Межі особистості – це відповідальність за своє життя і сценарій для будування повноцінних стосунків з близькими, друзями, світом, – християнський психолог Мирон Шкробут

Що таке межі особистого простору, встановлені для себе і для інших? Чому це важливо у стосунках з оточенням? Як встановлюється межа, яку не дозволено перетинати іншим, навіть найближчим людям, і як це корелюється з поняттям поваги/самоповаги? Ця тема, за участі християнського психолога Мирона Шкробута, піднімається у програмі «Психологічна порадня» уже не вперше. У бесіді на цю тему у вівторок, 12 лютого, в ефірі «Воскресіння. Живе радіо» – про нюанси щодо меж особистості і їх дотримання, а саме – про відповідальність за власні вчинки, вибір і, врешті, свою долю.

Часто ми не розуміємо, коли і як відбуваються інвазії у наш простір. І чому після цього вторгнення – здавалося б, дружнього й приятельського, з’являється відчуття спустошеності, висотаності і даремно витраченого часу. У таких випадках допомагає чесна відповідь на питання самому собі – для чого мені це? Що я отримую від такого спілкування? Інколи відповідь може бути болісною: це – не дружба і навіть не приятельство. Це – використовування, одностороннє «споживання» уваги, енергії, часу. Важливо розуміти – де ці межі, мої і чужі? Порушуються вони чи ні?

Всесвіт живе за своїми законами – незалежно від того, віримо ми у них чи ні. Це, як із законами фізики: яблуко падає безвідносно до нашого знання/незнання закону Ньютона. Один зі таких законів Всесвіту, за формулюванням Мирона Шкробута, – що посієш, те й пожнеш. Це закон відповідальності – за вчинки, рішення, вибір.

Сценарії і моделі цієї відповідальності (чи безвідповідальності) часто закладаються ще у дитинстві. Інколи у цьому беруть активну участь батьки чи бабці/дідусі – причому, з найкращих міркувань. Наприклад, такий безневинний випадок, з яким стикалися чи не усі батьки: о десятій вечора дитина каже, що на завтра потрібно намалювати пташку/квітку/котика. Що, зазвичай, робить мама? Так, сідає і малює. Чи можна це зрозуміти? Так. Чи правильно це? Швидше, ні. Дитина повелася безвідповідально – забувши про це завдання, не зробивши його самостійно і переклавши на маму, яка у 9 із 10 випадків його виконає, хоч і поночі. Так закладається сценарій, як мінімум, безвідповідальності: я забув/не зміг, але хтось це зробить замість мене. Сценарій, який може стати й інструментом маніпуляції, – особливо, якщо дитина відчуває, наскільки для мами важлива хороша оцінка у школі, результат, соціальне схвалення. Як цей результат було досягнуто, стає неважливим.

Якими могли б бути симетричні кроки мами у відповідь на таку невинну маніпуляцію сина чи доньки? Пан Мирон вважає: варіантів достатньо, головне – щоб дитина відчула, що безвідповідальність/забудькуватість/хитрування завжди матимуть наслідки, перш за все, для неї самої. В даному випадку, це може бути негативна оцінка (якщо мама відмовляється малювати пташку до півночі), чи самостійне малювання (жорсткий «спартанський» варіант), чи своєрідна угода мами з дитиною («я сьогодні малюю – ти завтра прибираєш у кімнаті»). Сутність таких ніби жорстких дій мами чи тата – заблокувати сценарії безвідповідальності, показати, що дія чи бездія, у малому чи у великому, завжди має певні наслідки, й не завжди вдасться перекласти свою відповідальність на когось іншого

