О. Тарас Михальчук: Воїн, який знає, що за нього моляться, зуміє перемогти багато викликів

Чи кожен священник може стати військовим капеланом? Як змінився український воїн за два роки великої війни? Чи справді впав рівень довіри українців до Церкви? Як сприймають православні військові греко-католицьких капеланів? Та чим найбільше можна допомогти своїм рідним на лінії фронту? Про це та інше ми поспілкувались із о. Тарасом Михальчуком — настоятелем Гарнізонного храму св. апп. Петра і Павла у Львові та головою Центру військового капеланства Львівської Архиєпархії УГКЦ.

Андрій Толстой: Отче Тарасе, скільки священників зараз служить у Центрі військового капеланства Львівської Архиєпархії УГКЦ?

О. Тарас Михальчук: Ми маємо 15 військових капеланів, але не всі вони оформлені як капелани у військових частинах. Іншими словами, частина з них мають офіцерські звання, а інші допомагають як волонтери. Поясню більше. Станом на сьогодні капеланство узаконене і офіційно капеланами є ті, хто підписав контракт зі Збройними Силами України. Але не всі священники, які були військовими капеланами до імплементації закону, підписали контракт. В силу різних обставин не всі його і підпишуть. Але тут в єпархії ми всі почуваємо себе як одна монолітна команда.

Чи з’явилися за останній рік нові військові капелани у вашому Центрі?

Так, з’являються. Є, Богу дякувати, ті священники, які отримують особливе духовне покликання до цього служіння. І тут, у Львівській Архиєпархії, за рік зголосилися два священники, хоча ми від них цього не очікували. Але вже сьогодні вони є офіцерами і виконують свої обов’язки.

Чи достатньо священнику мати бажання, щоб він став військовим капеланом, чи для цього потрібно мати якісь особливі якості?

У будь-якому разі для того, щоб бути військовим капеланом, потрібно бути добрим священником. Через те, що виклики, які будуть тебе чекати на цьому відрізку життя, є доволі серйозними. Тому добрий духовний стан та віра будуть цьому сприяти. Якщо ж священник має якісь внутрішні нерозв’язані питання, йому буде дуже важко стати лідером та прикладом для військовослужбовців. Бо капелан, будучи офіцером, покликаний бути завжди поряд з тими, ким він опікується. Тому, якщо це бойова бригада, то капелан присутній там, де тривають бойові дії, разом з особовим складом.

На Вашу думку, чи достатньо зараз священників для духовної опіки над військовими?

Безумовно, хотілося би значно більшу кількість, якщо говорити про виклики, які сьогодні є. Але ми стоїмо на етапі становлення інституту військового капеланства, якщо брати до уваги офіційний статус цього служіння. Триває повномасштабна війна — капеланів потрібно щораз більше.

За останніми цифрами, які ми бачимо в медійному полі, Збройні Сили України нараховують близько 900 тис. військових. Скільки потрібно капеланів?

Згідно законодавства, військовий капелан може бути офіційно працевлаштований в кожен батальйон. Батальйон – це десь 400 осіб. Можна порахувати (виходить близько 2250 капеланів, ред.). Але, очевидно, це сьогодні нереально, бо в Церкви нема стільки священників для цієї місії. Тому було би добре, якби принаймні кожна бригада мала свого капелана. У багатьох випадках це вже вдалось зробити.

Військові капелани вашого Центру — це чоловіки, які мають сім’ї, велику зайнятість і перебувають щодня під великим емоційним психологічним тиском. Яка атмосфера панує у вашому колективі?

Все суспільство сьогодні живе в психологічній напрузі — два роки широкомасштабної війни породжують виклики, коли ти, зокрема, не можеш планувати своє життя як раніше. Ми — команда, спільнота, ми стараємося бути один одному опорою, допомогою. Більше того, за своїми світоглядними моментами ми розділилися на групи по дві особи, де кожен старається бути для іншого справжнім другом. Як голова Центру військового капеланства я попросив отців, щоби вони несли пряму відповідальність один за одного — якщо раптом в когось щось трапляється, то відповідальний також той, хто мав би бути поряд з ним на той час. Добре, коли ти маєш з ким поспілкуватися, кому подзвонити, коли ти знаєш, що хтось за тебе думає, молиться і вболіває.

Український військовий два роки тому і сьогодні — яка між ними різниця?

Насправді змінилось багато. Велика війна внесла в життя військових великі зміни. Тепер буває навіть складніше з деким поспілкуватися. Багатьом з них два роки доводиться бути на фронті, далеко від мирного життя, від своїх сімей, дітей. Основний виклик для нас, капеланів — вміти вчасно зреагувати на те, що може, як наслідок, прийти після перемоги. Оцей довгий період перебування на фронті є одним з найбільших викликів для військових та їхніх сімей. Звичайно, що більшість якось дає собі з тим раду, але що довше триває війна, тим викликів стає більше.

Отче, на Вашу думку, чому згідно з соціологічними опитуваннями, які оприлюднювались минулого року, рівень довіри до Церкви сильно впав?

