Нунцій в Україні: також і серед війни сяє незгасиме світло Воскреслого

В інтерв’ю для ватиканських медіа Апостольський нунцій в Україні архиєпископ Вісвальдас Кульбокас ділиться думками про те, чому вирішив відсвяткувати цьогорічний Великдень у Запоріжжі, розповідає про свої враження від молитви з місцевими католиками, а також коментує заклик Папи Франциска до загального обміну полоненими, який той зробив у цьогорічному посланні «Urbi et Orbi».

 

Проголошення Христового Воскресіння має дуже важливий сенс, особливо на теренах, де триває війна, бо життя раніше чи пізніше закінчиться, чи через війну, чи не через війну, але залишається оте світло, яке ніхто не може згасити, яке ніхто неспроможний в нас забрати. Цією нашою впевненістю, основою, також і нашою надією, є Ісус, бо іншої надії, практично, немає. На цьому наголошує Апостольський нунцій в Україні архиєпископ Вісвальдас Кульбокас у великодньому інтерв’ю для ватиканських медіа. Відсвяткувавши наприкінці минулого року Різдво з католиками прифронтового Харкова, на Великдень за західною пасхалією представник Папи в Україні прибув до Запоріжжя, також розташованого кількадесят кілометрів від лінії бойового зіткнення. Саме із запитання про те, чим продиктований такий вибір, розпочинаємо нашу розмову.

Ваше Преосвященство, Ви відсвяткували Різдво з католицькою спільнотою Харкова, одного з міст, що найбільше потерпають від російських обстрілів. Тепер, на Великдень Ви прибули до Запоріжжя, іншого міста, що зазнає щоденних бомбардувань. Це збіг чи свідоме рішення святкувати найважливіші свята з тими, чиє життя під постійною загрозою?

Так, це моє рішення, рішення, яке є важливим насамперед для мене самого, бо під час таких великих свят як Різдво чи Великдень я справді прагну молитися насамперед з людьми, які сприймають молитву з жагою, з поривом духу, я б сказав, абсолютним, бо вони не мають іншого вибору, ніхто їх не врятує, настільки сильним є терор війни. Я знаю також, що і для католиків цих теренів, наближених до фронту, важливо, щоб хтось був з ними. Також і тому, що до Запоріжжя, до Херсону, також і до Харкова прибуває менше гуманітарної допомоги. Тут, наприклад, дуже активними є католицькі організації, які отримують, серед іншого, підтримку від того ж Святішого Отця через його Розподілювача милостині кардинала Краєвського. Таким чином, для мене це також спосіб, щоб особисто побачити, як надходить і як розподіляється ця допомога. Я також мав змогу побачити, скільки людей потребують допомоги в такому місті як Запоріжжя, і я бачив очі людей, які отримують шматок хліба і щось до хліба: вони справді вдячні, бо не мають нічого. Й оскільки чимало з них втратили роботу, бо заводи через війну не працюють, то кількість людей, які потребують допомоги, зростає. Тому це важливо для мене, але думаю, що це ще важливіше для католиків, які тут живуть.

Як пройшли великодні богослужіння? З ким Ви зустрічалися, яка атмосфера панує в Запоріжжі, зокрема, між католиками?

Я зустрічався також і з греко-католицькою громадою, але коротко, бо для них Великдень прийде трохи пізніше, в травні. Тому більше молитовних моментів було присвячено римо-католикам, і це були дуже насичені богослужіння, дуже зосереджені, саме тому, що не існує іншої підтримки, на яку можна обпертися. А тому для них Пасха стає ще важливішою, якщо порівнювати з теренами, те панує мир, бо під час війни великою загрозою є піддатися відчаю, зламатися психологічно, бо жорстокості та труднощів чимало. Зустрічається навіть і нерозуміння. Наприклад, я зустрівся з волонтерами, що прибули з різних частин світу, й вони кажуть, що у них на батьківщині розуміння іноді не є правильним, воно обумовлене пропагандою. А прибувши сюди, вони зустрічають іншу дійсність, набагато зворушливішу, набагато конкретнішу, й пізніше вони мають бажання повернутися в Україну, бо бачать, що політична пропаганда часом забуває ці потреби, зосереджуючись на непомітних дрібних речах, а цих найважливіших не помічає. Тому я дуже задоволений тим, як ми помолилися разом: у спосіб, який показує, що ми дійсно прагнемо, щоб Господь був нашим світлом, щоб Він в усьому був нашим Воскресінням, щоб Він був нашим миром.

Хотіла би запитати, чи якийсь елемент великодніх богослужінь Вам здався найбільш відповідним до ситуації, в якій там живуть люди?

