Місійна станиця УГКЦ: Як живе найменший чоловічий монастир греко-католиків на Харківщині

Чоловічий монастир отців василіян у Покотилівці під Харковом підпорядкований УГКЦ – одній із найпоширеніших у східній Європі християнських церков – а значить, і папі Римському.

Найменший чоловічий монастир під Харковом

Чин (Орден) святого Василія Великого присутній практично в усіх країнах західного світу. У Росії такого об’єднання немає і з огляду на політику ізоляціонізму, навряд чи буде.

Чоловічий монастир у Покотилівці був заснований у 1994 році, у 2002 році за проєктом архітектора Столяревського був збудований невеликий, однак дуже світлий, сучасний і затишний храм Покрови пресвятої Богородиці. Цього року в жовтні святкуватиметься 20-річчя з дня зведення церкви. На початку монастир виглядав, як звичайний сільський будинок на вулиці Інтернаціональній у Покотилівці Харківського району, однак із часом кількість прихожан збільшувалася, тому було ухвалене рішення викупити будинок на вулиці Тімірязєва, 17, де й облаштувалася монаша обитель.

Будинок, що був на території земельної ділянки, переобладнали на приміщення для проживання монахів і прочан. Зараз на постійній основі у Свято-Покровському чоловічому монастирі Ордену василіян троє монахів – два отці (священики) та один брат (монах, що не має священичого сану).

“У Харківській області з чоловічих монастирів це найменший “, – каже отець Йосиф.

На цей час керівництво ордену ухвалило рішення не збільшувати кількості монахів, однак у цілому їх кількість може зростати в залежності від потреб. Варто зауважити, що парафія храму не обмежується самою тільки Покотилівкою, сюди приїжджають із Харкова, Мерефи, селища Високий та інших населених пунктів Харківського району.

Настоятель Свято-Покровського чоловічого монастиря ЧСВВ

Керує монашою братією 40-річний отець-василіянин Йосиф Щур. Настоятель був вихований у католицькій родині в селі Бубнище на Івано-Франківщині. Як каже сам о. Йосиф, родина приділяла багато часу молитві і читанню книжок, із самого дитинства він разом із бабцею відвідував Гошівський василіянський монастир на Ясній Горі, де на той час був найбільший монаший осередок на Івано-Франківщині.

“Мені це подобалося завжди, з самого дитинства. У мене немає ніяких різких переломів у житті, що я хотів бути кимось іншим, але вибрав це, тому що щось сталося. Усе йшло плавно, рівно, вихованням”, – із посмішкою коментує о. Йосиф кінематографічні історії навернення, що часто розповідають прихожани церков Московського патріархату.

Настоятель водночас говорить, що після завершення школи мати хотіла, щоб він став лікарем. Однак о. Йосиф вирішив спробувати монаший шлях, василіяни дають до 7 років, щоб зрозуміти, чи дійсно кандидат буде продовжувати служіння. Із року в рік кандидати складали тимчасові обіти, обіцяючи рік бути в чині, зберігати убожество, чистоту і послух, і так аж до вічних обітів, які складаються наприкінці випробувального терміну.

О. Йосиф також закінчив Василіянський інститут філософсько-богословських студій імені Йосифа Велямина Рутського у Брюховичах. Після завершення навчання був направлений у Покотилівку. Монах визнає, що направлення на службу в Покотилівку було не дуже престижним.

“Якщо чесно, в мене навіть був бунт внутрішній. У нас все відбувається дуже просто – вивішується на дошку оголошень список. Настоятелі вирішують, а ми прийшли і почитали. Я думав про всі монастирі в Україні, може, десь за кордоном, але тільки не Покотилівка. Це вважалося таке тяжке місце, умов практично не було. Ми, молоді монахи, вже виховані в якихось ліпших умовах. Старші – в інших умовах, не в таких, – говорить настоятель. – Коли я їхав сюди, я пішов назустріч настоятелям, вибору в мене все одно не було. Я по сьогодні пам’ятаю, як цілу ніч не спав, стояв у коридорі потяга і рахував стукіт коліс до Харкова. Це не забувається ніколи”.

