Слово Блаженнішого Святослава під час зустрічі координаторів програми «Жива парафія»

Церква — це спільнота живого Христа, Його містичне Тіло, продовження в часі й просторі таїнства Воплочення та єдності всіх людей у Христі. На мою думку, назва, що її шукаємо для нашої нової стратегії, повинна пояснити нашим вірним, що таке патріархат, який прагнемо збудувати. Ми хочемо мати живу Церкву, яка є спільнотою живого Христа (незалежно від того, де ця спільнота живе) і має елементи своєї церковної тотожності.

Слово Глави і Отця УГКЦ Блаженнішого Святослава
під час Всецерковної зустрічі координаторів
програми «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом»
Львів, 3 грудня 2018 року

Слава Ісусу Христу!

Ця зустріч координаторів Стратегії УГКЦ на період до 2020 року «Жива парафія — місце зустрічі з живим Христом», які зібралися з усього світу в Патріаршому домі у Львові, є дуже важливою подією в житті нашої Церкви, тому що визначить наш спосіб життя і душпастирства на багато років уперед.

Тема мого звернення до вас — «2020, а що далі?» Можливо, хтось зауважував, що кожного року головна тема Синоду Єпископів УГКЦ була присвячена певній складовій програми «Жива парафія». Торік говорилося про Літургію та молитву, а цього року — про Боже Слово і катехизацію.

Сьогодні я б хотів, щоб ми разом подивилися не тільки в минуле, а й у майбутнє. Адже ми наближаємося до 2019 року, який нагадує мені про події 2009 року. Тоді наша Церква почала стратегічно мислити, зважаючи на те, що душпастирюємо в різних країнах, контекстах. Наші можливості й ресурси не є надто великими, тому ми потребуємо спільного й скоординованого душпастирського плану на рівні всієї нашої Церкви.

У 2009 році ми опрацювали методологію стратегічного планування нашого душпастирства. Спочатку Синод створив, так би мовити, «групу мрійників», що мали мріяти й вглядатися в майбутнє, щоб окреслити, якою саме ми хочемо бачити нашу Церкву через 10 років.

Мені пощастило тоді бути членом цієї «групи мрійників». Сьогодні я роздумую, чи дійсно наша Церква у 2020 році буде такою, про яку ми мріяли у 2009 році, чи ще ні?.. Адже це визначає ступінь успішності Стратегії’2020. Проте слід зауважити, що певні завдання не можуть бути обмеженими десятирічним терміном. Молитися, проповідувати й наповнювати Боже Слово та навчати вірних потрібно постійно, і ці виміри церковного буття неможливо означити.

Згодом члени цієї групи разом із владиками Синоду зрозуміли, що замало тільки мріяти. Потрібно мати групу практиків, які б допомогли розробити певні механізми, щоб можна було реально досягнути поставленої мети.

Група практиків не просто опрацювала певну стратегію, а й навіть назвала її. (Адже був надзвичайно тяжкий пошук того, як досягнути мети.) Практики висловили бажання звернути увагу на базову клітину церковного тіла, тобто на парафію. Справді, ми можемо оживляти якісь структури, щось планувати, але якщо все те, що постановляє Синод, не дійде до кожної парафії й не допоможе їй бути кращою, тоді мрії ні до чого доброго не приведуть.

Тож плодом пошуків цієї групи практиків стала стратегія під назвою «Жива парафія — місце зустрічі з живим Христом». І тоді був створений механізм не тільки формування чіткої стратегії, а і її втілення в життя. Таким чином була створена команда для впровадження Стратегії’2020.

Дорогі отці, сьогодні прошу вас допомогти нам (Главі Церкви та єпископам. — Ред.), замислитися над продовженням цієї стратегії, її наступними кроками. Потрібно працювати над новою візією, стратегією, і ми вже почали це робити. Зокрема, під час цьогорічного Синоду Єпископів УГКЦ ми запитували владик: якою ви б хотіли бачити нашу Церкву, скажімо, у 2030 році? Які ви бачите пріоритети у своєму душпастирському служінні? Коли вони почали відповідати, я зрозумів, що відмінностей між акцентами і пріоритетами, які вони ставили 10 років тому, небагато. Можливо, їх просто треба осучаснити.

Що нам слід зробити після уточнення наших пріоритетів? Потрібно опрацювати певні механізми та кроки їх втілення в життя, тобто розробити нову стратегію на наступний період служіння нашої Церкви. І, можливо, навіть дати відповідну назву цій стратегії, щоб вона могла об’єднати всю нашу Церкву в її душпастирському ділі після 2020 року.