Для мене особисто найбільш зворушливим моментом був початок Пасхального чування, адже це богослужіння розпочинається при вимкненому світлі. Ця темрява дійсно символізує війну, й залишається єдине світло – пасхальна свічка, Ісус, Який сяє серед темряви. Цей момент був для мене справді дуже зворушливим, бо він унаочнює, що війну вигадали люди, які наважуються, придумують різні причини, щоб нападати на інших, не питаючи Господа, Який є Творцем. Проте, світло Христове залишається запаленим між нами.

Не минає дня, щоб не відбувалися обстріли українських міст і сіл, що призводить і до загибелі людей, і до знищення інфраструктури. Вже не кажучи про втрати на фронті. Над країною тяжіє смерть. Який сенс у такій ситуації мають слова: «Христос воскрес»?

Ці слова про воскресіння Ісуса мають дуже важливий сенс, я б сказав, що важливіший, ніж на мирних теренах, бо життя раніше чи пізніше закінчиться, чи через війну, так і не через війну. Але, також і серед війни, залишається оте світло, яке ніхто не може згасити, яке ніхто неспроможний забрати в нас. Отож, саме Ісус є цією нашою впевненістю, основою, також і нашою надією, бо іншої надії, практично, немає. Отож, йдеться про фундаментальний сенс, який розумієш дуже чітко на землях, де триває війна, як ця. Наприклад, недалеко від римо-католицького собору в Запоріжжі похований один мій знайомий: адвокат Денис Тарасов, який свого часу був членом технічного комітету ініціативи Святішого Отця «Папа для України». Таким чином, ще перед [ред. повномасштабним] російським нападом він займався гуманітарними питаннями, а далі війна змусила його захищати свою країну, й він віддав життя. Отож, раніше я був з ним знайомий, тепер був на його могилі… І так з багатьма людьми. Але також і тоді, коли люди несправедливо втрачають життя, в такий агресивний спосіб, залишається воскресіння. Отож, саме в час війни сенс, основа є ще глибшою.

У своєму посланні «Urbi et Orbi» Папа Франциск звернувся із закликом до загального обміну полоненими між Росією та Україною, всіх на всіх. Ви особисто докладаєте багато зусиль у справу обміну полоненими. На Вашу думку, яке значення може мати цей заклик Папи?

Ми слухали цей заклик Святішого Отця, не скажу, що з великим почуттям задоволення, бо задоволення буде, якщо він принесе результат, але з великою увагою, насправді в духовній єдності, бо для мене бути тут, на Запоріжжі, означає також бути там, де ми є ближчими до долі багатьох полонених. І коли Папа звертається із закликом, щоб відбувся тотальний обмін полоненими, це не просто слова, а заклик, який стосується багатьох життів, тисяч людей, які не мають можливості відсвяткувати Великдень, включаючи й двох греко-католицьких священників, які були вивезені з Бердянська, що розташований не так вже й далеко від Запоріжжя. Тож тут мої думки ще більше з ними, ще більше присвячені їм: ці два священники не мають навіть можливості святкувати Пасху. Тому це справді заклик великого гуманітарного характеру, з яким Папа звертається до всіх, віруючих і невіруючих, це також заклик молитися, щоб Господь відкрив серця тих, на кому лежить політична відповідальність, щоби справді провести цей обмін полоненими. Я б додав тут також слова, які Святіший Отець запропонував на Хресну дорогу у Велику п’ятницю, стверджуючи, що перебуваючи далеко від тих земель, на яких триває війна, іноді є небезпека втрати здатності плакати разом з Ісусом, небезпека роздумувати про війну тільки здалеку. Й цей заклик, який Святіший Отець висловив сьогодні, в день Пасхи, – це спосіб бути близькими, по-справжньому й конкретно цікавитися тими, хто найбільше страждає. Саме вони страждають найбільше: полонені, поранені, ті, хто втрачає життя у цій жахливій війні.

Ваше Преосвященство, Ви казали, що для Вас Пасха була б ще більшою, якби Ви мали змогу відвідати полонених. Що Ви мали на увазі?

Звичайно, моїм найбільшим бажанням залишається можливість особисто відвідати полонених, тих, кого я не можу відвідати. Тут, в Україні, мені це вдається, я фактично мав змогу відвідати російських полонених, які тут утримуються. Натомість я знаю, що мій колега в Росії не може відвідати українських полонених, і ніхто з представників Церкви не може їх відвідати, також і греко-католицьких священників. Це для мене дуже важкий тягар: знати, що люди перебувають у таких складних умовах, пам’ятаючи також про Ісусову заповідь, – відвідай твого брата, що перебуває у в’язниці, – яку просто неможливо виконати. Крім того, в яких умовах вони перебувають? Численні колишні полонені після обміну мені розповідали, що найважче – це втратити уповання, втратити надію, віру. Я знаю, що для них віра – це майже єдине, що залишилося, й хотілося б просто доторкнутися до цієї віри, підтримати, бо в іншому випадку їхні страждання залишаються жахливими, а можливості їх відвідати немає.