О. Юрій Юрчик: В ОАЕ священик має служити не тільки для українців, а проповідувати Христа всім людям, які цього потребують

У листопаді 2014 року в Дубаї була створена перша громада УГКЦ. Відтоді в Еміратах постійно відбуваються богослужіння українською мовою. Душпастирську опіку отримують вже і українці, які мешкають в Абу-Дабі. Українська громада УГКЦ живе активним життям, займається соціальним служінням, проводячи благодійні аукціони і фестивалі. А навесні в ОАЕ з’явилася і перша українська школа. Про особливості душпастирства і життя українців в цій східній країні в інтерв’ю ПМВ розповів капелан УГКЦ в ОАЕ та Південній Аравії о. Юрій Юрчик.

Отче Юрію, як ви обрали служіння в ОАЕ?

Це цікава історія. До того, як я поїхав до ОАЕ, я служив у Донецьку. У 2014 році, коли почалася війна в Україні, всі греко-католицькі священики виїхали з Донецька. Зараз деякі повернулися, але на той час я був останній. Треба було теж визначатися і виїжджати кудись. Люди з ОАЕ, вихідці з Донецька, греко-католики (яких я не знав), звернулися до мене з питанням: як нам відкрити у Дубаї Українську Церкву? Я порадив насамперед звернутися до місцевого єпископа, який є в Абу-Дабі. І також попросив мого владику – Екзарха Донецького Степана (Менька) про пораду: що мені робити. І все якось швидко вирішилося. Він переговорив з Блаженнішим Святославом. Була позитивна відповідь від владики Пола Хіндера, Апостольського Вікарія Південної Аравії, і вже за два місяці я був в Еміратах, не дуже собі уявляючи реалії тієї країни.

І які були Ваші перші враження від країни?

Надзвичайно спекотно і дуже висока вологість. Я пам’ятаю перший день, коли я відчиняю вікно: пустеля, нова країна, нові люди, нові виклики.
Коли наші священики їдуть на місії, то зазвичай мають якесь уявлення про країну, в якій вони будуть душпастирювати. В моєму випадку, я не мав жодного уявлення – бо був і є першим українським священиком на тих теренах.

З чого ви почали свою діяльність? Як відшукували українців?

Коли я готувався виїжджати в Емірати, я створив у Фейсбуці групу і сторінку “УГКЦ в Об’єднаних Арабських Еміратах”. І ще до того, як я виїхав, вже мав близько 50 українців, які заходили, цікавилися. Тому по приїзді у мене не було часу на розкачку – одразу в бій.

Католицька церква є надзвичайно великою в ОАЕ. Приблизно 900 тис активних вірних, які походять з різних країн, переважно це Індія, Філіппіни, Бангладеш, Пакистан та інші країни Азії, досить багато арабів-християн з Лівану і Єгипту. І українці в цьому католицькому морі Аравійського півострова – це маленька крапелька.

Проблема полягала в тому, що всі ті громади давно існують і мають сталий розклад богослужінь, а для нас немає можливості втиснутися в цей розклад. Десь місяць я витратив тільки на те, щоби знайти приміщення. Я приїхав до Владики Пола Хіндера і він сказав: шукай собі приміщення, бо у нас нема де служити. Я познайомився з дуже приємним і відкритим чоловіком – о. Варнавою Мессі. Він священик Антиохійської Православної Церкви. У нас відбувається серйозна екуменічна співпраця. Він мені запропонував проводити богослужіння у його храмі. Тож у нас були чудові умови і до недавнього часу ми відправляли богослужіння в Антиохійському православному храмі у Дубаї. Наші люди приходили в традиційний Східний Візантійський храм, не відчуваючи будь-якого дискомфорту. Але нещодавно, (думаю не без втручання наших північних братів, бо наша громада дуже активно розвивається), нам вже відмовили відправляти там богослужіння. Але вже у двох католицьких храмах у Дубаї,а також в Абу-Дабі розвинуте душпастирство. Вже ми знайшли своє місце в католицькій спільноті і впевнено дивимося у майбутнє.

Українці в ОАЕ – хто вони?

В Емірати не було такої еміграції з України, як до Європи, Канади, США чи Австралії. До ОАЕ, як і до інших країн Перської затоки, люди приїжджають на працю. Переважно по робочій візі на 2-3 роки. Можна потім продовжувати, якщо контракт продовжують.

