ЄВАНГЕЛІЗАЦІЯ – ЄДИНИЙ ЗАХИСТ СВОБОДИ І ЇЇ ПРАВДИВЕ ДЖЕРЕЛО

Минулий тиждень приніс трохи полегшення для світу, який спостерігав за сирійською кризою, гублячись в здогадах – вдарить Америка по Асаду чи ні. Богу дякувати, поки що обійшлося. Американці погодились на російську пропозицію про контроль над хімічною зброєю сирійського режиму, але її відкинули сирійські повстанці. І за це знову ж таки, Богу дякувати. Бо в цей спосіб сирійські повстанці в чергове потвердили світу, що зовсім не демократія і життя цивільного населення є їхньою головною турботою.

Поведінка сирійських повстанців свідчить, що тут не йдеться про борців за демократичні свободи, а за свободу ісламізму. Той погром, який борці за свободу ісламізму влаштували в Маалулі – християнському місті-святині, вбивства християн, примушення переходити в іслам не викликають жодних сумнівів стосовно того, за яку свободу бореться так звана сирійська опозиція. Попробувавши на власній шкірі «гостинність» ісламістських повстанців, навіть такі медіа-борці за справу сирійської революції, як італійський журналіст Доменіко Кіріко, уже відкрито заявляють про те, що революція в Сирії не світського, а вузько конфесійного – ісламістського, вахабітського характеру.

Уже давно стало зрозуміло, що великих гравців не хвилюють права людини на Близькому Сході, а власні інтереси. Режим може бути терористичним: фінансувати ісламістський тероризм у світі, рубати голови за перехід в християнство, придушувати будь-які спроби протестувати проти режимного засилля, але, якщо в нього є гроші, якщо він «дружній», то про його людоїдський характер ніхто навіть не заїкатиметься. Хіба що Католицька Церква та протестантські групи, які борються за свободу християн під мусульманськими режимами. Якщо ж режим чимось завинив чи то перед заходом, чи то перед тими ж людоїдськими режимами Аравійського півострова, то в такому випадку у світових ЗМІ піднімуться ґвалти-крики про порушення прав людини тими режимами, які не вгодили нафтовим королям і зразу ж вигулькнуть, неначе з-під землі чисельні «правозахисні» організації, які до цього з широко заплющеними очима навіть не думали бачити порушення прав людини там, де вони дійсно є.

Світ мовчить, коли це вигідно властьімущим. Але часто-густо мовчимо і ми, забуваючи, що не тільки вбивці й переслідувачі християн змушені будуть дати відповідь перед Всевишнім. Відповідати доведеться і нам за нашу бездіяльність.

Світ давно уже втонув в тотальному лицемірстві. В глобальному селі глобалізованого світу реальні страждання, реальні терпіння мало в кого викликають співчуття. Люди радше потерпають за віртуальними героями чи героїнями серіалів, затято спостерігають за порятунком котика, який виліз на дерево і не може звідти злізти, аніж реально здатні стати на захист тих, хто потерпає в «екзотичних» країнах від переслідувань тільки за те, що вірить інакше. Та що там «екзотичні» країни…

В глобальному селі ми починаємо розівчовуватися бачити утиски християн під власним носом. Нам можуть накидати ідеологію, яка противиться здоровому глузду, що начебто стать людини не грає жодної ролі, ми преспокійно спостерігаємо за розгулом новітнього поклоніння Молоху – мільйонами ненароджених дітей, які щоденно приносяться в жертву найрізноманітнішим божкам задоволення власних бажань, ми зацікавлено читаємо про напади ісламістів на християнські святині в Франції чи Норвегії. Чужа біда, чуже терпіння, чужі страждання для нас лише черговий привід полоскотати власні нерви. Колись в старому Римі натовп впадав в екстаз від мордерств на цирковій арені – сьогодні ареною став увесь світ через віконце телевізора чи комп’ютерний монітор. Єдине, що нас, як постхристиянську цивілізацію, може ще підняти з летаргії – це коли нас особисто стосується, коли особисто ми можемо постраждати. І то не завжди.

Ми, люди сучасності, не хочемо дивитися на реальний світ – нам легше жити у віртуальному світі інформацій і думок, які нам подають ЗМІ на тарілочці. Для чого ламати собі голову над наслідками впровадження ґендерної ідеології? Для чого сушити собі мізки над реальністю ісламської агресії? Для чого докладати зусиль, щоб комусь полегшити терпіння? За нас усе це зроблять.

Ми, як цивілізація, в реальності зреклися власної свободи для власного ж комфорту, адже так не комфортно приймати рішення та ще й самому, та ще й відповідати за ці рішення… най хтось то робить замість мене…

Християнство – це перше за все відповідальність за власний вибір. Щоб стати реально християнином, а не на папері, потрібно прийняти рішення: за Христа. Без цього рішення, без акту волі, який підтверджує вибір на користь Христа та Його Церкви, нема християнства. Тому християнство у своїй суті противиться сучасній культурі смерті, безвідповідального гедонізму, віртуалізації реальності.

Логічний розвиток сучасної культури, яка, на перший погляд, кидається з крайності у крайність, але при глибшому розгляді торує шлях до знищення свободи під прапором боротьби за свободу, рано чи пізно, якщо не станеться якихось тектонічних зрушень, призведе до встановлення тоталітарного режиму, який привласнить собі право не тільки вирішувати як потрібно вірити, в що потрібно вірити, але навіть і право вирішувати за кожного особисто, що можна їсти, коли можна їсти, яким ім’ям називати дитину, яку професію обирати і тому подібне. І все це буде подаватись під фірмовим соусом, називатиметься, немов на збитки, «свобода».

Наскільки світова еліта свідомо просуває таку «свободу» – це великий знак питання. Наскільки політики, ЗМІ, громадські активісти свідомі цих тенденцій? На ці та подібні питання відповідь отримаємо хіба що на Страшному суді. Але відповідь на це питання, насправді, не мусить нас хвилювати.

Нас мало б хвилювати інше. Наскільки я особисто вірний Христові і Його Церкві? Наскільки я є дійсно християнином, вільною дитиною Божою?

Адже християнство – це і є правдива свобода – свобода від зла. І за цю свободу потрібно боротися. Боротися у своєму повсякденному житті. Інакше можна стати рабом гріха та його структур, опинитися у тотальному полоні віртуальної реальності, яку нам створює теперішній світ.

Християнин не може жити у віртуальній реальності, бо він тоді перестає бути християнином, перетворюючись на раба загальної опінії суспільства, раба культури безвідповідального рабства. І боротьба проти цього рабства, яке нам накидає теперішній розвиток суспільства, не полягає у протиставлені цьому суспільству, а в євангелізації. Євангелізації найперше себе і свого життєвого простору і це є першим кроком до євангелізації суспільства. Без неї, без євангелізації усі потуги протиставитися насуванню нового тоталітаризму, який уже накидає себе через диктатуру релятивізму й вимог до абсолютної свободи, свободи без жодних обмежень, свободи тваринного задоволення власних забаганок, навіть ціною найбільшого зла, будуть марними і контрапродуктивними.

Тому нам вартує зробити серйозний іспит власного сумління і відновивши свої хресні обітниці, братися до справи.

о.Орест-Дмитро Вільчинський