Негативні емоції потрібно навчитися проявляти «екологічно», без шкоди для себе й інших, – Лідія Кондратик
Що таке емоції, здається, на побутовому рівні розуміють всі – це почуття, відчуття, реакція на події зовнішнього та внутрішнього світу. Проте чому у суспільстві – і нашому, і загалом у світі, існує так звана «проблема емоційності» чи «екології емоцій»?
Чому і як потрібно долати певні комплекси і поведінкові стереотипи щодо прояву емоцій, культури емоцій і чому це важливо і для окремої людини, й всіх близьких і далеких, з ким вона контактує: Про це – у щовівторковій програмі «Психологічна порадня» в ефірі «Воскресіння. Живе радіо» розважала експертиня Лілія Кондратик.
Психологиня каже: емоції приносять у наше життя, перш за все насиченість, наповненність. Життя без емоцій – це, фактично, життя робота. І для мозку немає значення, позитивні чи негативні емоції переживає людина; має значення їх інтенсивність.
Цікавий момент: якщо кількадесят років тому американська школа психології приділяла особливу увагу коефіцієнту інтелекту, IQ, то на сьогодні пріоритет надається емоційному інтелекту (EQ) – навичкам і вмінню взаємодіяти з іншими людьми, розуміти й відчувати інших. Саме на цьому будуються сучасні освітні програми в американських і канадійських школах, на розвиток саме цих навичок націлена модерна освіта – розуміти себе, інших людей, навчитися сприймати і приймати світ таким, яким він є, взаємодіяти.
На сьогодні у багатьох людей – фактично, у цілих поколінь, є проблеми із прийняттям і проживанням різних емоційних станів. Це пов’язано із соціокультурними кодами, певними стереотипами у вихованні і закріпленими у суспільстві поведінковими нормами. Наприклад, на сьогодні у мейнстрімі – так зване «позитивне мислення», на якому базується ціла течія психотерапії. Проте, при всіх «плюсах», такий підхід має і «мінуси»: негативні емоції і переживання фактично заперечуються, проте вони є і «працюють» у підпіллі.
«Заборонити собі переживання негативних емоцій – це, фактично, не визнавати певну частину життя, – зауважує психологиня. – Але Бог дав нам і «плюс» , і «мінус»: любов, радість, захоплення, але і злість, страх… У всьому є сенс у певний час і за певних обставин, тому налаштуватися лише на позитив не зовсім виходить і не зовсім правильно… Тож не треба боятися негативних емоцій, якщо вони справді є. Але потрібно навчитися приймати їх і виявляти «екологічно», без шкоди для себе й інших…»
Пані Кондратик, як фахівець із гендерної психології, підкреслює: емоційна насиченість у чоловіків і жінок є різною, і це потрібно мати на увазі у комунікації з протилежною статтю. Чоловіки менш схильні виявляти свої емоції – спрацьовує так званий стереотип маскулінності: чоловіки не плачуть. Бурхливі прояви емоцій, як і і довгі розповіді на тему «як справи?» – не про них. Це пояснюється, зокрема, особливостями психології і сприйняття себе: для чоловіка важливо почуватися самодостатнім, здатним самостійно вирішувати свої проблеми, в тому числі, душевні.
У жінки емоційна сфера більш розвинена, принаймні у зовнішніх проявах. І, на перший погляд, менш логічна: жінка може плакати від щастя і раптом засумувати у радості – такі амбівалентні прояви почуттів для неї притаманні набагато частіше, ніж для чоловіка. Але, зазвичай, жінки не зовсім розуміють, що зі своєю багатою емоціною сферою робити – іншими словами, як володіти собою. Частково зміни настроїв і емоційні «качелі» у житті жінки пояснюються фізіологією, а саме – дією гормонів, і це теж потрібно брати до уваги. Проте справа, як зазначалося вище, також і у вихованні й соціально-культурних стереотипах – якою повинна бути жінка і що вона може собі дозволити.
«Життя постійно дає нам зовнішні стимули для переживання тих чи інших емоційних станів, – каже п.Кондратик. – Важливо розуміти ці емоції, не ховати їх, переживати усвідомлено. Часто ми не вміємо екологічно проживати негативні емоції і – як варіант, робимо вигляд, що їх немає і що нічого не сталося. Образили, штовхнули, накричали – і жінка вирішує за краще змовчати. Зазвичай, такою є реакція у зовнішньому світі, на людях. Проте таке приховування і стриманість також мають межу – в певний момент падає остання крапля і жінка виплескує всі накопичені образи і злість. Де це відбувається? Як правило, вдома, у безпечному місці, а об’єктами жіночої істерики – ніби на рівному місці, стають чоловік і діти…»
Психологиня називає жіночу істерику результатом того, що жінка не вміє екологічно давати раду своїм емоціям, проживати їх, балансовано розвантажуватися. Один із виходів, який може запобігти таким вибухам – проговорювати певні переживання, не тримати їх у собі, спілкуватися. Для жінки надзвичайно важливим є відчуття безпеки, безпечне середовище, яким є і повинен бути дім і родина. Парадокс у тому, що інколи жінка сама ж і руйнує це середовище – в тому числі надмірною емоційністю, несправедливістю своїх атак і претензій, своїм емоційним виладовуванням.
Що робити?
«Бути більш чесними зі своїми емоціями, – каже психологиня. – Старатися відслідковувати свої почуття й емоційні стани, чесно відповідаючи свобі на запитання – що я відчуваю? Чого я хочу? чого мені не вистачає? Така кількасекундна зупинка і споглядання себе зі сторони можуть дати і виправити дуже багато, можуть принести осмисленість – як безпосередньо прожитої емоції, так і поведінкового сценарію у певних ситуаціях загалом. Це своєрідне повертання у «тут і тепер», яке і є життям і тільки й має значення…»
About The Author
