Греко-католицькі церкви в Центральній Європі знищували за сценарієм Львівського псевдособору

«Все це було добре придумано, як тепер маємо Крим, де був так званий «референдум», чи події на Донбасі… Все це відбувалося за принципами гібридної війни» – священник.

Варшава – Наслідки Львівського псевдособору 1946 року, який ліквідував Українську греко-католицьку церкву, дотепер відчуває автохтонне українське населення в країнах Центральної Європи. Услід за цим керованим з Москви псевдособором комуністи провели схожі спецоперації в Чехословаччині, Румунії та Польщі. Ліквідуючи греко-католицькі структури в цих країнах, комуністична влада тим самим, так би мовити, вирішувала і «проблему» української меншини. Після падіння комунізму греко-католицькі церкви відновили свою діяльність у центральноєвропейських державах, але впродовж десятиліть гонінь і заборон чимало колишніх українців-греко-католиків втратили не тільки свою конфесійну ідентичність, але також і національну.

В архіві Варшавського монастиря отців-василіян кипить робота. Тут впорядковують і систематизують тисячі документів, нагромаджених монахами протягом повоєнних десятиріч. Значна частина зібраної документації стосується драматичної історії Української греко-католицької церкви у Польщі, яку в сталінські часи фактично делегалізували.

Отець Ігор Гарасим, монах-василіянин вже багато років займається вивченням історії греко-католицької спільноти. Він заснував і видає наукову книжкову серію «Василіянські історичні дослідження». Отець Гарасим каже, що після депортації українського населення Польщі на північ і захід країни у роки сталінізму Варшавський монастир залишався єдиним місцем в країні, де безперервно функціонувала УГКЦ. Монахам вдалося зберегти монастир, заснований ще у ХVІІІ сторіччі, і тим самим створити базу для накопичення цінних документів.

^{Отець Ігор Гарасим в архіві Варшавського монастиря отців-василіян}

Польські комуністи сподівалися, що після депортації українців зникне й УГКЦ

Вивчати й науково опрацьовувати наукові матеріали монахам-василіянам допомагає український історик у Польщі, професор Ігор Галагіда. Він пояснює, що доля греко-католиків у повоєнній польській державі скалалася дещо інакше, ніж в радянській Україні чи в Румунії, або в Чехословаччині. На відміну від УРСР, польські комуністи не влаштовували псевдособору, який ліквідовував би структури УГКЦ у Польщі. Чому ж тодішня польська влада не повторила спектаклю на зразок Львівського псевдособору, так як це було зроблено в Чехословаччині чи Румунії?

«У Польщі релігійне питання, зокрема греко-католиків, було тісно пов’язане з національним, а після 1944 року комуністи в Польщі прагнули позбутися національних меншин. Тому від 1944 року вже тривало виселення, переселення, спершу добровільні, потім примусові, зокрема українського населення, яке значною мірою було греко-католицьке. Тож комуністи вважали, що після закінчення цього переселення проблеми греко-католиків не існує», – пояснює професор.

Втім, наголошує Ігор Галагіда, комуністична влада помилилася. Українців-греко-католики, яких після депортації з рідних місць, у Польщі начебто не було, вже в 50-і роки почали об’єднуватися й створювати нові громади.

«Твердження комуністів про те, що греко-католицька церква у Польщі не існує, були неправдою. В країні залишилося приблизно 100 тисяч вірних і приблизно 100 священиків. Вони працювали переважно як латинські парохи на латинських парохіях, власне, дуже часто серед своїх вірних», – розмірковує історик.

В цілому, зазначає професор Галагіда, Львіський псевдособор 1946 року був зразком для країн-сателітів СРСР, де також існували греко-католицькі церкви. Пересвідчившись у, так би мовити, ефективності методу, застосованого спецслужбами у Львові, прокремлівські режими Румунії та Чехословаччини повторили їх у себе.

«Такий самий метод був застосований у інших державах. Тобто в Румунії, де в 1948 році провели такий самий собор, в якому взяло участь лише кільканадцять священиків і мирян, який також проголосив від’єднання від Риму і приєднання до православної церкви. Через два роки після того, у 1950 році, такий самий метод був застосований на території Чехословаччини, де в Пряшеві у 1950 році також було проведено псеводособор», – каже історик.