З’ясуймо, які маємо інструменти, щоб здійснити це. Я б хотів, щоб підсумовуючи впровадження Стратегії’2020, ви проаналізували, наскільки всі ініціативи справді досягнуто. Важливо, щоб ми подивилися, де перебуваємо: зрушилися з місця, ішли вперед, стояли на місці чи, може, зробили крок назад? Я вважаю, що ми ішли, бо процес «Жива парафія» перетворився на загальноцерковний рух. Переважно в парафіях знають, що така стратегія існує, — знають, що парафія повинна бути живою та за якими ознаками це можна визначити. Ба більше, за ці роки утворилися навіть різні афоризми: чи моя парафія є жива? (цим питанням я відкрив Патріарший Собор у 2015 році); де є живий священик, там буде й жива парафія; де священик живе в парафії, там буде жива парафія…

За ці роки я зміг представити нашу програму «Жива парафія» Папі Бенедикту XVI. Коли він побачив нашу стратегію, то сказав: «Це якраз те, що я хочу зробити у Вселенській Церкві під назвою «Нова євангелізація». А коли я показав цю стратегію Папі Франциску, він відповів, що це те саме, що він називає душпастирським наверненням. Тож ми не пасемо задніх.

Коли рік тому відбулася остання пленарна зустріч Конгрегації для Східних Церков, то нашою стратегією «Жива парафія» зацікавилося чимало Церков. Ця ідея, важлива модель виходить за межі нашої Церкви.

На мою думку, ми зрушилися з місця, але поки що до мети не дійшли. Коли я відвідую різні єпархії нашої Церкви, різні громади, то ще не бачу того образу, про який ми мріяли у 2009 році. Дійсність завжди відрізняється від мрій, але вони потрібні, бо приводять нас у рух, змушують нас діяти разом, скоординовано.

Хочу поділитися певними думками, гіпотезами, які народилися в нас на рівні Патріаршої курії, на рівні команди впровадження Стратегії’2020, на рівні Постійного Синоду щодо «Живої парафії», тобто про те, як би я міг відповісти на запитання: а що далі?

Насамперед, за ці 10 років ми справді використали всі наші ресурси та доклали зусиль до того, щоб оживити парафію. У центрі нашої уваги була схема «парафія — священик — люди».

Проте парафія не існує як відокремлене, незалежне тіло. Вона є невіддільною, інтегральною частиною церковної спільноти. Постають запитання: як саме ця парафія відчуває, чи живе в сопричасті з іншою парафією в одній єпархії; яким чином відчуває своє сопричастя і єдність зі своїм єпископом?

Нині існує велика небезпека фрагментації наших єпархій. Коли відвідую різні єпархії, то в мене часом створюється враження, що наша Церква в багатьох частинах світу подібна до розбитого дзеркала. У кожній маленькій частинці зображено все, однак є такі шматочки, які годі якось з’єднати.

Як відомо, наша Церква складається з єпархій та митрополій, які розташовані в різних частинах світу. Подекуди вони мають вигляд удільних князівств, в яких кожен єпископ зі своєю парафією живе самодостатньо й думає тільки про себе. З часом може відбутися їх відчуження від інших єпархій і, що найбільш відчутно, від Глави Церкви. Такі відцентрові тенденції є ще однією великою проблемою. Тому вкрай важливо в наступному періоді нашої стратегії продовжувати думати про живу парафію як церковне тіло і водночас побачити її в контексті ширшої спільноти нашої Церкви. Коли ми говорили про програму «Жива парафію», то в центрі уваги була зустріч між людьми і з живим Христом. Натомість у наступному періоді стратегії надзвичайно важливо сфокусуватися на сопричасті.

Треба поміркувати не лише над внутрішнім сопричастям — усередині нашої парафії, єпархії чи навіть усієї нашої помісної Церкви. Слід побачити сопричастя в лоні всієї Вселенської Церкви, а також ті елементи, які є свідченням ран роз’єднання між християнами. Ідеться про екуменічний вимір. Нещодавно один чоловік запитав мене: «Скажіть, чи православні об’єднаються? Усі очікують Об’єднавчого собору». Вони об’єднаються, якщо їх об’єднають. Нинішні об’єднавчі рухи серед православних в Україні, на жаль, не виходять з нутра православних конфесій, немає пошуку сопричастя… Відбувається творення нових спільних структур. Тож ідеться про внутрішній пошук, а про зовнішній тиск.

