Іван Павло ІІ: Євангелізація Центральної і Східної Європи

Потрібно звернути особливу увагу на євангелізацію, яка своє джерело мала у Візантії. Можна сказати, що її символами є свв. брати Кирило і Методій – апостоли слов’ян. Вони були греками родом з Солуну. Їхня місія євангелізації слов’ян мала свій початок у Болгарії. І першим їхнім завданням було – вивчити мову народу, серед якого вони вершили своє послання. Після цього вони надали звукам слов’янської мови графічного вигляду, створивши першу слов’янську азбуку – глаголицю.

Пізніше Кирило і Методій діяли у Великоморавській державі на прохання тамтешнього князя. Цілком можливо, що ще за життя їхня місія сягнула теренів віслян і білих хорватів за Карпатами – на території Малопольщі та Галичини. Але з впевненістю можемо говорити про їхню діяльність на теренах сучасної Мадярщини, Хорватії та Боснії і Герцеговини, а також в околицях Охриду на теренах слов’янської Македонії. Після себе вони залишили учнів, які продовжили їхню місіонерську діяльність.

Двоє святих братів мали вплив і на місіонерську діяльність серед слов’ян на півночі від Чорного моря. Після хрещення св. Володимира 988 року євангелізація слов’ян поширилася на цілу Київську Русь, а пізніше аж до Уральських гір. У ХІІІ столітті після вторгнення кочових монголів, які зруйнували Київську Русь, ця євангелізація пройшла тяжкі випробування, але не втратила своєї історичної важливості. І попри це новостворені християнські центри на цій території не тільки зуміли захистити християнську віру і традицію, але й поширити її за Урал, аж до Сибіру.

Усе це є інтегральною частиною історії Європи і в якийсь певний спосіб – вираз європейського духу. Якщо в часі протестантської Реформації і після неї, під упливом принципу cuius regio eius religio (чия влада – того й релігія), у Європі розпочалася епоха релігійних воєн, чисельні християни різних християнських конфесій зуміли побачити, що ці війни в повній протилежності з Євангелієм, що дало можливість, щоб у Європі запанував принцип свободи віросповідання, яким потверджена можливість особистого вибору віросповідання, а, отже, і конфесійної приналежності. З часом різноманітні християнські конфесії, особливо протестантської матриці, розпочали пошук договору і порозуміння. Це і є ті перші кроки,які згодом розвинулися в екуменічний рух.

З огляду на Католицьку Церкву переломним моментом став ІІ Ватиканський Собор, на якому Церква визначила свою позицію стосовно інших християнських Церков і деномінацій, які перебувають поза Католицькою Спільнотою, і з повною відданістю розпочала екуменічні пошуки. Ця подія є важливою з огляду на майбутню єдність усіх християн.

Власне у ХХ столітті християни стали більш свідомі того, що вони не можуть відмовитися від пошуку Єдності, про яку молився Христос перед Своєю мукою: «Щоб усі були одно, як Ти, Отче, в мені, а я в Тобі, щоб світ увірував, що Ти мене послав» (Ів. 17, 21). Оскільки східні православні патріархи показують діяльну зацікавленість в екуменічному діалозі, можемо сподіватися осягнення єдності в майбутньому. Апостольський Престіл рішуче налаштований вчинити все можливе задля розвитку екуменічного діалогу з православ’ям, так само, як і з Церквами та церковними спільнотами на Заході.

Як нам звіщають Дії Апостольські, Європа прийняла християнство з Єрусалиму через Малу Азію. Власне Єрусалим став відправною точкою місіонерських шляхів, які мали привести Христових апостолів «аж до кінців землі» (Ді. 1,8). Але вже в часі апостолів осередок місійної діяльності зміщується в Європу, і перш за все у Рим, де своє свідчення за Христа дали святі апостоли Петро і Павло, а згодом центром християнської місії стає Константинополь, тобто Візантія. У той час євангелізація Європи мала своїх два головних осередки – Рим і Константинополь. З цих міст розпочинали свою місію чисельні християнські місіонери, виконуючи заповідь Христову: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа» (Мт. 28,19).

