Глава УГКЦ: «Прощаємо і просимо прощення» – рецепт порятунку об’єднаної Європи

5 грудня у Львові в головному корпусі Львівської політехніки відбулася зустріч глави УГКЦ Блаженнішого Святослава (Шевчука) з академічною спільнотою та студентською молоддю. Темою зустрічі стала дискусія стосовно стану справ у теперішніх українсько-польських відносинах.

Про це повідомляє кореспондент ІА ZIK.

Сотні людей, а саме: студенти, викладачі, доценти, аспіранти, професори та представники львівської інтелігенції зібралися разом в актовому залі головного корпусу Львівської політехніки, щоб послухати виступ Блаженнішого Святослава з нагоди тридцятиріччя початку українсько-польського церковного примирення.

Глава УГКЦ розпочав свій виступ з того, що українсько-польські стосунки є зараз болючою та важливою темою, про яку по-різному дискутують та розуміють у Києві, Варшаві та Львові.

Наводимо уривки із виступу Блаженнішого Святослава:

Політики та чиновник страждають на короткозорість

Наша українська громада у Польщі неодноразово мені говорила, що для українців у Польщі так тяжко, як сьогодні, не було вже давно. Ті особи, яким вже по 50 років, не пам’ятають такого важкого суспільного моменту у відносинах двох країн. Політики між собою полемізують, дипломати використовують щораз агресивнішу риторику. Але слухаючи цю всю полеміку, я себе завжди питаю: «А що я можу зробити при таких обставинах, як українець, але у першу чергу, як християнин? Що ми можемо зробити як християни, як українці?». Ми дивимося іншими очима, ніж політики чи державні чиновники, на цю проблему. Адже політики та чиновник страждають на короткозорість. Живуть найближчими виборами і використовують пам’ять про минулий біль народу у своїх короткострокових владних цілях. Це дієтьс, як у Польщі, так і в Україні. Ми, як церква, як християни – маємо від Бога дар дивитися далеко у минуле та майбутнє. Саме ми разом можемо добачити щось таке, що не добачають наші політикани. Говорячи про українсько-польські відносини, мені особливо впало у вічі, що останнім часом ніхто не згадує і не говорить про роль церкви у стосунках між українським і польським народами. Можливо, це навмисно? Вітер секуляризації намагається усунути церкву із суспільного дискурсу, зробити її німою, не дати можливості говорити, не дати можливості формувати цінності народу. Це одна із проблем, нам бракує пам’яті у нашому діалозі. Не чекайте від мене політичних заяв, не питайте дипломатичних рецептів, бо я не знаю таких… Я розповім вам про історію церковного примиренням між українською та польською церквами».

Прощаємо і просимо прощення

Цього року минає історична дата – тридцять років примирення між українським і польським єпископатами. Це відбулося у Римі, дві події – 8 та 17 жовтня у 1987 році. Тоді зібралися, з одного боку – наш український єпископат, хоча тоді Україна була ще за так званою «залізною завісою», тому єпископів з України не було. З другого боку – приїхав майже весь єпископат з Польщі, вони могли тоді вільніше виїжджати до Риму. Очолював з нашого боку Блаженніший Мирослав (Любачівський), а з польського – примат Польщі Юзеф Глєн. Ця історична зустріч була під натхненним проводом Папи Римського Івана Павла ІІ. Саме тоді прозвучали слова, які є ключем, гаслом, можливо, навіть лікувальним рецептом: «Прощаємо і просимо прощення». Це був початок. Було багато інших зустрічей. У 2005 році під проводом Блаженнішого Любомира був зроблений крок ще далі. Будучи натхненими тими словами й подіями під час візиту Папи Івана Павла ІІ до України, формула примирення прозвучала також у літургійному процесі. Тоді у Варшаві десятки тисяч поляків під час літургії відповіли на заклик до примирення, який прозвучав під час тайни євхаристії, єдиним словом: «Амінь», що означає «Нехай буде». Подібна акція відбулася і у Львові, на Сихові. Тоді велика делегація приїхала до нас із Польщі, і теж у літургійному, євхарестійному ключі, а євхаристія – це тіло Христове, найвищий знак примирення і поєднання між людьми і Богом, десятки тисяч львів’ян українців відповіли на цей заклик до примирення тим же словом: «Амінь».

