Джон Л. Аллен мол.: чи справді КДБ «створило» латиноамериканську теологію визволення?

Іон Міхай Пачепа (на фото) – колишній генерал таємної поліції комуністичної Румунії, котрий втік до Сполучених Штатів у 1978 році, привізши з собою цілий скарб інсайдерської інформації про операції КГБ та стратегії розвідки колишньої Радянської імперії. Його вважають одним із найвищих посадовців-втікачів з Радянського блоку усіх часів.

Тому, коли минулого тижня в інтерв’ю «Catholic News Agency» він сказав, що КГБ «вигадало» теологію визволення в Латинській Америці, то є привід сприймати це припущення всерйоз.

Теологія визволення – це прогресивний рух, що розвинувся в Латинській Америці у 1950-60-их роках, маючи на меті задіяти Католицьку Церкву до зусиль на користь соціальних змін, і його основною ідеєю були «привілеї для бідних». Багато теологів та істориків Церкви вважають цей рух найважливішим, і найбільш розділяючим, в Латинській Америці в другій половині 20-го століття.

Коли дебати навколо теології визволення сягнули свого піку у 1980-ті роки, прихильники вихваляли її як відновлення соціального виміру традиційного християнського поняття «визволення», а критики відкидали її як боротьбу марксистського класу, окроплену свяченою водою.

Коротко кажучи, Пачепа сказав «CNA», що теологія визволення насправді «зародилась» не в Латинській Америці, а в надрах КГБ, як частина ширшої стратегії поширення радянського впливу в регіоні, що включала підтримку Національної визвольної армії Колумбії (FARC), Національної визвольної армії Болівії і, звичайно, режиму Фіделя Кастро на Кубі.

Пачепа каже, що КГБ заохочувало Всесвітню Раду Церков, найбільшу протестантську федерацію у світі, підтримати теологію визволення.

Він також розповів, що через прорадянську «Християнську мирну конференцію» КГБ «маневрувало» лівими католицькими прелатами, які у 1968 році провели асамблею в Меделіні, Колумбія, на якій єпископи закликали присвятитись бідним і підтримали ключовий будівничий камінь теології визволення у «базових спільнотах», тобто малих групах осіб, які збираються разом для молитви, вивчення віри і застосування її у соціальних ситуаціях.

Заява Пачепи дивовижна, частково через те, що вона жахливо нагадує глибоке переконання серед деяких латиноамериканських католиків, що ще одне характерне релігійне явище на їх континенті від середини до кінця 20-го століття – шалений зріст кількості християн-євангелістів і п’ятидесятників – було результатом свідомої стратегії іншої наддержави Холодної війни – Сполучених Штатів.

Вони вказують на нарис 1969 р. Нельсона Рокфеллера, що містив спостереження: «Католицька Церква [в Латинській Америці] перестала бути довіреним союзником Сполучених Штатів, і навпаки перетворюється на небезпеку, оскільки пробуджує свідомість людей. Рекомендується надавати підтримку фундаменталістичним християнським групам і церквам типу «Місяць» і «Харе Крішна».

На їх думку, лінія цієї думки стала кульмінацією у впливовому «Документі Санта Фе», підготовленому у 1980 р. Радою для Міжамериканської безпеки, консервативної групи, яка надала ключові фігури для Білого Дому Рейгана, типу Патріка Б’юкенена.

Повна назва документу звучала: «Нова міжамериканська політика для вісімдесятих», і в ньому рекомендувалось відкидати теологію визволення в Латинській Америці як перешкоду «продуктивному капіталізму», а заохочувати протестантських конкурентів.

На основі цього багато спостерігачів, включаючи не лише кількох латиноамериканських єпископів, вважають, що іноземна політика США була як мінімум частково причетна до масового виходу з католицизму в Латинській Америці в останній чверті 20-го століття, який в певний момент 1990-их становив 8 тисяч осіб на день.

Звичайно, це справа історичних записів, які суперники в Холодній війні творили в релігійній сфері по всьому світу. Однак, заяви про те, що якась наддержава насправді «створила» широко поширений релігійний рух в Латинській Америці, є, мабуть, занадто роздутими.