Українці переважно працюють на кваліфікованій роботі. Це менеджери, багато стюардес на різних арабських авіалініях, також задіяні у сфері туризму і IT. У тих країнах дуже розшароване суспільство і людина з Європи не може працювати як різноробочий, некваліфікований працівник.

Українці в ОАЕ за віком різні, але більшість – це молодь. Тому що Емірати – це такий край, в якому люди роблять перші кроки, щоби рухатися далі. Багато людей з Еміратів починають кар’єру. Хтось приживається надовго. Деякі українці живуть і 10, і 15 років.

Є в нашій громаді люди, які успішно займаються бізнесом, які знайшли себе в цій країні. Деякі дуже важко приживаються. Це специфічний клімат, інша культура, інша ментальність. Є різні життєві історії і різні люди по-різному сприймають своє перебування.

Як місцеві ставляться до українців, до УГКЦ?

Ми з місцевими не дуже спілкуємося, бо майже не пересікаємося у повсякденному житті. Місцеві – це лише 15% населення ОАЕ. Один з прикладів взаємодії з місцевими арабами,який я пригадую:У нас був такий досвід, коли ми проводили благодійну акцію “Різдво разом”.

У цих країнах дуже прискіпливо ставляться до благодійності. Оскільки кошти могли б піти в іншому напрямку – на фінансування різних терористичних угрупувань. Тому Емірати дуже за цим пильнують, контролюють. І вільно займатися благодійністю заборонено законом. Треба мати дозвіл. Ми такий дозвіл отримали у “Червоного Півмісяця”, запросили їх представників до себе на благодійну акцію. Вони були дуже задоволені святом, українськими піснями, українською кухнею.

У нас відбуваються періодичні зустрічі, але вони не носять системного характеру.

Я мав можливість познайомитися з правителем Дубая – Мохаммед бін Рашид Аль Мактум. Був у нього на прийомі. Він дуже популярний правитель, прогресивний, відкритий.

Взагалі в ОАЕ місцева еліта, правителі еміратів дуже добре ставляться до Католицької Церкви. В еміраті Абу-Дабі владика Пол Хіндер отримав кілька місяців тому земельну ділянку під нову католицьку церкву і католицьку школу. І власне реалізовувати цей проект – будівництво школи і церкви – буде правитель Абу-Дабі. За власні кошти. Ці країни – ОАЕ, Кувейт, Бахрейн -дуже відрізняються від інших мусульманських країн.

В Еміратах є культ толерантності. Водночас ми повинні дотримуватися законів. Ми не можемо з мусульманами говорити про релігію. Ми не можемо навертати їх, відправляти богослужіння за межами Церкви, бути дуже видимими у суспільстві.

Ви не маєте права ходити у колоратці чи підряснику по місту?

Якщо я йду в колоратці чи навіть з хрестом – жодних проблем немає. Але не може бути публічного культу за межами культових споруд.

Навіть важко уявити, щоби на цьому ґрунті були якісь інциденти, бо за цим дуже ретельно дивляться. Будь-який прояв агресії чи нетолерантності, чи неповаги до будь-якої людини, незалежно від віросповідання, дуже жорстко присікається з боку влади.

Отче, а яка міжконфесійна ситуація в ОАЕ. Відомо, що там представлений Московський патріархат УПЦ. Як з ними уживаєтеся?

Українська громада виникла в Еміратах на тлі наших революційних подій 2013-2014 року. До того українці себе позиціонували як одна з багатьох російськомовних громад цієї країни. Вони були не дуже свідомі своєї національної і церковної приналежності. І ходили до церкви Московського патріархату. Парадоксально – її побудував українець, який продовжує бути там активним парафіянином. Кожен обирає свій шлях, свою Церкву… Я не мав ані можливості, ані бажання спілкуватися. У цьому не було потреби. А тим більше, враховуючи, що в Україні йде війна.

З іншими Церквами – Вірменська Апостольська Церква, Коптська – у нас чудові відносини. До речі, копти нам випікають просфори. Ми не маємо своєї розвиненої бази – тож беру євхаристійний хліб у коптів. Коли у нас проходять якісь свята, то копти дають нам у безкоштовне користування свої чудові церкви з великими залами, де можна проводити концерти чи інші заходи.

У нас дуже добрі відносини з Англіканською Церквою. Коли ми відкрили українську школу, то вони надали нам приміщення.

Можна сказати, що з усіма християнськими церквами у нас добрі відносини.

Як виника ідея створити українську школу у Дубаї і наскільки вона затребувана?