О. Йосиф вступив до Чину святого Василя Великого 1 березня 2000 року, до Покотилівки приїхав у 2009 році, а настоятелем Свято-Покровського монастиря став 2010 року.

“Цей рік із 2009 до 2010 був дуже тяжкий для мене. Відтоді до сьогоднішнього моменту ми багато змінили. У нас території не було, у нас уся вода з вулиці затікала під церкву, умов для життя не було, була старенька хата, оббита дошками, вгрузла в землю. Відношення до греко-католицької церкви було жахітливе, – згадує він. – У 2010 році я став священиком, відтоді неодноразово зустрічався зі священиками Московського патріархату – і завжди вони намагалися мене принизити. Пригадується чимало неприємних слів, сказаних на мою адресу, на адресу нашої церкви. Але минуло 12 років – і ситуація цілком змінилася”.

О. Йосиф відзначає кардинальне покращення ставлення людей до УГКЦ на Харківщині. “Дуже радикально змінилося ставлення в позитивний бік. Як у російський федерації все, що подається з телевізора і від батюшки, – це є основа і правда. Так само і в Харківській області священики Московського патріархату проповідували, що ми є секта, взагалі Католицька церква – то не церква, а вони одні правдиві. Я зауважив, що людям було байдуже. От сказав батюшка – і все, значить, так і є. Але ми не розчаровувалися, ми робили свою роботу дуже якісно, ми любили людей, ми йшли їм назустріч, ми всіх приймаємо, у нас є багато спілкувань і багато хто отримує відповіді. Не обов’язково бути віруючим чи греко-католиком. Я бачу високий рівень присутності нашої церкви і нашого чину”, – говорить настоятель.

На рівні держави УГКЦ стала більш популярною, оскільки, незважаючи на минулі утиски, “зберегла вміння говорити правду”, додає о. Йосиф. Крім цього, підкреслює він, в УГКЦ повністю відсутня політизація. На переконання о. Йосифа, політизована церква – нежиттєздатна церква.

“Мені тяжко сприймати церкву, яка є частиною якоїсь політичної партії або партія нею керує, або вона бере участь активно. Така церква не може розвиватися як церква, тому що церква – це є голос правди у світі, це є голос Христа. Якість нашої церкви є високою. Дійсно, Українська греко-католицька церква все робить для того, щоб персонал був кваліфікований: і священики, монахи різних згромаджень, чинів і монахині. Це все, зазвичай, високоосвічені люди”, – говорить о. Йосиф та додає, що попри позірну консервативність, УГКЦ є гнучкою до потреб людини.

“Греко-католицька церква унікальна тим, що вона вільна, у ній знаходить місце інтелігенція, люди, які мислять, які співають, які люблять Україну серцем. Це канонічна церква, яка в єдності зі святим престолом. Це східна церква, але в єдності з папою Римським, ми це визнаємо і дуже пишаємося цією єдністю”, – говорить настоятель.

Місія УГКЦ на Харківщині

Настоятель каже, що монастирі ЧСВВ завжди знаходяться поруч із громадами, а не вдалині від людей. Саме тому василіяни більш відкриті до спілкування та допомоги людям.

“Василій Великий відвідував усі монастирі, він вів своє монаше життя в пустелі, пробував себе в різних напрямках тогочасного монашества, але зіпсував собі здоров’я дуже сильно. Він, коли повернувся додому, сказав, що всьому монашеству чогось бракує. Він зрозумів, що в центрі монахів-василіян має бути поставлена любов до Бога і любов до ближнього. Це є наша основа як чину. Тому наші монастирі не можуть бути засновані далеко від людей, десь у горах, у пустелях, у печерах. Василь Великий бачив своїх монахів, що вони мають служити людям, водночас зберігаючи своє монаше життя, тобто правило і стиль, але бути відкритими повністю до людей”, – говорить о. Йосиф Щур.

