Екуменічне зобов’язання – найважливіша частина місії Католицької Церкви

Стаття кардинала Курта Коха, президента Папської ради зі сприяння єдності християн (Osservatore Romano).

Рік Віри, проголошений Папою Бенедиктом XVI, тісно пов’язаний з II Ватиканським Собором не тільки з точки зору часу, але і змісту. Він був відкритий в день святкування 50-ї річниці відкриття Собору, і натхнений бажанням реалізувати основні положення вчення, вбачаючи в ньому вирішальну точку відліку для місії Церкви сьогодні. У це входить також екуменічне зобов’язання, прийняте Католицькою Церквою. Зобов’язання це було зовсім не другорядним, а одним з центральних приоритетів Собору, як про це повідомляється в перших рядках Декрету про екуменізм: «Сприяти відновленню єдності всіх християн – одне з першочергових завдань Священного Вселенського Другого Ватиканського Собору» (Unitatis redintegratio, n. 1) .

Переконаність у тому, що екуменізм був важливим лейтмотивом Собору, в тому числі і для онови Католицької Церкви, висловив Папа Павло VI ще на початку другої сесії Собору, у своїй пам’ятній промові відкриття, в якій тодішній консультант Йосиф Ратцінгер розпізнав «істинно екуменічний характер». Папа підкреслював, що екуменічне зближення між розділеними християнами і Церквами було однією з головних цілей, заради яких був скликаний Собор. І в момент оприлюднення Декрету про екуменізм, в кінці третьої сесії Собору, Папа Павло чітко заявив, що цей Декрет прояснює і доповнює догматичну Конституцію про Церкву: «ea doctrina explicationibus completa». Тим самим Папа підкреслив, що Декрет про екуменізм не був якимось другорядним документом, або одним з багатьох, – але розташовувався усередині всього соборного вчення і являв собою плід уваги, звернений на один з пріоритетів всього Собору.

У цьому контексті Конституція про священну літургію згадує серед цілей Собору невідкладну необхідність «підтримувати все те, що може сприяти єднанню всіх віруючих у Христі, і зміцнювати все те, що допомагає закликати всіх людей в лоно Церкви» (Sacrosanctum concilium, n. 1). Декрет про місіонерську діяльність Церкви нагадує про те, що екуменічні зусилля міцно пов’язані з місіонерством, оскільки поділ християн перешкоджає священній справі проповіді Євангелія і «перегороджує багатьом доступ до віри» (Ad gentes, n. 6).

Екуменічним духом пройнята також вся пастирська Конституція про Церкву в сучасному світі, як це видно, особливо, з її заключних параграфів: «У той же час наш дух обіймає і тих братів, які ще не живуть в повній єдності з нами, а також їх громади, з якими ми, проте ж, з’єднані сповідуванням Отця, Сина і Святого Духа і узами любові »(Gaudium et spes, n. 92). Тісний зв’язок існує насамперед між декретом про екуменізм і догматичною Конституцією про Церкву, в якій викладаються основи віри і екуменічного зобов’язання Католицької Церкви. Екуменізм – це зовсім не питання церковної політики або чистого прагматизму; він властивий самій вірі, є її внутрішньою потребою. Тому Рік віри закликає нас також згадати про основи екуменічного завдання Церкви та узгодити їх з глибоко зміненою екуменічною ситуацією. Я обмежуся тут – пише глава Папської Ради зі сприяння християнській єдності кардинал Курт Кох – згадкою двох постулатів екуменізму, наведених у догматичній Конституції про Церкву.

Ширше підґрунтя, на якому базується екуменічний зв’язок, що існує між Католицькою Церквою і християнами не католиками, варто шукати в першу чергу в сакраментальних узах хрещення, як говориться в пункті 15 догматичної Конституції про Церкву: «З ряду причин Церква визнає свій зв’язок з тими, хто, будучи хрещений, наділений званням християнина, але не сповідує віру в усій її повноті або не зберігає єдності з Наступником Петра». Визнання хрещення, як сакраментальних уз, що зв’язують усіх, хто через нього відродився до нового життя, ґрунтується насамперед на тому, що хрещення настільки глибоко з’єднує хрещеного з Христом, що хрещений знаходить свою обитель в Ісусі Христі і живе у взаємному, майже містичному, проникненні . З цього прямо випливає, що разом із наверненням охрещеного до Христа, відбувається також його занурення в Церкву, як Тіло Христове. Насправді буття у Христі, як дар хрещення, є головною церковною реальністю: “буття у Христі” – це синонім “буття в Тілі Христовому”. Хрещення є дверима в Церкву і, отже, – у екуменізм. Хрещення і взаємне визнання цього таїнства становлять основу всіх екуменічних зусиль, настільки серйозну, що християнський екуменізм є по суті своїй екуменізмом, пов’язаним з хрещенням, і будується або руйнується саме на цій основі.