Як настоятель храму я не відчуваю різниці. Кількість вірян у нас не лише не зменшилась, але навіть збільшилась. Пригадайте, в ковід храми взагалі були пустими. Сьогодні багато людей навпаки приходять до Бога. Можливо, люди специфічно сприймають Церкву як інституцію загалом, але не думаю, що це стосується окремих парафій. Негативна статистика щодо Церкви, на мою думку, є прямим наслідком випливу ЗМІ, де нерідко навколо церковних питань піднімаються інформаційні бурі. Не бракує у нас і «експертів», які не розуміються на тому, про що впевнено розповідають іншим, чи це стосується ситуації на фронті, чи в Церкві.

Тому гадаю, що результати цих опитувань не є об’єктивними з практичної точки зору. Але, на жаль, маю відзначити, що в час війни люди стали особливо вразливими для соцмереж та ЗМІ, у багатьох відсутні елементарні фільтри на інформацію, яку туди вкидають, інколи свідомо, щоб підірвати авторитет Церкви. Дивіться на конкретні храми, на конкретні історії людей, і тоді робіть висновки. Як на мене, довіра людей до священників не зникла, люди далі моляться з ними, а багато церков ще й активні в гуманітарній підтримці українців і Збройних Сил. Тому авторитет окремих храмів та священнослужителів навпаки зріс.

Ви очолюєте Центр греко-католицького військового капеланства, але більшість українців відносять до себе традиційно до православного віросповідання. Чи не виникають у вас через це труднощі у служінні?

З досвіду скажу, що для військових, і, зрештою, для багатьох людей в Україні визначальним є термін, що «Бог один». Конфесійність, як правило, на другому чи навіть на третьому плані. Друге, що важливо для військових – це те, що людина, яка служить Богові — поряд. Тому я особисто не відчув якогось дискомфорту, спілкуючись із людьми, які були хрещені в Православній церкві. Практика показує, що дуже велика частина українців до церкви як практикуючі християни не ходила — в кращому випадку раз або два на рік. І свою конфесійність вони зазвичай визначають за тим, де вони були охрещені. Це свідчить, що ми як різні конфесії ще недопрацювали над тим, щоб принести в життя людей Живого Бога, познайомити їх з Ісусом Христом.

Віра в Бога і реальне свідчення людини, що є представником Церкви, яка приїхала на фронт заради того, щоб молитися і уприсутнювати Бога в житті людини – ось саме це, а не конфесійність, є визначним для більшості військових.

У цю середу, 7 лютого, сповнюється чотири роки, як Вас призначили настоятелем Гарнізонного храму св. ап. Петра і Павла у Львові. Із них — два роки ковід, і два роки — велика війна. Як Ви витримуєте?

За ці чотири роки я вкотре утвердився і досвідчив, що Бог є Всемогутній, що для Бога немає нічого неможливого. За цей час, попри всі виклики, найбільшим скарбом для мене стало те, що Господь дозволив мені зустріти на життєвому шляху дуже величних людей. Це люди віри, люди діла, люди слова. Нема випробування, яке ти не міг би насправді винести, важливо бути відкритим і не встидатися просити пораду в Бога в молитві, і Господь обов’язково підтримає.

Не можу сказати, що це були легкі роки. Поряд мене є велика команда – і це велика відповідальність, яку довірила мені Церква. Найбільше я вдячний Богові, що моя віра не похитнулася. Свого часу папа Іван Павло ІІ сказав, що «час втікає, а вічність чекає», але, попри це, світ є один — світ земний, в якому ми живемо, і світ вічності. Тому, якщо ми хочемо бути у вічності, то Бог вже тепер дає нам можливість і шанс відчувати радість бути з Ним попри всі випробування, які є на нашому життєвому шляху.

Не можу не згадати те, що нам як військовим капеланам доводиться часто бути тими, хто проводжає до вічності наших воїнів. У світлі цих думок про вічність ми розуміємо, що маємо багато друзів у Небі, яких ми не знали за цього життя, але з якими ми зустрілися, на жаль, коли вони були в домовинах. Вони віддали своє життя за нас. Тому розуміємо, що Бог у Своєму Промислі так попровадив, що ми разом з військовими — при їхньому житті і проводжаємо їх в останню дорогу до вічності. Це наштовхує на роздуми про те, що в цьому світі ти є Божим інструментом, який мав би насправді відгукнутися на поклик Бога і бути таким, яким тебе хоче бачити Господь.

Яку б Ви пораду дали родинам, чиї рідні зараз на фронті?

Перш за все, хотів би їм сказати, що Господь і ангели Його постійно чувають над кожною людиною. І дуже важливо, щоб вони тримали в молитві воїнів — якщо важко це робити самим, щоби просили про це інших. З досвіду скажу, що коли ти дуже близько до лінії, де тривають активні бойові дії, особливо, коли надходить ніч – щоб заснути, треба мати певність, що за тебе хтось молиться. Коли є таке розуміння, насправді ти відчуваєш щось неймовірне. Тому кожен воїн, який знає, що за нього моляться, зуміє перемогти дуже багато тих внутрішніх викликів і страхів, які спіткають кожну людину, що перебуває там, де кожної миті розриваються снаряди.

Спілкувався Андрій Толстой