Наслідки цієї місіонерської роботи можемо спостерігати у Європі й до цього дня – вони виражені принаймні в культурі її населення. Якщо місіонери, які виходили з Риму, розпочали процес інкультурації, який дали початок латинській версії християнства, ті, що приходили з Візантії, дали початок візантійській, спочатку грецькій, а потім слов’янській – кирило-методіївській версії християнства. Завдячуючи цим двом процесам і здійснено фундаментальну євангелізацію цілої Європи.

Поступово з часом євангелізація вийшла за межі Європи. Це була славна епопея, на яку, на жаль, кидає тінь питання колоніалізму. У сучасному смислі цього слова можемо говорити, що колоніалізм розпочався з моменту відкриття Америки. Властиво американський континент став першою європейською колонією, у своїй південній частині діяльністю іспанців і португальців, а в північній – французів і англосаксів. Колонізація була тимчасовим феноменом. Кілька століть після відкриття Америки та на півночі й на півдні виникли нові суспільства і нові постколоніальні держави, які більшою чи меншою мірою стали істинними партнерами Європи.

Ювілей 500-ліття відкриття Америки дав можливість знову актуалізувати питання співвідношення розвитку півдня і півночі, а також питання прав американських тубільців. Властиво ці питання є характерними для всіх постколоніальних держав також на африканському континенті. Колонізація завжди містить щеплення чогось нового на стару основу. Під певним оглядом вона є прогресом для тубільного населення, але, з іншого боку, вона приносить відчуження не тільки землі, але й культурної спадщину тубільних народів. В який спосіб ця проблема проявила себе в Північній та Південній Америках? Якою має бути моральна оцінка цієї проблематики минулого? Ці запитання цілком оправдано задавати і шукати на них правдиві відповіді. Не меншим обов’язком є визнання вини колонізаторів, як і необхідний ангажман, щоб виправити спричинену шкоду. У всякому випадку проблема колонізації є частиною історії Європи і європейського духа.

Європа є відносно молодим континентом, але одночасно це – дуже розвинений континент, якому Боже Провидіння довірило розпочати багатогранний розмін добрами між різними частинами світу, між різними країнами, між різними націями, між різними народами в цілому світі. Не можна забувати, що саме з Європи Церква розпочала свою місійну діяльність по цілому світі. Прийнявши з Єрусалиму Радісну новину спасіння, Європа, як римська так і візантійська, стала осередком світової євангелізації і, незважаючи на всі кризи, залишається ним дотепер. Ситуація, звісно, може змінитися. Можливо, в майбутньому Церква в Європі опиниться в ситуації, коли їй буде потрібна допомога Церкви з інших частин світу. Якщо таке й станеться, то це буде своєрідною ситуацією повернення боргів, які інші континенти мають перед Європою з причини її місійної діяльності.

Говорячи про Європу, не можливо оминути тему великих революцій: французької кінця ХVІІ століття і російської початку ХХ століття. Ці дві революції можна з-поміж іншого тлумачити як реакцію на феодальну систему, яка у Франції отримала форму «просвіченого абсолютизму», а в Росії – самодержавства. Французька революція, на чиїй совісті незліченні невинні жертви, в результаті відкрила шлях Наполеону, який проголосив себе царем французів і поневолив Європу в перших десятиліттях ХІХ століття. Після падіння Наполеона Конгрес у Відні повернув у Європу стару абсолютиську систему. У кінці ХІХ – на початку ХХ століття у Європі відбувається народження нових націй, як, наприклад, нації італійської.

У другому десятилітті ХХ століття ситуація у Європі погіршилася через І світову війну: криваву конфронтацію між великими союзами, з одного боку, Франція, Великобританія і Росія, з іншого – Німеччина, Австрія і Туреччина. Але попри це І світова війна стала конфліктом, який деяким європейським націям приніс свободу. Проте частина націй залишалася під окупаційним ярмом.

(Іван Павло ІІ Memoria e identita, 2005, 103-108)