Не всі зберегли свою конфесійну та національну тотожність

За словами Ігоря Галагіди, після ліквідації греко-католицьких церков у країнах Центральної Європи, найбільш драматичною була доля греко-католиків у Румунії. Тамтешні вірні греко-католицької церкви – як румуни, так і українці – могли повернутися в свою конфесію відразу після падіння режиму Чаушеску, тобто після 1989 року. Натомість у Чехословаччині, на хвилі змін, що відбувалися під час так званої «Празької весни» 1968 року, влада дозволила відновити структури греко-католицької церкви. Інакше склалася доля переслідуваної спільноти у Польщі.

«В Польщі у 1956 році, коли закінчувалася епоха сталінізму, влада дозволила створити мережу станиць, тобто душпастирських осередків, які діяли на західних та північних землях країни, куди виселили українців. Спершу влада не дозволяла, щоб такі станиці діяли на тих територіях, звідки українців виселили. Спочатку вона погодилася, щоб цих осередків було 12, та у 1980-х роках їх було кілька десятків, і саме вони стали основою для відтворення структур греко-католицької церкви у Польщі після 1989 року», – пояснює професор.

^{Українська греко-католицька церква в Перемишлі у час комуністичних гонінь, 1971 рік (фото з архіву Варшавського монастиря отців-василіян)}

З періоду комуністичних гонінь греко-католицькі церкви країн Центральної Європи вийшли внутрішньо зміцнілими, з новим унікальним для повоєнної Європи досвідом. У Вселенській католицькій церкві їх вважають церквами-мученицями. Проте переслідування греко-католицької церкви, яка для українців була захисником їхньої національної ідентичності, завдало помітної шкоди усім громадам.

Багато колишніх українців-греко-католиків асимілювалися чи то з римо-католицькою, чи то з православною спільнотами, а також змінили свою національність. Скажімо, у Словаччині за результатами перепису 2011 року проживало 206 тисяч греко-католиків та 50 тисяч православних, натомість українську та русинську національність вказали трохи більше ніж 40 тисяч. Це при тому, що, за даними академіка Володимира Гнатюка, у 1891 році русинів у Пряшівській єпархії було 383 тисячі. У свою чергу в Польщі, за офіційними даними, українців-греко-католиків у повоєнні десятиліття стало удвічі менше.

Львівський песвдособор – це елемент гібридної війни – священник

^{Члени церковного браства української греко-католицької парафії у місті Сірет, Румунія}

Саме у бажанні імперської Москви знищити європейську християнську ідентичність українців отець Ігор Гарасим вбачає глибинні причини Львівського псевдособору. «Чому ця уніатська, а точніше з’єдинена, церква була постійною жертвою переслідувань з боку царської Росії? – запитує монах-історик і додає. – Саме тому, що вона відкривала вікно тим людям східної культури і традиції на Захід. Вчила мислити і осмислювати. І тому впродовж століть оцю з’єдинену церкву постійно переслідували».

Проведення комуністами спектаклю під назвою «Львівський собор» чернець називає елементом кількасотлітньої гібридної війни, яку Росія невтомно веде проти України.

«Все це було добре придумано. Так, як тепер маємо Крим, де був так званий «референдум», чи події на Донбасі… Все це відбувалося за принципами гібридної війни, які використовуються дотепер. Як священик я сказав би, що гібридна війна вигадана дідьком. Бо в чому вона полягає, війна? У тому, що під виглядом добра робиться демонське зло», – розмірковує отець Гарасим.

Парадоксально, каже він, та Львівський псевдособор, який був складовою гібридної війни проти України, поставив собі за мету довести, що «гібридом» є УГКЦ. Мовляв, вона не має права на життя. Та, по суті, наголошує священик, це була ширма, якою тоталітарний режим прикривав перед Заходом своє беззаконня. Повоєнна історія українців-греко-католиків, зокрема в країнах Центральної Європи, довела, що церкву неможливо знищити, а спектакль, організований у Львові спецслужбами в березні 1946 року, не можна називати інакше як псевдособором.