«Карітас Донецьк» в Дніпрі: повернути переселенцям гідність та надію

Через загрозу своєму життю, вони змушені залишати все і втікати. Багато з них потрапляють до міста Дніпро, де знаходять тих, хто їх може зрозуміти і допомогти відновити сили. Це досвід багатьох людей, яких приймають у «Карітасі Донецьк», осідок якого був перенесений до Дніпра. Тут дедалі більше фахівців, готових допомогти. Двоє з них розповідають про служіння Карітасу та діляться своїми свідченнями.

«Серце обливалося кров’ю, коли ми бачили, як люди після місяця проведеного у підвалах, у бомбосховищах, мали змогу вперше за тридцять днів прийняти душ, мали можливість з’їсти хліба. Уявіть собі, в ХХІ столітті люди тридцять днів не їли хліба. І на нашій волонтерській кухні вони плакали від зворушення, бо мали можливість поїсти». Про це розповідає Міла Леонова, менеджерка з питань комунікації «Карітасу Донецьк», осідок якого після початку війни на Донбасі вісім років тому перенесли до Дніпра. Після 24 лютого команда почала працювати в шаленому ритмі, щоб відповісти на потреби тисяч людей, які втікають з регіонів, що найбільше страждають від нападу російської армії.

«Ще з перших днів війни Дніпро став своєрідним хабом з прийняття переселенців, – каже Міла. – З початку війни наша область прийняла майже 300 тисяч людей, а в саме Дніпро переселилося, мабуть, більше 100 тисяч». Вона додає, що це офійні цифри, а реальні можуть бути вдвічі більшими.

Молода жінка стверджує, що нікому не легко залишати свій дім і що існує кілька факторів, які спонукають людей прийняти це рішення. «Першими почали виїжджати люди з більшою фінансовою можливістю, – каже вона. – Потім пішла хвиля тих людей, які ще вагалися і вони місяць сиділи у підвалах, жили під обстрілами, вибухами, а потім лише через місяць могли вибратися у безпечне Дніпро. І в Карітасі ми маємо шелтер, де приймаємо біженців від одного до п’яти днів, і вони нам розповідають про свою евакуацію. І для нас дуже важливо не просто прихистити їх, надати базову допомогу, дати можливість викупатися, а навіть духовно відігрітися».

За словами Міли Леонової, ще одна хвиля переселенців – це переважно люди старшого віку (за сімдесят). «Це люди, – пояснює вона, – які ніколи не подорожували, вони мають невеликий дохід, все їхнє життя оберталося навколо їхнього будинку. Вони зовсім не хотіли нікуди виїжджати, і їх просто вивозили волонтерські організації. І ці люди не мали іншого виходу, як покинути все і приїхати сюди в Дніпро, але не знали як соціалізуватися. І вони відчувають себе безпорадними і розгубленими. І дякувати Богу, що маємо в Україні такі прихистки, що не кидають людей на вулиці».

Дніпро також не зовсім безпечне місто: сирени протиповітряної тривоги звучать чи не щодня, російські ракети періодично потрапляють як по промислових підприємствах, так і по цивільних будівлях. «У перші дні війни дуже багато людей виїхало з Дніпра на захід країни чи за кордон, мені було важко вирішити, чи виїхати чи залишитися», – ділиться комунікаційна менеджерка «Карітасу Донецьк». З одного боку, вона хвилювалася за безпеку свого п’ятирічного сина. Вони чули звук ракетних ударів. «Це ніколи ні з чим не можна порівняти, і це ніколи не забувається», – додає вона. Але коли Міла побачила, скільки людей приїжджає до Дніпра, яким потрібна підтримка, вона вирішила залишитися. Благодійний фонд «Карітас Донецька» – це теж фонд переселенець, і ще в першу хвилю вторгнення евакуювався до Дніпра. У їхній команді багато людей, які втекли з Донбасу ще в 2014 році, і тому дуже чутливі до потреб переселенців. До Дніпра також довелося евакуювати офіси Карітасу з інших міст, таких як Сєвєродонецьк та Рубіжне Луганської області.

За ці майже півроку допомогу в «Карітасі Донецьк» отримали понад 60 тисяч людей. Крім базової допомоги, члени організації намагаються створити середовище, в якому кожен може відчути пошану до своєї гідності. «Коли ми тільки почали надавати гуманітарну допомогу, – пригадує Міла Леонова, – в нас були величезні черги, це могло бути 500-700 осіб, вони приходили о четвертій ранку, щоб мати можливість отримати допомогу, бо з огляду на людські і гуманітарні ресурси ми мали обмеження, скільки допомоги можемо надавати на день. І тому з перших днів, щоб уникнути конфліктів, ми одразу почали запрошувати кризових спеціалістів, щоб вони допомогли вирішувати конфлікти в черзі та знизити напруження, щоб кожен почувався не “переселенцем”, а просто людиною, яка прийшла просити допомоги і яка її отримує. Для нас це дуже важливо: не просто нагодувати і дати щось, а відродити в людини надію і віру».

Наша співрозмовниця підкреслила, що раніше вона не часто чула слово “гідність”, а тепер люди вживають його часто, бо часто переживають ситуації, коли їх позбавляють гідності, і відразу відчувають, коли їм допомагають її повернути. Багато проектів «Карітасу Донецьк» спрямовані саме на це. В одній із програм задіяні психологи, аніматори та соціальні педагоги, які допомагають біженцям – дітям і дорослим – інтегруватися на новому місці. Міла Леонова наголошує на важливості допомоги людям, які були травмовані цими подіями і які ризикують впасти в так званий “синдром жертви”. Такий стан, за її словами, не дає людині рухатися вперед і побачити, що навколо є життя і що можна адаптуватися та щось робити. «І завдання нашої команди, – наголошує вона, – полягає в тому, аби відігріти, допомогти їм справитися з цими травмами і повернути їм впевненість у власних силах».

Що означає бути позбавленими дому та власної гідності добре знає Оксана Акчебаш, родом з міста Рубіжне Луганської області, де вона працювала в місцевому Карітасі та допомагала людям, які залишилися в буферних зонах з 2014 року. Після широкомасштабного вторгнення вона теж втекла зі свого міста, яке в травні окупували російські війська. Тепер вона мешкає в Дніпрі і координує проект «Людська гідність» в «Карітас Донецьк». «Я до кінця не вірила, що так станеться, що ми також станемо вимушеними переселенцями», – каже вона. До 24 лютого небезпечні ситуації не були новизною для Оксани: щоб їхати в буферні зони, доводилося одягати бронежилет і каску, бувало, що потрапляли під обстріли. І коли вночі з 22 на 23 лютого вони почули, як під їхнім будинком їдуть танки, їй все одно не хотілося вірити, що війна набере таких масштабів, тому спочатку вирішили залишитися. У середині березня вже не було газу, світла, води. Вони спали в одязі. Виїхати Оксану спонукав її молодший син: у якийсь момент, почувши постріли, він став блідим, як стіна і не переставав плакати. Тоді вони взяли кілька речей і залишили дім. Дороги до міста були заміновані, тому Оксана із сином і татом пішли пішки стежкою, а чоловікові довелося їхати через цвинтар. «Навіть не пам’ятаю, як це все сталося, але, дякувати Богові, ми звідти вибралися», – ділиться вона.