Монаші осередки василіян засновують школи, недільні школи, осередки ученості, дитячі гуртки тощо: “Це є харизма чину. Наша місія – проповідувати слово Боже. Є монастирі дуже великі, є маленькі, є місійні станиці, де потихеньку йде розвиток. Кожен монастир має якусь свою певну сферу діяльності”.

О. Йосиф зазначає, що монастир у Покотилівці по суті також місіонерський. “Це також місія, ми на місійних теренах. Східна Україна вважається для багатьох чинів і згромаджень місійною станицею. Ми дивимося, де є люди, де є потреба, десь ми задовольняємо потребу, десь ми не можемо, оскільки чин був у підпіллі, багато монастирів ми втратили. Є те, що є. Але кожен монастир є підтягнутий, доглянутий”, – зауважує настоятель, показуючи монастирський сад на сусідній ділянці, чудово вимощені тротуари, задній двір будівлі.

О. Йосиф додає, що василіяни віддавна ведуть культурницьку роботу. Зокрема, ЧСВВ має видавництва та школи, у місті Бучач на Тернопіллі є василіянський чоловічий ліцей, видається журнал “Місіонер”, функціонує друкарня Чину у місті Жовква на Львівщині та низку видавництв.

“Що стосується окремо нашого монастиря, то така культурна, друкарська діяльність не ведеться, бо немає потреби як такої, бо монастир є дуже малий. Але в нас є дитяча школа недільна, яка налічує до 40 дітей. До війни було до 50 дітей. У нас окремо є літургія в неділю о 12:00, де батьки з маленькими дітками приходять, після мають заняття, також у нас різні гуртки біблійні, у нас є молодіжна організація, спільнота “Вірні вірі”, де вони беруть участь у багатьох культурних проектах у Покотилівці. Пригадую, як вони сміття збирали, прибирали територію. Ми всюди намагаємося бути присутніми, де ми можемо, де на то є людський ресурс”, – говорить настоятель.

Недільна школа для дітей ставить за мету всебічний розвиток дітей, основа – катехизація. Діти також мають різні гуртки, де вони розвивають мистецтво, малюють, ліплять, ходять у походи, танцюють та грають. Директор школи – монах ЧСВВ брат Віталій Павлюк.

Побут Свято-Покровського чоловічого монастиря отців василіян

На Покрову виповнюється 20 років від побудови головного монастирського храму василіян у Покотилівці. Із цієї нагоди о. Йосиф планує проведення урочистостей.

“Це якось відзначимо. Можливо, не якось помпезно, тому що до нас ідуть люди пішки з Харкова, з собору головного. Після цього тут маємо молитву, маємо вечерю. Це все переростає із суботи в неділю. Але ми ще не мали зустрічі з єпископом. Поки що точно не знаємо, як будемо святкувати, точно буде з огляду на воєнний стан. Напевно що буде скромніше набагато. Це точно буде захід, літургія, подяка Богові за цей храм, за тих, які були причетні до будівництва і всього, що тут відбувається”, – зазначає о. Йосиф.

Настоятель визнає, що через війну та бойові дії поруч відбулися зміни у графіку монашого життя. Зараз о 7:00 монахи прокидаються, о 8:15 – утреня, о 9:00 – божественна літургія, о 17:00 – вечірня. Графік пристосований до комендантської години, до графіку руху транспорту тощо. Під час дня є багато різної фізичної праці, монахи доглядають монастирський сад, двір, ведуть певні будівельні роботи. Є час на читання, є приватна молитва і спілкування з людьми.

“Незважаючи на війну, монахи залишаються в Покотилівці та не планують виїжджати”, – підкреслив о. Йосиф.