Коментар Апостола на Неділю 21-у по Зісланні Святого Духа

Неділя 21-а по Зісланні Святого Духа

Послання до Галатів 2,16-20

1. Текст.

            Для кращого розуміння значення уривку, котрий читається на Літургії в цю неділю (2, 16–20), нижче подаю його з двома додатковими віршами (2, 15–21), котрі разом з усім текстом творять тематичну єдність й відтак відображають цілісність думки Павла.

15. Ми – уроджені юдеї, не з отих грішників поган; 16. а довідавшися, що людина оправдується не ділами закону, а через віру в Ісуса Христа, ми й увірували в Христа Ісуса, щоб оправдатися нам вірою в Христа, а не ділами закону; бо ніхто не оправдається ділами закону. 17. Коли ж, шукаючи оправдання у Христі, виявилося, що й ми самі грішники, – то невже Христос – служитель гріха? Жадним робом! 18. Бо коли я знову відбудовую те, що зруйнував був, то я себе самого оголошую переступником. 19. Я бо через закон для закону вмер, щоб для Бога жити: я – розп’ятий з Христом. 20. Живу вже не я, а живе Христос у мені. А що живу тепер у тілі, то живу вірою в Божого Сина, який полюбив мене й видав себе за мене. 21. Я не відкидаю Божої благодаті: бо коли законом оправдання, то тоді Христос умер даремно.

2. Контекст Гал 2, 15–21 та основні богословські акценти уривку.

            Щоб правильно зрозуміти будь-який текст Писання, насамперед потрібно брати до уваги обставини написання та мету автора, а відтак і сам контекст уривку. Детальніше ці питання стосовно послання до Галатів є представлені в коментарі на читання попередньої неділі (котрий є на цьому ресурсі, а також на моєму блозі: http://slovobozhe.blogspot.de/2014/10/1-11-19.html).

            Тут хіба відзначу, що приводом до написання листа стали тривожні звістки, котрі отримав Павло: галати почали відпадати від благовісті про достатність віри в Ісуса Христа й схилялися до позиції деяких «юдействуючих» агітаторів з Єрусалиму: «Щоб догодити Богові мало вірити в Ісуса Христа, – потрібно ще й дотримуватися Закону Мойсея; перш ніж одержати право називатися християнином, поганин повинен обрізатися, дотримуватися суботи й інших юдейських свят, споживати тільки кошерну їжу й дотримуватися всіх обрядових заповідей Старого Завіту. Павло всього цього вам не сказав, бо не походить з числа 12-ти апостолів і трохи послабив вимоги та перекрутив вчення Ісуса».

            У відповідь, в перших двох главах послання, Павло розповідає про своє навернення і покликання на апостола самим Христом та досить гостро критикуючи своїх опонентів, доводить, що правильні відносини між людиною й Богом установлює віра, а не Закон Мойсея. Саме питанню оправдання вірою, Павло присвячує увагу й в двох наступних главах  (3–4 глави). А, щоб хтось не подумав, що йдеться тільки про якісь, слова, почуття чи теоретичні питання, Павло в 5–6 главах перестерігає, що християнську свободу не можна використовувати для задоволення плотських похотей. Християнське життя не допускає байдужості до моральних питань, оскільки це є життя під проводом Св. Духа.

            Уривок Гал 2, 15–21, котрий читаємо на Літургії в цю неділю, належить до 1-ї частини послання, – т. зв. Апології Павла (1–2 глави). Розповівши про своє покликання та відносини з іншими апостолами(1,1–2,14), Павло наголошує на опозиції між вірою, котру отримуємо через Месію, й дотриманням закону, як основою праведності (2, 15–16). Це не означає однак, що той хто вибирає віру, а не Закон – є грішником (2, 17–18), тому, що Павло та інші християни містично об’єднані з Месією та живуть через Нього (2, 19–21– тобто мають життя завдяки Христові, а не завдяки виконанню Закону). Інакше кажучи, Павло в цьому уривку підкреслює дуже важливий зв’язок: теперішнє життя християн дароване нам Богом через хрест Ісуса, а не завдяки нашому виконанню приписів Тори.[i]

3. Коментар.[ii]

            Добре відома одна історія про Маргарет Тетчер. Будучи на посаді прем’єр-міністра Великобританії, вона відвідала будинок перестарілих і зустрілася з його мешканцями – літніми людьми, які вже довгий час там жили. Одна старенька поводилася так, що відразу було видно: вона не зрозуміла, що тільки що потиснула руку знаменитому політику. «Ви знаєте, хто я?» – Запитала місіс Тетчер. «Ні, дорога, не знаю, – відповіла старенька, – але на вашому місці я запитала б у доглядальниці, вона напевно знає».

            Як дивно це б не звучало, але іноді дуже важливо розібратися в тому, хто ви такий. Людям, котрі страждають від втрати пам’яті, це необхідно. Потребують такого усвідомлення й ті, хто пережив втрати іншого типу: наприклад, втратили батьківщину, сім’ю чи дім. Павло в цьому змістовному уривку говорить про подібні речі, – йдеться­ про втрату людиною свого минулого і здобутті цілком нового статусу.

            Це має пряме відношення до суперечки зі заколотниками в Галатії.  Тут йдеться не про якісь відхилення в трактуванні Євангелія, або ж про тонкощі юдейського Закону і навіть не про протилежні стилі місіонерської роботи. Питання полягає в тому, хто ти є в Христі. Тут – основа всього. Суперечка Павла з Петром в Антіохії відбулася через питання про християнське самовизначення. В його пристрасному зверненні до галатів йдеться саме про їх християнську ідентичність.

