Капелан: війна закінчиться не для всіх

Після того, як затихнуть гради, а військові складуть зброю, багатьом доведеться вчитися жити у мирний час. Про необхідність реабілітації для тих, хто допомагає солдатам, про покаяння після вбивства та про діяння Господні розповідає о. Олександр Коцюр.

— В Україні вже так довго триває війна. Чи помітили Ви якісь зміни у суспільстві за цей час?

— Звісно, у якихось сферах щось міняється, але ми того не помічаємо, бо ми не живемо у цьому, вони не становлять частини нашої буденності. Напевно зміни є, але я бачу, що при цьому багато людей живе у недомовленій правді. За часів Потьомкіна було таке поняття: «расслоение общества». На жаль, сьогодні частіше вживається слово «мажор», ніж, скажімо, рік тому.

— Чи доводилося Вам спілкуватися з представниками ворожої сторони, як настроєні ці люди і чому?

— Ті, кого я бачив, налякані ситуацією в цілому, тому вони просто втікають і нічого не кажуть, бо не знають, кому можна довіряти.

— Згадайте найяскравіший випадок Господніх діянь, яких Ви пізнали у часі війни.

— Взагалі, кожного дня розумію, що пізнаю саме це. Волонтерська допомога триває, хоча усі кричать, що бракує коштів і можливостей, та якось усе знаходиться. Великі справи чиняться маленькими засобами. Потрібно жити не для себе, а для когось. Наведу приклад. Дізнався, що медична служба потребує допомоги коштами, ліками. Хочу допомогти, але не маю чим. Того часу був у Новій Ушиці, аж раптом підходить до мене абсолютно незнайомий чоловік, простягає 100 євро і каже: « Мені сказали вам це передати». Він давав ці кошти від себе, казав, що він не католик, тому не міг чути про мої прохання у храмі. Я одразу ж зателефонував товаришу, аби перевести ці гроші у гривні й допомогти медикам. Як це можна пояснити? Це диво. В один момент ти не маєш нічого, в інший воно просто з’являється, і ти це віддаєш. Як то:«Бог дав, Бог взяв». Справа в тім, що дає Він як дар, а бере як вдячність.

— Чи відчуваєте Ви зміни у собі після поїздок на фронт, як війна впливає на Вас?

— Якось з одним бійцем їхали у машині, зупинилися на заправці випити кави і перепочити. Побачив, що заправка сучасна, навколо багато красивих людей, які напевно, поверталися з відпочинку. Цієї миті я зрозумів, що живу три роки назад. Цей час я втратив, він пройшов повз мене, але він більше наблизив мене до Бога, ніж раніше. Час пов’язаний із простими проблемами простих людей. Я стараюсь їх вирішувати. Парадоксально, але я в цьому щасливий, відчуваю, що пробуджуюся. Є проблема, ти шукаєш на неї відповідь, у цьому немає нічого надзвичайного. Знайти чи купити 25 або 50 комплектів одягу для військових стало тепер абсолютно звичним. Це не щось кольорове, а радше чорно-біле. Ніхто ні за що не винагороджується. Але є і друга сторона медалі у цьому. Розмовляв із психологом, с. Нелею, яка займається реабілітацією військових. Вона каже, що після усього цього мені самому теж потрібна буде реабілітація. Я подумав трохи, але ж і справді! Я залежний від активізму, не можу без цього прожити і дня. Прив’язуєш до цього лишні думки, коли щось виходить не так як плануєш. Розумію, що проблема у мені. Напевно не мені одному потрібна буде в подальшому реабілітація, але багатьом, хто зараз допомагає потребуючим. Війна закінчиться не для всіх, і ми навіть не усвідомлюємо глобальності цього. По закінченні ми вдихнемо двічі, як боксер, щоб контролювати розумом свої дії, і почнеться робота для психологів, священиків та родин.

