Кардинал Мюллер: Причина сексуальних зловживань включає гомосексуалізм, а не лише клерикалізм

Ті, хто применшує сексуальне зловживання духовенства до клерикалізму і ніколи не говорить про ту роль, яку гомосексуалізм відіграв у кризі, «не хочуть виступити проти справжньої причини» зловживань, вважає кардинал Герхард Людвіг Мюллер.

Колишній префект Конгрегації доктрини віри дав інтерв’ю для «The National Catholic Register», в якому серед іншого також зазначив, що ті групи і окремі особи, хто публічно підтримує такі погляди, є проти священичого целібату та використовують такі випадки зловживань «заради своїх інтересів».

Німецький кардинал, котрий дав вже дуже багато інтерв’ю на тему кризи в Церкві після того, як Папа Франциск попросив його піти з посади префекта КДВ в липні 2017, також вважає, що зараз потрібно «більше кваліфікованих богословів», а також «поваги до них», оскільки академічне богослів’я переживає «занепад».

«Деякі лідери Церкви не усвідомлюють собі глибини кризи в Церкві», – зазначив він. – «Ми повинні вчитись на помилках історії, а також на великих реформах».

Пропонуємо до Вашої уваги повний текст інтерв’ю:

Ваша Еміненціє, що Ви думаєте з приводу аргументу, відповідно до якого сексуальне зловживання духовенства є результатом клерикалізму?

Це дуже несправедливо по відношенню до Ісуса, котрий дав духовну силу і владу апостолам і єпископам, а також священикам. Переважна більшість таких зловживань пов’язана не з таїнством рукоположення, але з сексуальною нестриманістю, хибним розумінням сексуальності та непошануванням Шостої заповіді.

Якщо ти – священик, то мусиш проголошувати Декалог і пошановувати його. Хіба в Святому Письмі чи книгах про священство, чи в Отців Церкви, написано десь, що через те, що ти священик – тебе мораль не стосується? Навпаки, ти повинен показувати хороший приклад.

Чому декотрі церковні лідери є прихильними до аргументу за клерикалізм, але ніколи не згадують гомосексуалізм?

Я думаю, що вони не хочуть виступати проти справжніх причин сексуального зловживання неповнолітніми, хлопцями та молодими чоловіками, а хочуть запровадити свій порядок денний. Вони проти целібату, проти Шостої заповіді, і тому використовують зловживання і цю жахливу ситуацію для того, щоб пропихати свої інтереси.

Які надії Ви покладаєте на конференцію, що має відбутись в лютому?

Потрібно ще проаналізувати чи поставити діагноз справжнім причинам кризи, бо неможливо провести правильне лікування, не поставивши правильного діагнозу. Візьмімо, для прикладу, моє зламане зап’ястя, яке сталось, коли я кілька тижнів тому впав. Я пішов до лікаря і сказав йому, що мене сильно болить рука, а він мав би мені сказати тоді: «Це не має нічого спільного із переломом руки. Це через те, що ви дуже енергійний професор; Вам потрібно піти до психолога і змінити спосіб мислення. Тоді Вас більше не болітиме». Це – абсурд. Ми повинні дивитись на реалії у світлі Євангелія, доктрини і дисципліни Церкви, а також духовності священства.

Що Ви скажете з приводу нещодавніх коментарів Папи щодо гомосексуалізму, що священики-гомосексуалісти, котрі вдаються до таких актів, повинні роздумати над тим, щоб покинути священство?

Практика гомосексуалізму суперечить Божому плану, плану Творця, і ніхто не може релятивізувати Закон Божий. Папа був цілком правий. Гомосексуальна практика є неприйнятною, ані з дорослими, і тим більше з неповнолітніми. Більше 80% жертв сексуальних зловживань є молоді хлопці, хлопці-підлітки, віком понад 14 років. Це – гомосексуальний акт. Однак зловживання щодо жінок є також жахливим.

У цьому плані дуже хорошою є книжка Даніеля Меттсона «Чому я не називаю себе геєм» (Daniel Mattson, Why I Don’t Call Myself Gay). Я проводив презентацію її італійської версії. З одного боку, існує одностатева привабливість, а з іншого – гомосексуальна практика, що є чимось цілком іншим. Якщо тобі подобаються жінки, то це не означає, що ти можеш мати сексуальне бажання до кожної жінки, а лише до своєї дружини. Це цілком зрозуміло.

Одностатевий потяг жодним чином не виправдовує гомосексуальну поведінку, як св. Павло говорив у першому розділі Послання до римлян. Нам не потрібно нової інтерпретації цієї доктрини, але швидше більшого послуху слову Божому. «Бо Бог не покликав нас до нечистоти, але до святості… Котрий також дає вам свого Святого Духа» (1 Сол.4,7-8).

Oдин відомий кардинал намагався розрізнити між актами за згодою сторін і без згоди.

А де таке написано в Святому Письмі? Це секуляризоване значення. Якщо двоє чоловіків крадуть щось за згодою, то чи є це більш прийнятливим, бо вони погодились зробити це разом? Це – гріх у подвійному сенсі. Згода сторін в жодному випадку не релятивізує гріха.