Одразу як я приїхав в Емірати, у мене виникла ідея створити школу як осередок української культури і мови. Зважаючи на те, що це мусульманська країна, я розумів, що це не може бути християнська католицька школа у повному розумінні цього слова. Бо буде обмежена аудиторія. У нас, наприклад, є українці, які сповідують іслам. Але вони українці, вони хочуть своїх дітей навчати мови, традиціям.

Це представники мішаних подружь?

Так, переважно це мішані подружжя. І звичайно діти, які мають батьків мусульман, сповідують іслам. І ми не можемо їх примушувати відвідувати катехизис. Ми встановили правила, що обидва батьки повинні написати заяву, що вони просять взяти їх дитину до школи і вони дозволяють відвідувати катехизис. Якщо такого бажання немає, діти відвідують загальні предмети – українську мову, історію та інші.

Це важливий елемент будування громади в ОАЕ. Ми не повинні обмежуватися, зважаючи на країну і на місцеві традиції. Ми повинні їх шанувати але водночас давати можливість нашим людям відчувати себе українцями і будувати свої відносини з державою, з народом.

Наша школа відкрилися наприкінці навчального року – у квітні. Вона попрацювала два місяці і пішла на канікули. І вже у нас близько 50 дітей різного віку. Наразі ми створили три класи.

І де знайшли вчителів?

Це українці, які мають фахову освіту, працюють в Еміратах і радо відгукнулися на наше прохання викладати в українській школі, щоби навчати дітей. Шукаємо можливість заохочувати їх, зокрема матеріально, щоби не тільки на волонтерських засадах.

З початку навчального року ми переходимо у приміщення католицької школи в Дубаї. І сподіваємось, наша школа буде зростати.

Посольство України в ОАЕ і консульство в Дубаї нам в цьому допомагають і відкриті на співпрацю.

Ви вже згадували про одну з ваших благодійних акцій. А як виникла ідея займатися благодійництвом? Чому саме онкохворі діти?

Перші благодійні акції виникли спонтанно до мого приїзду в Емірати. Українська громада почала збиратися і запрошувати поранених українських воїнів на лікування до ОАЕ. Коли я приїхав, ми продовжили цю традицію і розширили наші благодійні проекти. Ми побачили необхідність допомоги онкохворим дітям, переважно зі Сходу України, які найбільше потребують. Вони відірвані від свого дому, середовища і ще мають такі важкі хвороби. У Київському інституті раку є така проблема: хворі діти лікуються курсами і між курсами мають десь жити. Якщо це кияни чи сім’ї, які мешкають десь неподалік, – вони їдуть додому. Якщо ж переселенці – доводиться дуже важко. Тому ми взяли проект – вийняли будинок у Василькові під Києвом, щоби кілька родин між курсами хіміотерапії могли жити в тому будинку.

Допомагаємо Інституту раку, співпрацюємо з фондом “Краб”, їздили з дияконом Романом Ільницьким відвозили гуманітарну допомогу, яку наші українці зібрали під час святкування Пасхи. У нас на Великдень був Пасхальний ярмарок, і всі виручені кошти ми передали Інституту, а також купили деякі подарунки для дітей.

На свої заходи Ви запрошуєте відомих українців – Тараса Чубая, Олега Скрипку. Як вам вдається залучати таких людей?

У нас дуже креативна діаспора, знаходимо можливість (сміється). У нас був і відомий український скрипаль Василь Попадюк. А тепер на його запрошення я їду у вересні в Канаду на фестиваль української культури у Торонто. Це буде візит у відповідь. Їду не один, з представниками нашої громади в ОАЕ – тож будемо представляти на фестивалі українську діаспору в Еміратах.

Голова ПМВ Владика Йосиф (Мілян) каже, що потрібен ще мінімум один священик до ОАЕ. Які вимоги до майбутнього душпастиря?

По-перше, він повинен бути відкритий. В ОАЕ ми маємо таку специфіку, що священик є священиком для всіх, не тільки для українців. Я обслуговую не тільки українську громаду, а також польську і словацьку їх мовами, відправляю богослужіння англійською мовою Латинського обряду для всіх інших громад. Тож майбутній душпастир – це має бути людина відкрита на іншу культуру, ментальність,знати іноземні мови. І повинен розуміти, що в ОАЕ він буде священиком не тільки для українців, а для всіх. Повинен мати в серці апостольське горіння. Проповідувати Христа для всіх людей, які цього потребують. А потреба дуже велика.

