Католики ідуть у відрив

Святкування Хрещення Русі тимчасово повернуло релігійні стосунки в Україні у фокус суспільної уваги. Здебільшого спливли заяложені теми. Хто патріотичніший – Патріарх Філарет чи Митрополит Володимир? За ким правда – за «схизматами» чи «уніатами»? Чиї вказівки виконує УПЦ (МП) – Патріарха Кирила чи Путіна? Розводитися на подібні теми українці можуть безкінечно. Але майже непоміченим лишився ще один принципово важливий факт, вірніше – цілих два.

Під час святкування Всесвітнього дня молоді, Папа Франциск закликав католиків та католицьке духовенство відмовитися від клерикалізму. «Я хочу, щоб ми протистояли усьому світському, усьому статичному, усьому комфортному, усьому, що пов’язане із клерикалізмом» — заявив він. Згодом аналогічним чином висловився очільник УГКЦ Патріарх Святослав: «Думаю, що сьогодні для всіх Церков в Україні з одного боку дійсно потрібно бути партнерами держави… але з іншого боку лишатися вільною від надмірної державної опіки». Звичайно, низка українських ЗМІ згадали про обидві заяви, але увага аудиторії все ще була прикута до кирилівського «бронепоїзду» і суспільної дискусії не вийшло. І дарма. Антиклерикальний курс католицьких лідерів – не спроба сподобатися публіці, а презентація стратегії, яка, в тому числі, визначатиме перебіг міжконфесійного діалогу в Україні.

Католицизм і православ’я, окрім всього іншого, відрізняються ще й способами взаємодії з оточуючим середовищем. Для Ватикану характерне прагнення до автономізму, натомість православні церкви історично тяжіють до «симфонії» зі світською владою. Власне кажучи, останнє – і є тим, що прийнято називати клерикалізмом – втручанням духовенства у позацерковні справи, розширенням його влади у питомо світських сферах. Переваги клерикалізму ми можемо оцінити на прикладі РПЦ, яка користується відкритою підтримкою держави і має доступ до адміністративних важелів впливу на соціум. В світі, де Церква постійно перебуває під тиском не- і антихристиянських вчень і організацій, клерикальний симбіоз з державою іноді видається рятівним шансом.

Але природа сучасної держави така, що вона тяжіє до тотального контролю над всім, що відбувається всередині її кордонів. Тому симбіоз з нею закінчується завжди однаково: Церква стає придатком бюрократичного апарату, таким собі «міністерством духовності», а не самостійним суб’єктом суспільного життя. Про зворотній бік клерикалізації писав незадовго до своєї загибелі о. Адельгейм: «У нас віра в церкві змінилася на ідеологію. Церква зайняла місце колишнього Політбюро КПРС». Схоже, реальність такої перспективи ані в УПЦ (МП), ані в УПЦ КП не усвідомлюють. Тому обидві Православні Церкви затято борються за місце під бюрократичним сонцем, колекціонуючи політичних патронів. Крім того, статус «придворної» неодмінно робить Церкву співучасником всього, що робить той чи інший політичний режим, і так чи інакше понесе солідарну відповідальність.

Проте у «симфонії» Церкви і держави є ще один аспект. Справа в тому, що національні держави стрімко втрачають суверенітет. Сучасний ізраїльський історик Мартін Кревельд свідчить, що цей процес почався ще у 1970-х. «Світова система рухається від зібрання окремих, територіально цілісних, суверенних, юридично рівних держав до інших… структур. Що стосується окремих держав, є вагомі підстави вважати, що багато з них скоро або не захочуть, або не зможуть контролювати і захищати політичне, військове, економічне, соціальне та культурне життя своїх громадян» — пише він у передмові до своєї книги «Розквіт та занепад держави». Тому, в певному сенсі, симбіоз Церкви з державою – це квиток на «Титанік». До того ж, національні бюрократії – не така вже й надійна опора для Церкви. Під тиском міжнародних інституцій вони демонтують основи європейської культури, впроваджуючи гендерну ідеологію, легалізуючи одностатеві шлюби і т.д. Враховуючи євроінтеграційні прагнення України, Церквам треба готуватися радше до протистояння, а не співробітництва з державою.

Першим звільнятися від національних бюрократій почав бізнес. Сьогодні бюджети деяких корпорацій в рази перевищують бюджети не надто розвинених держав. «Осідлавши» цунамі глобалізації, корпорації стали самостійними гравцями міжнародного ринку і нерідко диктують умови національним урядам. В світлі цього зрозуміло, чому Ватикан закликає звільнитися від клерикалізму, і чому провід УГКЦ і не переймається боротьбою православних за «придворний» статус. Більше того, УГКЦ відкрито демонструє претензії на суспільну суб’єктність. У ситуації навколо річниці Волинської різанини УГКЦ провадила самостійну політику і досягла кращих результатів, ніж український парламент, президент та дипкорпус разом узяті. Схоже, що у владики Святослава є всі шанси стати впливовим духовним лідером Східної Європи, а не чиновником в рясі на підхваті у чергового президента бананової республіки. А от ким стануть Митрополит Володимир та Патріарх Філарет (чи їхні наступники) – питання відкрите.

Максим ВІХРОВ
журналіст-колумніст, соціолог, м. Луганськ

Джерело: http://risu.org.ua