Більшість експертів з питань релігії в Латинській Америці вважають, що сила, яка лежить в основі як теології визволення, так і поширення євангельського християнства і п’ятидесятництва, є переважно домашнього рощення. Самуель Ескобар, перуанський протестантський науковець з місійної праці, вважає заяви про те, що релігійні тренди Латинської Америки є результатом іноземного впливу, «теорією змови».

У випадку теології визволення, вона виникла в часи глибокої напруги в Латинській Америці, спричиненої убогістю і соціальним виключенням, зростанням військових режимів і поліційних держав, а також широко поширених порушень прав людини. Вона також виникла невдовзі після Другого Ватиканського Собору, зібрання у 1962-1965 рр. у Римі єпископів з усього світу, на якому було закликано католицизм до глибшої участі в «радостях і надіях, горі і тривогах людей цього віку».

Прихильники теології визволення часто кажуть, що вона була просто латиноамериканським перекладом ІІ Ватиканського Собору.

Засновники цього руху, перуанський теолог Ґуставо Ґуттьєрес, бразилець Леонардо Бофф і Хуан-Луї Сеґундо з Уругваю, хотіли відчитати «знаки часу» через призму Біблії і католицького соціального вчення, і, швидше за все, розвинули б теологію визволення, незважаючи на те, чиїм геополітичним інтересам вона могла служити.

Таким самим чином, ліберальними латиноамериканськими єпископами, таким як Самуель Руїз Ґарсія із мексиканського штату Чіапас та Хелдер Камара з Олінди і Ресіфі в Бразилії не треба було «маневрувати». Вони вже були на борту теології визволення ще до того, як хто-небудь в Москві дізнався, що вона вирушає у плавання.

Це не для того, щоб сказати, що КГБ не зробило усього, що було в їх силах, для підтримки лівих рухів в Латинській Америці, які критикували капіталізм і Сполучені Штати. Було б дивно, якби вони цього не зробили, враховуючи логіку Холодної війни, відповідно до якої усе, що було на шкоду одній стороні, ставало перевагою іншої.

У цьому сенсі, Пачепа, швидше за все, правий щодо стратегії КГБ, однак може переоцінювати заслуги агенції в її результатах.

У цьому ж дусі, цілком правдоподібно, що багато американських неоконсерваторів в колах Рейгана були вражені теологією визволення у 1970-их і 80-их та вважали перехід до євангельських і п’ятидесятницьких груп тенденцією, яку слід підтримувати.

Правдою також є те, що багато консервативних протестантських церков у Сполучених Штатах мають глибоке місійне спрямування, і впродовж років забезпечували значними сумами коштів та іншими засобами свої філії в Латинській Америці.

Проте, сьогодні більшість латиноамериканських католиків погоджуються з тим, що основною силою, яка відвела людей, була канцелярська модель Церкви у самому католицизмі, що часто спричиняло до відсутності базової пастирської опіки і переважно пасивного розуміння ролі мирян.

На початку 2000-их єпископи провели свого роду «екзит-пол» серед тисячі колишніх католиків, і багато з них сказали, що якби Католицька Церква запропонувала глибше вивчення Біблії, кращу молитву і більше особистої уваги, то вони б ніколи не вийшли з неї.

Євангелисти і п’ятидесятники, скажімо так, метушились, в той час як католики покладались на встановлену державою монополію, яка завжди була приречена на провал. Людям Рейгана, мабуть, подобалось це перегрупування, однак вони його не «створили», і не більше, ніж КГБ «створило» теологію визволення.

Якщо хочете класичний приклад латиноамериканського єпископа, котрий так думає, то це, до речі, Папа Франциск. Ще будучи кардиналом Буенос-Айреса, він був головним автором «Документів Апаресіди» 2007 р. латиноамериканських єпископів, в якому головним пунктом була необхідність запалити знову місіонерський вогонь Церкви.

Франциск, іншими словами, не був би схильний шукати зовнішню змову за рамками мінливості Церкви, а б радше прийняв, так чи інакше, основну відповідальність, що лежить в ній.

Джон Л. Аллен мол., головний редактор “Crux”