— Наскільки охоче військові говорять про Бога, наскільки бойові дії сприяють наверненню, наскільки сильна духовна потреба на війні?

— Потреба у Бозі є, але ситуація кардинально змінюється. Мої колеги зіткнулися з тим, що Міністерство оборони пропонує бійцям трансцендентну медитацію. Там є елементи буддизму, ще інших різних релігій, це дуже скидається на язичництво. Спілкувався з одним капеланом, він каже, що це просто жах, коли ти приходиш із Богом, який є Особою, а людині пропонують «розвантажити свідомість» за допомогою якихось речей. Є люди, які уникають розмов про Бога і віру; є й такі, хто не хоче про це говорити; але кожен хоче, щоб його вислухали і з ним порозмовляли. Навіть якщо людина агресивно відповідає, ми повинні орієнтуватися за ситуацією і за її станом.

— Із чого почалася Ваша волонтерська діяльність, що допомагає не вигасати у допомозі солдатам?

— Усе це з часів Майдану: когось треба було нагодувати, когось одягнути. Коли я бачу, що комусь важко, я йду на допомогу. Мені болячеза людину, я співчуваю і тому допомагаю — можливо, аж занадто загострене у мені це відчуття. Коли побачиш очі хлопця з АТО, ти не зможеш жити інакше і не зможеш вчинити інакше. Це як з онкохворими: так співчуваєш, що готовий нирку свою віддати. Так і в цьому випадку.

— Чи є у волонтерів щось спільне для всіх?

— Зазвичай волонтери це прекрасні люди, які роблять різні речі. Був випадок: вийшов з ладу двигун в автомобілі. Я знаю реальну ціну такого ремонту, передзвонив до волонтера, той дав телефон одного майстра у Києві. Переслав двигун туди, оплата символічна, людина зробила це просто так. Я ніколи не бачивт людини і не знайомий із нею. Ми спілкувалися по телефону три хвилини. Він полагодив двигун без оплати, бо довіряє, хоча знає, що його можуть обдурити. Я називаю це явищем, якого ніхто не може знищити. Явище солідарності й волонтерства. Я радий, що стою на цій дорозі. Друзі кажуть, що Бог поставить передо мною ще кращих людей. Так і є, я у це вірю.

— Що допомагає хлопцям не черствіти серцем на війні, чи є можливість цьому запобігти і як саме?

— Для бійця існує правило виживання, він усе одно стане черствим, він існує в обмеженому та деструктивному світі. З ким поведешся, як то кажуть. У кожної людини є щось, що може розчулити, так само і військових. У них не зникає відчуття любові, справедливості, поваги. Просто наразі їхня мета — пережити те, що відбувається. Немає однозначного способу вберегтися від черствіння, у кожної людини різний світ; але хлопці стараються жартувати, відволікатися, таким чином утікаючи від болю.

— Бійці, які захищають свою країну, змушені вбивати інших. Як трактується такий гріх і як до цього ставитися, чи сильно це міняє людину?

— В будь якому разі, вбити людину означає переступити через себе. Апологетично десь там усередині нас існує вбивця, згадаймо Каїна, і тому ця ситуація повторюється на різних рівнях: кожен убиває, вчинком чи словом. Після цього у хлопців немає відчуття справедливості вбивства. Ніколи не можна казати воїну, який повернувся: «Слава Богу, що ти живий», адже він мусив убивати. Він має конфлікт із сумлінням. Це захист, робота, це зрозуміло. Я використовую таке порівняння: коли у людини гангрена на руці, її відрізають, якщо ні — втратиш руку або життя. Людина віруюча знає, що вбивство це гріх, але він захищав, а не вбивав для задоволення, а трапляється і таке. До запаху крові людина звикає. Але вбивство скоєне не для власного інтересу, і коли людина стає в покаянні, задача священика — навчити її любити заново. Рани загояться трохи до кінця життя, але вони нікуди не зникнуть. Залишається тільки навчитися з цим жити.