            Іноді до насичених ідеями уривків праць Павла доцільніше підходити з кінця, оскільки він має звичку підсумовувати свої роздуми якоюсь однією натхненною формулою. В даному випадку нам слід звернути увагу на вірші 19б–20: «Я – розп’ятий з Христом. 20. Живу вже не я, а живе Христос у мені. А що живу тепер у тілі, то живу вірою в Божого Сина, який полюбив мене й видав себе за мене». Це ядро аргументації Павла. Потрібно залишити все, в тому числі і пам’ять про те, ким ти був раніше; треба прийняти свою нову ідентичність  і навчитися жити у відповідності з нею.

            Вирішення питання, котре було предметом суперечки між Павлом і Петром (чи можуть юдеохристияни та християни з язичників їсти за одним столом), залежить від відповіді на інше питання: хто є справжнім Божим Ізраїлем? Хто є справжнім народом Божим? Чи справді це всі, хто слідує за Месією? Або ж тільки юдеохристияни (включаючи прозелітів, тобто язичників, котрі навернулися до юдаїзму)? Чи християни з поміж язичників є громадянами другого сорту?

            Павло фокусує свою відповідь на найважливіших пунктах. Справжній Божий Ізраїль складається з однієї особи – Месії. Він – вірний. Він – справжній ізраїльтянин. На цьому заснована ідентифікація Божого народу.

            І тепер виникає питання: хто належить Месії? У чому проявляється ця приналежність?

            У відповідь на це Павло формулює один з своїх найвідоміших принципів віри, котрий залишається важким для менталітету сучасної західної людини. Ті котрі належать Месії – знаходяться в Месії. Тому те, що відноситься до Месії, відноситься і до них (що є правдою про Месію, є правдою і про них). Таке розуміння ґрунтується на уявленнях юдеїв про царя. Цар уособлює собою весь народ. (Давид, борючись з Голіатом, уособлював весь Ізраїль в боротьбі з філістимлянами.) Те, що відноситься до царя, відноситься до всього народу. В даному фрагменті Павло не говорить про це прямо; але саме це мається на увазі. Далі в тексті, Павло розгляне цю тему детальніше. Тут же ж його позиція  цілком зрозуміла: ті, хто «у Христі», ті – є  справжнім Божим народом,  як язичники, так і юдеї.

            Для детальнішого роз’яснення він розповідає про себе, як про єврея, котрий став християнином. «Ми, юдеї, – каже Павло, – хоча й народилися в родині Завіту, так і не змогли стати справжнім Божим народом за допомогою засобів, котрі вирізняли наш народ серед інших, тобто за допомогою юдейського Закону. Якщо ми віримо, що Ісус – Месія (а без цього немає християнства), значить, ми віримо в те, що розіп’ятий Ісус – Месія. А якщо ми  є в розп’ятому Ісусі, наша попередня ідентичність вже не є важливою. Треба про неї забути. Тепер нашу приналежність до Божого народу визначає не наявність Закону, або його докладні приписи, що відрізняють юдеїв від язичників. «Я помер для Закону, щоб жити для Бога. Ми повинні ще раз, з нуля усвідомити, хто ми такі».    

            І хто ж ми є тоді? Ми – народ Месії, котрий тепер живе Його життям. І оскільки головне в Ньому – Його випромінююча любов вірність, то головне в нас і, по суті, єдине, що ідентифікує нас – це наша вірність, так само сповнена любові, наша радісна відповідь віри Богові, котрий послав померти за нас свого Сина. Це – серцевина християнської самосвідомості.

            Слово, яке використовує Павло для визначення християнської особистості і приналежності до  Божої сім’ї, зазвичай перекладається як праведність. Це слово може мати різне значення для різних людей. Для Павла, як ми побачимо в наступному розділі, воно пов’язане з обітницею Бога Авраамові, котра сповнилася в Месії. Саме Месія створив єдину всесвітню родину, знаком приналежності до котрої служить віра. Це слово також характеризує  Божу родину загалом; воно говорить про членство в Завіті, яке Бог дарував всій своїй родині, всім віруючим в Євангеліє. Крім того, воно прославляє Боже спасенне правосуддя, котре обіймає і зцілює увесь зранений гріхом світ, й котре понині визволяє від погибелі усіх чоловіків, жінок та дітей, котрі повірили в Божу любов, яка була об’явлена в Ісусі. Ось що можна сказати про праведний чи оправданий народ.

            Сенс того, про що Павло каже Петрові, зводиться до того, що навіть юдеохристияни втратили свою колишню ідентичність, визначену Законом, й отримали нову, визначену тільки Месією.

            Звідси не випливає, каже він в віршах 17–18, що, втративши юдейську ідентичність, ми стали «грішниками», – оскільки так дивилися юдеї на язичників. Навпаки, якщо ви відновите стіну між язичниками та юдеями (як це зробив  Петро), то все, що вам вдасться таким способом довести, це те, що ви – порушники Закону. Якщо Закон такий дійсно важливий, то будьте обережні: ви його переступники (порушники)!

            Але Закон більше не відіграє вирішальної ролі. «Бо коли законом оправдання (тобто участь в Завіті, праведність), то тоді Христос умер даремно». Розділяти в церкві столи – означає з презирством відкинути щедру любов Христа. Однією з відмінних ознак суспільного служіння Ісуса була спільність столу. Бог хотів, щоб ця ознака стала знаменням для народу Ісуса від того часу і до сьогодні.

о. д-р Юрій Щурко, УКУ

About The Author