«Кожна душа – важлива»: як священник УГКЦ в США постійно долає 250 кілометрів до храму, де є сім вірян

Однак раніше отець Тарас служив у Львові в парафіях, де були сотні парафіян, а також очолював потужну благодійну організацію “Фундація духовного відродження”, яка й сьогодні діє у Львівській архиєпархії. Про те, як наважився настільки різко змінити життя, чи правда, що Америка секуляризована країна та де знаходить сили для позитиву, отець розповів у ефірі радіо “Воскресіння” журналісту Тарасові Бабенчуку.

– Років 30-40 тому, коли Церква виходила з підпілля, здавалося, що в Америці і Канаді церкви переповнені, священників вистачає.  Але зараз так відбувається, що Україна відсилає єпископів і священників, щоб там послужити. Можна зробити висновок, що кількість людей зменшилася. У чому причина?

-Вважаю, якщо церква в іншій країні, то вона мусить дбати про те, щоб інкультуруватися. Важливо,  якою мовою служіння.  Бо люди старшого покоління тримаються тої церковці, бо це їхнє життя. Але їхні внуки, діти є американці і розмовляють англійською. Вони живуть повним американським життям. Тому важливо, щоб служіння було двома мовами. Варто служити і українською, бо це є наша ідентичність, культура, багатство. Але кожен із нас, священників, має проповідувати Слово Боже також англійською. Коли ти є на місці, то ти повинен до найдрібніших речей, навіть у питанні харчування інкультуруватися. Бо тому ми не мали покликань, бо ті діти йдуть до римо-католицького храму, де служать тією мовою, якою вони розмовляють щоденно. Треба вміти поєднувати, на мою думку. 

-Наскільки мені відомо, між деякими вашими парафіями є 250 кілометрів відстані. Як долаєте цей шлях і наскільки часто?

-Щотижня у суботу я долаю 250 кілометрів в один бік і назад. Приїжджаю туди, а там семеро людей на Службі Божій.  Вони стабільно приходять і хочуть молитися. Дбають про свою церковцю, підтримують чистоту. Коли ти бачиш тих людей, які є прикладом для нас, то неодмінно їдеш. Ти ніби втомлений, але ті 500 кілометрів є для мене звичними.

-Деколи ми лінуємося пройти кілометр до церкви. Але інші ваші парафії також не велелюдні?

-Друга парафія є в місті Лінкольн. Наших людей, які приходять до нашого храму, є вісім родин. Від мене до них відстань майже 100 кілометрів. Там вже активніше життя, бо вісім родин помножити на три, то це вже чимало. Але у них не стовідсоткове відвідування, приходять 10-12 людей. Утім, люди там чимало працюють у неділю. У Америці, на жаль, люди часто перебувають у робочому рабстві. І від роботи вони часто не можуть відмовитися, бо тут, якщо не маєш роботи, то не матимеш що їсти. Бо не платиш кредитів – не маєш і хати.

– Отче, раніше ви здійснювали служіння на багатолюдних львівських парафіях, а тут подекуди 7 людей. Як вам така зміна? Чи тут вже думається не про кількість, а про якість?

-Тут не треба дивитися на ідеальне. Ця ситуація навчила мене більше молитися, цінувати те, що ти маєш, навчитися і дбати про те, що ти маєш. Це школа життя. Ті три роки в Америці  вчать життя з Богом. Дуже часто серед тижня я сам молюся Літургію. Зранку до вечора я організовую собі життя. Мимохіть стаєш затворником. Це є для добра. Дуже легко ввійти в депресію, якщо не працюєш над собою. Але наш владика Венедикт любить говорити, що якщо ти з Богом, то депресія тобі не друг. Однак іноді в будні на Богослужіння приходять американці, навіть римо-католики, яким подобається Літургія у східному обряді. Або різні семінаристи приходять. Америка є глибоко духовною і християнською країною. У будні, коли американці приходять на Літургію, то всі ідуть до Святого Причастя. Вони практикують Святі Тайни, маю за щастя, не раз їм  послужити у Святій Тайні Сповіді.

-Отче, ви від початку карантину долучалися до онлайн-душпастирства. Даєте науки. А поруч із вами сидить чоловік бородатий і в татуюваннях: хто він?

-Це Давид Волошин, він є українського походження, його мама розмовляє українською. З першого дня мого служіння тут, в Омаха, він став великою допомогою для мене у найдрібніших речах. Він, як і всі, упродовж дня працює, є добрим зварювальником. Якщо він приходить з роботи, а є Служба Божа чи молебень, то він на них є. Навіть якщо дуже втомлений. Щодо служіння, онлайн – так, бо те, що ми зробили добре, то з благословення нашого єпископа не закрили нашого храму. Ми дотримувалися правил, але храм був завжди відчинений. Люди боялися, не ходили до храму. Тому я був змушений зробити моменти духовного, молитовного життя онлайн. На початках було дуже багато людей, з часом зменшилося. Останнім часом є кілька стабільних людей, яким подобається зі мною молитися. Акцентував не на кількості, а на постійності. Бо в духовному житті ця постійність дуже важлива. Я полюбив деякі молитви, які ніколи не молився.

-Отче, чи правда, що в Америці відбувається секуляризація суспільства, певний відхід від церковного життя?

-Передусім маємо усвідомити, чому люди приїхали до Америки: шукати матеріального життя і якоїсь стабільності.  Чому не йдуть до храму? Це наслідки комуністичного суспільства, коли не дозволяли йти до церкви. Чимало людей не навчені і не розуміють цієї цінності долучення до Богослужінь. Часто здається, що ми молоді, і забуваємо про духовні цінності. Не просто ходити до церкви. Бо ніхто не навчив. Треба поставити великий акцент на вихованні в родині, молитву в родині, читання Святого Письма в родині, спільноту в парафії. Показувати цінність християнського життя. Бо люди не усвідомлюють, що християнське життя – це не просто ходити до церкви, а внутрішнє покликання. Люди часто не знають, яке то велике добро піти до церкви, попри втому. Тому ми повинні дбати про родинне християнське виховання. Бо коли люди навчаться молитися в себе вдома, то, я впевнений, що вони прийдуть до церкви.

 Інтерв’ю Тараса Бабенчука з отцем Тарасом Миляном з ефіру радіо “Воскресіння” записала Оксана Бабенко

Фото із фб-сторінки отця Тараса Миляна