По-друге, у світлі вищесказаного, логічно, що стаття 8-ма догматичної Конституції про Церкву формулює те, що є самосвідомістю Католицької Церкви, що також включає в себе екуменічний вимір.

Коли Церква Ісуса Христа говорить про себе, що вона перебуває у Католицькій Церкві, в цьому subsistit in «перебуває в» полягає все екуменічне питання. Як пояснює Папа Бенедикт XVI, це твердження виражає дві речі: з одного боку дається «чітка конкретизація», в тому сенсі, що Церква Ісуса Христа – це не платонівська ідея: вона існує в історії як реальний суб’єкт і перебуває в Католицькій Церкві. З іншого боку не виключається, що і крім цієї історичної реалізації існує церковна реальність; що «хоча і поза її складом знаходяться багато початків освячення і істини, які, будучи дарами, властивими Церкві Христовій, спонукають до католицької єдності».

Центральне питання екуменічного діалогу полягає в тому, щоб знати, як спілкуються між собою ця множина, яка виникла в ході історії розділення Церкви і церковні громади, і єдність Католицької Церкви, також пов’язаної з історією. Це необхідне еклезіологічне пояснення не дало задовільного екуменічного результату, але навпаки, виявило ще глибшу проблему. Оскільки різні еклезіології мають різні поняття екуменізму, справжня дилема сьогоднішньої ситуації в екуменізмі полягає в тому, що більше немає згоди в тому, що означає екуменізм і в чому його мета. Ми часто не знаємо, чого хочемо від екуменізму і чого потрібно від нього чекати. Це серйозна проблема. Дійсно, якщо немає згоди в тому, куди повинен привести наш шлях, ми ризикуємо розійтися в різних напрямках, констатуючи в підсумку, що віддалилися ще більше один від одного. Щоб уникнути цього, сьогодні необхідно знову поміркувати про кінцеву мету екуменічного шляху в світлі віри.

Сьогодні таке міркування про спільні цілі екуменізму стало важкою справою, головним чином через плюралізм та релятивізм епохи постмодерну, які широко розповсюдилися також серед християн. При цьому єдність розглядається, найбільше, як толерантне визнання відмінностей один одного.

Християнський екуменізм зможе протистояти цьому лише якщо не буде йти на поводу подібних поглядів і залишатися активним, наполегливо прагнучи єдності, оскільки без цього прагнення християнська віра відреклася б від самої себе. Єдність була і залишається основоположною категорією християнської віри, як в Святому Письмі, так і в традиції Церкви.

Роз’єднаність і поділ є, згідно Святого Письма, наслідком гріха, якому протиставляється відкупительне послання фундаментальної єдності, як про це йдеться в Посланні до Ефесян: «Одне тіло, один дух, як і були ви покликані в одній надії вашого покликання. Один Господь, одна віра, одне хрищення, один Бог і Отець усіх, що Він над усіма, і через усіх, і в усіх»(4:4-6).

Усвідомлення того, що за 50 років, що минули з початку Собору, ми так і не досягли екуменічної цілі єдності віри, допомогло нам зрозуміти, що не нам, людям, кувати єдність і що ми не можемо ні визначати її форму, ні час, який буде потрібно для її досягнення – ми можемо лише прийняти її в дар. У зв’язку з цим священича молитва Ісуса є для нас вказівкою: Ісус не наказав учням бути в єдності, але молився про їх єдність. Молитва про єдність залишається і сьогодні відмітним знаком будь-яких екуменічних зусиль.

Саме з цієї молитви Ісуса можна краще зрозуміти, в чому полягає екуменічне зобов’язання у світлі віри: якщо єдність християн є головною метою молитви Ісуса, то екуменізм може полягати тільки в тому, щоб всі християни приєдналися до Його молитви, до Його найпалкішого бажання.

Сам Ісус бажає нашої участі в цій молитві і хоче показати нам шлях по якому ми, як розділені християни і Церкви, можемо все більше зближуватися один з одним. Бачити в молитві Ісуса найглибше місце нашої єдності і міцніше стати на цю основу віри екуменічного зобов’язання є невідкладною задачею нашого часу, яку Рік віри закликає прийняти і вирішити, нагадуючи про те, що вона є великим наказом Другого Ватиканського Собору.

За матеріалами http://ru.radiovaticana.va