Важливий момент, на якому наголошує Мирон Шкробут: ми відповідальні лише за своє власне життя і долю, але не можемо брати на себе відповідальність дітей, а отже – проживати за них їхнє життя. Ці речі потрібно розділяти якомога чіткіше, підкреслює психолог. Надмірна батьківська любов може перерости у диктат по відношенню до дітей, на табу на їх власну думку, блокування їхньої волі, а, отже, і здатності самотужки будувати власне життя. Дитина привчається бути повністю залежною, зокрема, й від батьків. З іншого боку, це хронічний акцептор, який звикає безумовно діставати бажане і не знає, що таке «ні». В українських реаліях такі сценарії діють у сім’ях, де хтось із батьків (чи й обоє) – на заробітках за кордоном. Батьки намагаються компенсувати дитині брак уваги і безпосередньої любові матеріальними благами. Діти ж, спочатку несвідомо, а потім і цілком цілеспрямовано, експлуатують це батьківське почуття провини, вимагаючи більше і більше у матеріальному плані. Формується егоїст, який вважає, що батьки, а надалі й світ, йому щось винні і повинні, хоча батьки ж хотіли якнайкраще…

Ще один закон Всесвіту, який має дотичність до питання особистісних меж, – «закон влади»: ми не можемо й не маємо права намагатися змінити іншу людину. Єдина людина, яку ми можемо змінювати, – ми самі. Поза тим, цей закон порушується постійно – зокрема, у родинних, подружніх стосунках. Як це корелюється із попереднім законом про відповідальність? Психолог пояснює: жодні слова не матимуть такої ж ваги, як відчуття наслідків власних дій. Чоловік-п’яниця не почує і не сприйме розпачливих слів дружини, поки не відчує, на яке дно опускається сам і тягне туди свою родину.

«У певних ситуаціях – як от, наприклад, коли в родині є людина із залежністю, запускається сценарій – «у нас є слон, але ми про нього не говоримо», – каже Мирон Шкробут. – Так, всі знають про проблему, але замовчують її, говорити про це – табу. Це один із принципів дисфукціональних сімей – «не говорити». Проте це й питання щирості і чесності – і щодо себе, і щодо стосунків у сім’ї: визнати, що проблема є, що у домі живе «слон», який потребує все більших і більших ресурсів і уваги, але все одно дім перетворюється у місце, де жити неможливо. «Слон» порушує можливі і неможливі особисті межі як членів родини, так і соціальні норми. Який вихід у таких ситуаціях? Принаймні, визнати проблему, почати про це говорити у колі родини, а потім – із психологом чи священиком. Важливо, щоб людина врешті сама відчула наслідки своєї безвідповідальності…»

Є ще один момент – щодо встановлення особистісних меж, про який йшлося у бесіді: чому, попри розмитість поведінкових обмежень для себе й інших, ми ставимо такі жорсткі межі для присутності Бога у нашому житті? Мирон Шкробут пропонує чесно відповісти собі на запитання – а скільки часу свого життя ми є християнами? Двічі на рік, коли сідаємо до Різдвяного чи Великоднього столу? Дві години на тиждень, коли йдемо на недільну службу до церкви? Чи ми живемо так завжди, щодня і щогодини, маючи в серці Бога і проявляючи цю сутність повсякчас? Для багатьох це питання буде важким і без відповіді. Але це питання щирості – зізнатися собі у певних речах, визнати самообман: ритуал не замінює сутність, виконання приписів – це ще не віра.

Мирон Шкробут цитує молитву з Другої Книги Хронік і катехизу «Молитво, явися» Брюса Вілкінсона і о. Василя Захаруся про те, що «Господь розпросторює наші межі» і дає те, що хоче нам дати, чого ми справді потребуємо. Є різниця – між бажанням і потребою, між задумом і планами людини – й тим, у чому є спрвжнє призначення.

Резюме цієї бесіди про межі, особистий простір, обмеження і прагнення наступне: важливо рухатися, не залишатися статичними, розвиватися. Визнавати і бачити проблеми – й шукати їхнього вирішення. Мирон Шкробут радить книги видавництва «Свічадо» на цю тему – це книги релігійного спрямування, проте є й інші, світські і більш спеціалізовані. Доступні лекції, курси, консультації психологів. Можна шукатий знайти свого душпастира. Важливо – по-справжньому шукати. Своє вирішення проблем і свій шлях – і до себе, і до Бога у своєму житті.

Повний стрім програми можна подивитися тут