Наприклад, я живу при парафії Святої Марії в Дубаї. Кажуть, це найбільша католицька парафія в світі. 500 тис активних вірних. Під час Служби Божої за три дні – п’ятниця, субота, неділя – у нас приймають причастя 70 тис осіб.

Уявіть, вікенд і з 6:00 до 22:00 кожної години Служба Божа. Скрізь повно людей. Це таке людське море і ці люди звичайно потребують пастиря.
Майбутній кандидат на служіння повинен знати англійську. І бути відкритим на різні виклики.

Це дуже специфічний регіон. Але, думаю, для семінариста, який би присвятив себе місійній діяльності, пройти цей етап служіння в ОАЕ чи іншій країні Перської затоки – це дуже цікавий досвід на майбутнє.

Ви доїжджаєте в Абу-Дабі, Кувейт, як ви розшукаєте там українців?

Кувейт – це інший Вікаріат, Північної Аравії. Там інша церковна структура. У Кувейті працює наш українець о. Андрій Максимович , секретар Апостольської нунціатури. На дипслужбі Ватикану він не має можливості багато час приділити душпастирству серед українців. Але раз на місяць у Кувейті українці також мають Службу Божу.

Мій терен – ОАЕ, Султанат Оман і Ємен. У Ємені зараз війна, майже всі іноземці повиїжджали, там немає українців наразі. До Оману я часом наїжджаю. Досить невелика громада українців, але при пильній увазі капелана і за допомогою Божою, думаю, буде добрий плід з цієї праці.

В ОАЕ українці переважно проживають в Дубаї, в Абу-Дабі, в Шарджі та інших еміратах. Є постійне душпастирство у Дубаї в двох парафіях і в одній в АбуДабі – в Катедральному соборі. Це три так би мовити місійні станиці в ОАЕ, де ми маємо постійні богослужіння.

Які перспективи розвитку УГКЦ у цій країні?

Я не думаю, що там колись будуть створені структури УГКЦ, тому що у нас немає там постійного населення, люди приїжджають, працюють і переважно їдуть. Але тим не менш вони потребують уваги душпастиря. Там важлива присутність капелана. Ми усвідомлюємо, що люди які є, наступного дня, місяця чи року поїдуть, але приїдуть інші і всі вони потребують, щоби священик був поруч, щоби приділив належну увагу.
Праця у людей важка. Священику треба всіх слухати, вміти поговорити, розділити з ними радощі і труднощі.

А що найбільше болить українцям в Еміратах? З чим вони найчастіше приходять до священика?

Найбільше приходять із відчуттям самотності.

Люди на посадах топ-менеджерів в різних компаніях мають можливість запросити родини і їм легше дається розлука з батьківщиною, коли і жінка і діти поруч. А дуже важко людям середньої ланки, стюардесам, менеджерам чи адміністраторам у готельному бізнесі. Вони не отримують великих коштів, живуть у гуртожитку і самотність є найбільшою проблемою.

Дуже багато людей, які приїжджають з Галичини, які вдома були побожні, воцерковлені, ходили щонеділі до служби Божої, сповідалися. А тут багато праці, багато спокус. І ці люди відходять. І нам треба цих людей не загубити. Дуже важливо бути поруч з ними, щоби вони відчували душпастирську турботу.

А вам особисто на відстані тисяч км від Батьківщини чого бракує найбільше?

Зараз вже нічого не бракує. На першому етапі бракувало української їжі.

Мої колеги – індуси, філіппінці. Протягом дня я іноді можу не бачити європейського обличчя. Індійська кухня, індійський спосіб життя, побуту. Я приїхав і спробував індійське карі. Це екзотична їжа і десь тиждень смачно. А потім ти вже не можеш дивитися на неї, але мусиш і далі жити з тим.
Але вже питання вирішене. Все таки 10 тис українців проживає в Еміратах – даємо собі з цим раду (сміється).

А відсутність поруч співбратів, духовної підтримки, як надолужуєте?

Це мабуть найбільш важкий етап мого служіння – деколи немає з ким поділитися, хто б тебе зрозумів. Навіть мої співбрати – священики з Індії і Філіппін – це все ж таки люди іншої ментальності, традиції. Дуже важко, якщо маєш якісь питання, дилеми. Немає з ким поділитися, порадитися. Намагаюся частіше бути в Україні, щоби це надолужити у своєму душпастирському житті.