На щастя, на нашу Церкву в Україні та в усьому світі не впливають такі зовнішні чинники. Однак ми повинні мати внутрішні сили єдності та розвивати відповідні механізми, які б плекали ці сили. Наявність таких механізмів, які б творили нас як помісну Церкву, робили єдиним цілим у всьому світі, патріарх Йосиф Сліпий назвав патріархатом.

Ви, представники-координатори, теж є особливими ниточками, які зв’язують різні частини тіла нашої Церкви в одне ціле. Ви є мостиками сопричастя і навіть базовими структурами патріархату.

Командою із впровадження нової стратегії повинна бути Патріарша курія. І тому від сьогодні й до 2020 року всі ниточки, які були у ваших руках, треба поступово передати Патріаршій курії. Вона повинна стати центральним зв’язковим елементом нашої Церкви. Проте в цьому контексті Патріарша курія має змінитися. Зараз вона переживає реформу і перед нею постає питання: якої Патріаршої курії тепер потребує наша Церква? У майбутньому функція, яку виконує владика Кен Новаківський, буде передана адміністратору Патріаршої курії.

Наступний інструмент, що допоможе нам сформулювати стратегію, — це Патріарший Собор, проведення якого заплановане на 2020 рік. Тема Патріаршого Собору — «Єдність Церкви, еміграція і глобальний вимір УГКЦ». А центральною темою Синоду Єпископів УГКЦ у 2019 році буде саме єдність Церкви.

Слід зазначити, що мене вибрали відповідальним за цю тему. Як я планую її подати? Це буде один з елементів опрацювання стратегії. Очевидно, що в межах підготовки Патріаршого Собору в усіх єпархіях та екзархатах від 2019 року до 2020 року повинні відбутися єпархіальні собори.

Як нам назвати нову стратегію, скажімо, до 2030 року? Пропоную робочу назву — «Жива Церква — спільнота живого Христа». Пригадую, що під час останнього Папського Синоду (трохи більше як місяць тому) було висловлено припущення, що, можливо, у наступному десятиліття Церква як інституція може цілком змінитися в певних сегментах свого буття або бути докорінно переосмислена. Безсумнівно, що у своїй організаційній структурі вона ставатиме іншою, новою. На вселенському рівні Церква починає усвідомлювати, що вона передусім є не інституцією, не структурою, а спільнотою!

Зараз у глобальному вимірі відбувається протистояння між ієрархічним суспільством, тим, що існує сьогодні, і мережевим, яке щойно твориться. В усьому світі різні інституції з ієрархічною будовою зазнають атаки (зокрема, державні структури, яким люди не довіряють). Ніхто не плекає ілюзій, що Церква, яка теж є ієрархічною структурою, цього уникне. Тому молодь на Синоді влучно зазначила: «Нам не так потрібна Церква-інституція, як Церква-спільнота, яка б нас прийняла і супроводжувала». Спільнота — це щось таке тепле, близьке, гнучке, живе. А інституція — завжди щось абстрактне, безособове та доволі інертне.

Спільнота виникає внаслідок сопричастя. Для спільноти дуже важливим є питання ідентичності. Зараз люди ідентифікують себе з певною парафією і Церквою цілком інакше, ніж це було 10 років тому. Мені спали на думку слова владики Петра Стасюка: «Що нас ідентифікує як єдину Церкву в усьому світі? Вже не мова, навіть не національна ідея, а спільна Літургія, що є виявом нашої віри, якої навчаємо і передаємо іншим у наш особливий спосіб».

Люди кажуть, що вони є учасниками (членами) спільноти, організації не тому, що їх хтось до цього змушує, а тому, що є певні елементи, за якими вони можуть ідентифікувати себе з Церквою. Вкрай важливо, щоб ми допомогли нашим людям, хоч би де вони були, (якщо потрібно) знову ототожнювати себе зі спільнотою саме нашої Церкви. Тоді ми будемо живою Церквою. Відтак зможемо пояснити людям, що таке Церква. Адже багатьом людям в Україні це поняття видається заполітизованим. Церква часом уявляється як супермаркет, в якому продають духовні послуги; вона не дуже відрізняється від громадської організації чи ще однієї структури соціального служіння.

Ми хочемо сказати, що Церква — це спільнота живого Христа, Його містичне Тіло, продовження в часі й просторі таїнства Воплочення та єдності всіх людей у Христі. На мою думку, назва, що її шукаємо для нашої нової стратегії, повинна пояснити нашим вірним, що таке патріархат, який прагнемо збудувати. Ми хочемо мати живу Церкву, яка є спільнотою живого Христа (незалежно від того, де ця спільнота живе) і має елементи своєї церковної тотожності.

Бажаю всім плідної праці та Божого благословення!

+ Святослав