І чи це так само стосується згоди між, скажімо, єпископом чи священиком і семінаристом?

Ще б пак. Гріх є гріхом, а обставини можуть додавати гріхові важкості чи зменшувати провину.

Американський священик Джордж Ратлер нещодавно сказав, що Ватикан переживає «богословський Чорнобиль». Ви з цим погоджуєтесь?

Існує занепад не лише академічного богослів’я, але й в основах усього богослів’я, що виявляється через віру.

Нам потрібні більш кваліфіковані богослови і більше вдячності їм. Існують певні різні форми богослів’я: Отців Церкви, схоластиків, надихали інші філософи, однак ми маємо законну множину богослів’я на тій же основі віри. Скот трохи відрізняється від св. Томи Аквінського, а св. Августин відрізняється від Єроніма, однак основа – та сама, той самий зміст: Писання, Традиція, Вчительський уряд.

Наприклад, хтось говорить про реформу Курії, але не усі розуміють богословську, еклезіологічну позицію Святої Римської Церкви, з Папою на чолі. Чим є Колегія Кардиналів? Це – представництво Святої Римської Церкви, пресвітеріум чи синод Папи у його вселенській місії.

Яка Ваша позиція щодо коментарів Папи про смертну кару, а також внесення змін до Катехизму, називаючи смертну кару «недопустимою»?

Ми проти страт, але теоретично ми зовсім не можемо їх заперечувати, якщо подивитись на історію дискусій з цього приводу. Якщо існують смертельні злочини, питання полягає в тому, чи світські держави мають право проводити страту. Однак Ісус був засуджений на смерть, Він був невинним, і це належить до сотеріології; але над цими питаннями не роздумували перед тим як зробити нову заяву. І складається нехороше враження, що Папа, якщо захоче, може просто змінити Катехизм. Де є межа? Вчительський уряд не є вищим за слово Боже, але нижче від нього і йому служить (Dei Verbum, 10).

Вважаєте, що така одностороння дія дає поганий приклад?

Її виправдали як розвиток догми, але смертна кара напряму не пов’язана із догмою. Це – природна істина, що належить до природної етики держави. Це не матерія, пов’язана із об’явленими Богом істини і спасіння усіх. До materia fidei належать самооб’явлення Бога в Ісусі Христі чи таїнства. Однак ми також маємо природні істини: Церква бореться за права людей, наприклад, однак природні права людини не належать до надприродного Об’явлення.

Один із аргументів покликається на те, що Бенедикт XVI і св. Іван Павло II проклали для цього шлях. Наприклад, Іван Павло закликав до міжнародного мораторію на смертну кару.

Це інше питання: Є риторичне і практичне. Перше, що слід врахувати: Чи є злочини, результатом яких є втрата життя, які забирають життя усіх, та означають, що злочинець втратив своє право на життя? Інше питання чи потрібно це реалізовувати і як? Деякі антидемократичні держави та диктатури не мають поваги до людської гідності.

Ви вважаєте, що абсолютистська позиція проти смертної кари стосується ширшої і глибшої проблеми втрати відчуття справедливості, проблеми, яка, на думку декого, породжена втратою віри в Останній Суд – а аргументація полягає на тому, що якщо немає Остаточного Суду, то це впливає на наше загальне бачення справедливості у всіх наших відносинах?

Загалом, ми потребуємо більше відчуття загальної відповідальності, а не просто вміти давати відповіді на реакції преси, інтернету чи громадської думки.

Ви вважаєте, що основна проблема полягає в тому, що ми втратили відчуття вічного, надприродного, і тому дивимось на усе з перспективи свого життя?

Я думаю, що майже усі вірять у вічне життя, однак лише як втіху для смерті, а інші не думають, що це стосується їхнього власного життя, вчинків, упущення, гріхів. В їхньому розумінні, Бог завжди дарує милосердя, але він не є Богом Об’явлення Ісуса Христа. Він – їхня особиста проекція. «Я прощаю собі, а Бог є лише дзеркалом, в якому я себе бачу, він є моїм Богом. Бог не виправдовує мене, я сам себе виправдовую, а Бог є лише посередником».

Як Ви вважаєте, наближається переломний момент? Має щось змінитись, щоб важливість богослів’я і догми повернулись?

Багатьом ліберальним католикам дуже підходить релятивізація моральної догми.

Вони завжди хочуть бути на боці більшості, маси, але належати до Христа – це хрест, що вимагає покаяння і зміни життя, послуху заповідям, дружби з Христом. А дехто хоче м’якого Бога.

Деякі Церковні лідери не усвідомлюють глибини кризи в Церкві. Ми повинні вчитись на помилках історії, а також на великих реформах

Ось яким є правильне розуміння реформи: «Не вподібнюйтесь до цього світу, але перемінюйтесь обновленням вашого розуму, щоб ви переконувалися, що то є воля Божа, що добре, що вгодне, що досконале» (Рим. 12,2).

Едвард Пентін, The National Catholic Register

Переклад: «Католицький оглядач»