ІІ Ватиканський Собор. Закриття першого соборового періоду

Попереднього разу ми ознайомилися з двома схемами документів, дискусії над якими тривали наприкінці листопада та на початку грудня 1962 року та цим завершили розгляд першого соборового періоду, який складався із п’яти етапів. Цього разу зосередимося на закритті першого соборового періоду, зокрема, розглянемо промову Папи Івана ХХІІІ, що була виголошена 8 грудня цього ж року.

Уже в перші дні грудня 1962 року стало зрозуміло, що ІІ Ватиканський Собор матиме потребу в декількох соборових періодах, що також називалися сесіями. Саме тому наприкінці першого соборового періоду відбулася дискусія над тим, в який спосіб мають бути організовані майбутні сесії Собору. Соборові отці усвідомлювали, що не лише стиль та зміст документів потребували глибинного перегляду, але й також те, що цих документів було надто багато й що вони не були добре між собою скоординовані.

В днях 5 та 6 грудня Папа Іван ХХІІІ зменшив кількість документів для розгляду на Соборі до двадцяти схем. Також він змінив регламент Собору, створивши Координаційну Комісію. Її завданням було власне координувати та стимулювати працю соборових комісій впродовж періоду між сесіями.

Восьмого грудня 1962 року відбулося закриття першого соборового періоду. Цього дня Папа Іван ХХІІІ виголосив свою промову, в якій зокрема наголосив на тому, що призупинення загальних зборів аж ніяк не означає сповільнення праці над текстами майбутніх соборових документів і точно не означає завершення Собору. Саме тому він вирішив призначити також дату початку другого соборового періоду. Спершу цією датою було 12 травня 1963 року. Однак з огляду на побажання багатьох отців Собору, особливо тих, які були єпископами у віддалених від Риму частинах світу, а також через душпастирські причини, датою відкриття другої сесії було визначено 8 вересня 1963 року.

Розглянемо, отже, промову Папи Івана ХХІІІ під час закриття першого соборового періоду, в день святкування Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці, 8 грудня 1962 року. Перш усього він пригадував той пам’ятний день 11 жовтня, із якого розпочалася спільна та колективна праця соборових отців, підкреслюючи, що таке спільне та величне зібрання католицьких єпископів з усього світу досі ще не відбувалося жодного разу впродовж віків. На думку папи, під час Собору єдина, свята, соборна та апостольська Церква постала перед людьми, випромінюючи блиск, породжений місією, довіреною їй Господом.

У своїй промові папа зупинився на трьох особливих моментах: початок Собору, продовження Собору та плоди, які очікуються від Собору. Святіший Отець підкреслив, що початок Собору був достатньо повільним і, водночас, стверджував що інакше й не могло бути. Адже участь в ньому брало понад дві тисячі єпископів, які прибули з п’яти континентів, та які вперше брали участь в такому масовому заході, не будучи попередньо знайомими між собою. Кожен із них переживав досвід, який не мав до цього часу – залишити власну дієцезію чи єпархію на майже три місяці та познайомитися і знайти спільну мову зі своїми співбратами у єпископстві.

Хоч перший період Собору і не призвів до видимих результатів, однак він не був безплідним. На думку глави католицької Церкви, перша сесія відкрила двері до великої соборової праці, адже було представлено п’ять схем, над якими дискутували та щодо яких висловлено думки. Така праця дуже корисна для того, щоб використати її для остаточного формування та затвердження окремих конституцій. Далі Папа Іван ХХІІІ сказав наступне:

Єпископ Риму також сказав про те, в який спосіб повинна продовжуватися праця впродовж цього міжсесійного періоду. Він заохотив, щоб кожен єпископ уважно роздумав та оцінив схеми соборових документів як ті, що вже були представлені під час проведених засідань, так і ті, що у слушний час будуть надіслані. В такий спосіб наступний соборовий період, початок якого заплановано у вересні 1963 року, продовжить попередньо проведену працю. Папа сподівався, що праця соборових отців під час другого соборового періоду відбуватиметься швидше з огляду на те, що єпископи вже знайомі між собою та завдяки набутому досвіду. На його думку, наступна сесія Собору водночас мала бути завершальною. У нього було велике бажання стати свідком завершення справи, якій він присвятив так багато свого часу та зусиль. Папа Іван ХХІІІ хотів побачити оновлену Христову Церкву – вірну вченню свого Вчителя та водночас нову у несенні цього вчення усім людям, відкриту до діалогу та милосердя і, передусім, уважною на потреби народів та вразливих людей: убогих, недужих, похилих віком, ув’язнених.

Говорячи про плоди, які очікуються від ІІ Ватиканського Собору, Святіший Отець наголошував, що ними повинні користуватися не лише вірні католицької Церкви, але й інші християни, а також люди, які ще не пізнали світла християнської віри. Тому звертаючись безпосередньо до соборових отців він заохочував їх одразу ж впроваджувати в життя своїх дієцезій те, що буде прийнято на Соборі та доносити церковну доктрину як до священників, так і до богопосвячених осіб, а також і до своїх вірних. На думку папи, рішення Собору будуть відблиском нової П’ятидесятниці, що достатньо збагатить Церкву та розширить її материнську опіку та цілющу силу на усі закутки людської діяльності.

Отже у цьому випуску ми зосередилися на закритті першого соборового періоду. Зокрема, розглянули промову Папи Івана ХХІІІ, яку він виголосив 8 грудня 1962 року, в день закриття першої сесії Собору. Наступного разу розглянемо дві групи в середині католицької Церкви, які сформувалися довкола своїх провідників. Йдеться про тих, хто був налаштований більш консервативніше, та тих, хто був відкритий до впровадження новацій. Такі протилежні погляди привели до плідних результатів соборових рішень. Адже саме через людську слабкість проявляється ефективна дія Святого Духа.

о. Андрій Твердохліб

__________________________

Джерела:
Giuseppe Alberigo. Breve storia del concilio Vaticano II. Il Mulino, 2021. c. 54-56.
Marco Pietro Giovannoni, Alessandro Cortesi. Introduzione al Concilio Vaticano II. Padova: Edizioni messaggero, 2022. c. 75-76.
Piero Doria. Storia del Concilio ecumenico vaticano II. Tau editrice, 2016. c. 95-98.