Три кроки європейського примирення

Той рух, що започаткував і активно підтримував Папа Іван Павло ІІ був глибоко європейським рухом примирення. Адже українсько-польське примирення не є якимсь відокремленим дійством від інших подібних дійств у Європі. Це логічний крок вперед до єднання Європи, зокрема після трагічних подій Другої Світової війни. На мою думку, українсько-польське примирення – це третій крок, щоб об’єднана Європа мала фундамент бути єдиною. Зараз поясню чому.

Започаткував цей процес примирення французький і німецький народи одразу після Другої Світової війни. З одного боку був француз Роберт Шуман, ревний католик, а з іншого німецького боку – Конрад Аденауер. Саме ці двоє людей очолили і започаткували глибоко християнський мотив – примирення обох народів, і це стало початком єдності всієї Європи.

Продовжило цей процес німецько-польське примирення. Та це були цілком інші обставини. Польща і Німеччина де-факто були за різними межами цивілізаційного кордону. Залізна завіса роздирали єдине тіло Європи. Європейський союз, як проект миру, щоб більше ніколи у Європі не було війн, на думку тогочасних католицьких єпископів треба було рухати на Схід. Тому у 1965 року на заключній сесії Другого Ватиканського собору, коли єпископи Польщі були дисидентами у своїй країні, саме вони, поляки, як жертви німецького нацизму і всіх звірств Другої світової війни – вперше пишуть листа примирення до німецького єпископату – «Прощаємо і просимо прощення». Польські єпископи йшли проти течії тодішньої влади. Бо одразу на них накинулася комуністична пропаганда. Одним з ініціаторів цього примирення був архієпископ Карл Войтила, майбутній Папа Іван Павло ІІ. Одним із підписантів листа із німецького боку був архієпископ Йозеф Ратцінгер, пізніше – Папа Венедикт XVI. Це ті люди, які могли стати над тим бурхливим, жорстоким сьогоденням, у якому їм довелося жити. Їхня християнська тотожність дала їм можливість дивитися набагато дальше, ніж тодішні політикані діячі могли.

Іван Павло ІІ – батько у християнському сенсі об’єднаної Європи. Потрібно пам’ятати і роль Папи Івана Павла ІІ у цьому другому етапі примирення, польсько-німецькому, щоб зрозуміти його значення у третьому етапі – польсько-українському. Поляки і українці пройшли трагічні події після двох українсько-польських воєн ХХ століття із своїми образами. Для того щоб зцілити пам’ять польського і українського народів, щоб ми могли жити у єдиному європейському культурному християнському просторі, Іван Павло ІІ впровадив нас до примирення.

Шукати те, що єднає, а не те, що протиставляє

Я пригадую 2013 рік. Того року польське суспільство згадувало роковини Волинської трагедії. Розпочалася тоді антиукраїнська істерія. І ми тоді разом з нашими митрополитами на запрошення тодішнього президента Польщі відбули офіційний візит до Варшави. Ми в черговий раз підписали документ примирення між українцями й поляками, все було публічно та онлайн, всі найбільші телеканали Польщі це показували. Це був ще один крок у примиренні. Але, знаєте, мабуть ми себе тоді переоцінили. Бо вже на початку 2016 року ми відчули, що з приходом нової політичної сили до влади, ситуація стала погіршуватися. Не хочу засуджувати когось, я хочу діяти в логіці святого Папи Івана Павла ІІ і шукати те, що єднає, а не те, що протиставляє чи ділить нас.

