Монаше життя і що до нього спонукає

Дещо віддалене від шаленого світу і навіть, до певної міри, оповите таємницями, здогадками й нецілковитим розумінням. Монаше життя… Як це? Що має трапитися, щоб раптом усвідомити — хочу присвятити себе Господові настільки глибинно, щоб відійти від звичного способу життя?

Як приходять у монастир?

Отець Аліпій, який проживає на території Свято-Успенської Унівської Лаври, відповідальний за новаків розповів дещо про те, які етапи проходять ті, хто вирішив присвятити своє життя чернецтву:

— Найперше, щоб людина прийшла в монастир, мусить мати покликання від Бога. Це внутрішнє бажання. Воно дуже рідкісне, бо мало є людей, які обирають таке життя — духовної боротьби зі собою. Та, як каже Ісус у Євангелії: „Не ви мене вибрали, але я вас вибрав“ (Ів.15, 16). Коли до нас приходять юнаки, то наше першочергове завдання — допомогти їм зрозуміти, чи це справді їхнє покликання, а чи романтика, якою захопилася людина, чи якісь інші причини. На це є час. Спершу ми приймаємо людину як гостя, щоб мав час і можливість вирішити, чи хоче залишатися надалі. Тоді вже — як кандидата. Той час цей чоловік із нашими братами на Богослуження, трапези ходить ще в світській одежі. Період кандидатури триває від шести місяців до року. В цей час він ще випробовує себе і, зрештою, й ми придивляємося до нього, чи має монаший дух, покликання і бажання жити саме в нашій спільноті. Буває, що людина хоче бути монахом, але не хоче жити за тим чи іншим уставом. То, можливо, більше підійде інше монастирське згромадження. Після проходження кандидатури чоловік зголошується на перший постриг. Тоді відбувається голосування на загальній раді, де всі монахи, які мають вічні обіти, вирішують про допущення до першого монашого постригу, але це ще не постриг у монахи. Лише тоді кандидат у ченці отримує підрясник, шкіряний пояс і скуфію (головний убір) і скласти перші тимчасові обіти — неодруженості, постності, убогості впродовж року. Другі тимчасові обіти також дають на рік і так мінімум тричі. І тільки після того може бути допущений до вічних обітів. Підготування до яких триває щонайменше п’ять років.

Як розпізнати покликання?

Сестра Давида Федан, СНДМ, секретар-референт відділу Церковних комісій УГКЦ поділилася власними переживаннями відчуття Господнього покликання:

— Зазвичай Христос торкає людину через біль. Бо, коли наче все добре, ти всім задоволений, той Христос далеко. А коли відчуваєш брак у чомусь — в увазі, любові, чуєшся незрозумілим і в той момент може відбутися дотик Бога. Часто це трапляється в молитві, коли відчуваєш такий щем, що аж сльози котяться. Глибоке зворушення, як видимий дотик Бога. Коли людина має цей дотик — йде в монастир. Така недосконала і зранена. Та це не означає, що вона втікає, а хоче, щоб Христос її зцілив.

Тоді, звичайно, проходиш певні моменти формації, переосмислення свого життя, того, як тебе Христос торкнув, пробуєш змінитися. Лише так поступово і глибоко осмисливши, проходиш етап зцілення. А вже після того можеш йти до людей і свідчити про своє зцілення, бо знаєш — Христос може зцілити й інших, а ти є дійсним свідком Божої присутності, бо пережила ці зміни в своєму житті.

Якщо це не дотик Бога, то не зможеш терпіти. Бо до чернецтва люди покликані радіти, а не мучитися. І навіть, коли є складні моменти, знаєш, що Господь у своїх рішеннях однозначний, Він не змінює думку, тож, якщо обрав саме тебе, полюбив, то й випробування, які є в житті дає лише задля твого зростання.

А що, коли тривожать сумніви?

— Коли людям здається, що ще не готові, то вже тут криється спокуса. Бо, якщо будемо чекати, що на цілковиту готовність, то ніколи не прийдемо. Інша справа ще й те, що Христос не потребує нас досконалих, а Він поступово робить нас досконалими. На цьому багато людей спокушаються. Бо вони хотіли, але бачать свої недоліки, недосконалості, які породжують страх. Часто люди думають, що в монастир ідуть досконалі — це помилкова думка.

Людина по своїй суті святою бути не можу. Ми приходимо до Христа, щоб Він нас перемінив. Власне переміна починається від зустрічі з Богом. Покликання — це не реальний стан святості, а дотик Бога: так, ти не такий, ти не досконалий, маєш якісь переживання, але Я тебе потребую.

Наталія ПАВЛИШИН