільшою радістю. Коли ми бачили як пацієнт, що виписувався з лікарні, міг повернутись додому з вилікуваними ранами, відкривалося вікно надії”. У ті десятиліття основною місією сестер було повернення пацієнтам гідності: “Ми намагалися відвідувати їх рано вранці, коли нікого не було, і ми розмовляли з ними. Дуже часто їли разом з ними вечерю пізно ввечері, щоб уникнути контролю. Ми робили те, що можливо”. В Австрії сестри організували збір ліків і коштів на будівництво будинку для здорових дітей пацієнтів, крило для хворих на туберкульоз і друге для психічно хворих.

Кандидатура на Нобелівську премію миру має велике символічне значення, але й бажає бути попередженням. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, проказа є хронічним захворюванням, але виліковним. Наприклад пацієнтів, зареєстрованих в Південній Кореї є майже чотирнадцять тисяч, але ця цифра може бути занижена: за даними джерел місцевої Церкви, існують сотні незареєстрованих хворих, які воліють закриватися в своїх будинках, щоб не опинитися в санаторіях.

Рання постановка діагнозу і введення лікарських засобів – елементи першочергового значення, щоб боротися з цією хворобою. Проказа, коли не лікується, може викликати поступове і тривале пошкодження шкіри, нервів, кінцівок і очей.

Нагадуємо, ґрунтуючись на останніх офіційних даних, із 115 країн на кінець 2012 року, число хворих на проказу становило 189 018 осіб. Але в тому ж році було зафіксовано 232 857 нових випадків захворювання. Серед причин, за даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, – нестача інформації про профілактику та занадто великий необґрунтований страх.