У 2016 році був запрошений на одну офіційну зустріч у Гнездо. Тоді святкувалася 1050 річчя хрещення Польщі. У своєму виступі я намагався нагадати польському інтелектуальному світові всі ті моменти єднання та примирення, закликав не робити нічого такого, щоб одним розчерком пера могло зруйнувати десятиліття польсько-українського примирення. Але тодішні представники влади сказали мені, що все це добре розуміють, але у них є свої зобов’язання супроти своєї політичної сили. Мені тоді було дуже гірко. Але коли я повернувся до Києва, то намагався розрухати громадськість, зберегти як не на політичному, так на громадському рівні цей діалог примирення між обома країнами. Наша ініціатива була підтримана різними церквами і діячами культури та відомими політиками. Ми тоді написали відкритий лист до польської громадськості. Важливо те, що ми отримали відповідь від польської громадськості, яка заявила, що не хоче конфронтації, бо це є згубно для наших обох народів. Однак у тому ж 2016 році польський Сейм визнав Волинську трагедію геноцидом проти польської нації, що спричинило подальшу конфронтацію між обома країнами.

Ми сьогодні бачимо певні тенденції, які, на мою думку, штучні і є маніпуляцією європейської свідомості. Роз’ятрюють те, що ділить, а не посилюють те, що єднає. Адже не тільки проти України, але й проти Європи ведеться гібридна війна у тих країнах, які вже пережили цей процес примирення. До влади приходять навіть крайні радикали, які виступають проти об’єднаної і мирної Європи.

На жаль, спільні документи, що ми підписуємо, залишаються на папері, бо ми думаємо, що підписавши щось – автоматично вирішуємо справу. Та так не є. Тому я пропоную, щоб ми зробили все, щоб християнський клич, який збудував і може знову врятувати об’єднану Європу, був не лише гарною цитатою, але частиною нашої сучасної культури, нашого способу життя, діяння для кожного українця і для кожного поляка. Щоб це стало своєрідним антидотом проти різного роду отрут, яких вприскує ворог України та Європи, намагаючись розпалити війну протистоянь, поділів за рахунок роз’ятрення ран минулого європейських народів. Повірте мені, для того, щоб сьогодні, ми, як українці стали рятівниками об’єднаної Європи, ми маємо залишатися християнами, бути вірними духовного заповіту Папи Івана Павла ІІ – прощаємо і просимо прощення. Тому коли у Римі ми обходили ювілей тридцятирічного примирення і молилися на гробі Папи Івана Павла ІІ, я урочисто проголосив Папу Івана Павла ІІ покровителям справи українсько-польського примирення. Ця справа є дуже важливою для всіх нас.

Рецепт порятунку Європи

Міграція – не тільки українська проблема. Як мені розповіли, половина хорватів покинула свою країну. Більша половина лікарів Угорщини виїхали з Угорщини. Так само про подібну ситуацію розповіли литовці, що багато литовців виїхали. Це невеликі нації, і коли виїжджає 2-3 млн, то половина населення покидає свою країну. Це, можливо, елемент сучасної глобальної культури, бо все рухається: рухаються ідеї, гроші по світу і люди теж. Але, коли говоримо про міграцію українців у світ і, зокрема, у Польщу, то бачимо велику проблему. Хтось говорить про 1 млн 200 тис. українців у Польщі, хтось про 2 млн, хтось про ще більше. І багато з цих людей дуже легко відмовляються від свого коріння і навіть соромляться у Польщі признаватися, що є українцями. Вони губляться, втрачають гідність. Навіть коли хтось із них має можливість іти до української церкви, то вибирає польський костьол. Мені як главі української церкви соромно і прикро за це.

Ця формула «прощаємо і просимо прощення» не лише бальзам, який лікує рани минулого, але, на мою думку, – це рецепт порятунку Європи від розпадання у часах гібридної війни проти об’єднаної Європи. «За нашу і вашу свободу» – це старе гасло має бути одним з елементів пробудження українців і поляків. Поляки мають зрозуміти, що без незалежної України не буде незалежної Польщі. А українці мають зрозуміти, що братерський союз взаємного прощення і любов є необхідною умовою для того, щоб Україна вистояла, як народ, держава і європейська нація.

Юра Мартинович,
IA ZIK

About The Author