Олег Панфілов: «І воздасться кожному за вірою його…»

Нещодавно російська співачка Віка Циганова розповіла в ефірі радіостанції «Говорить Москва» про сили, які допомагають збереженню миру в Росії та інших країнах. За словами Циганової, ключовою фігурою в цьому процесі є президент Росії. Однак, співачка, яка з надривом співає про російську долю («російська горілка, що ти наробила! Російська горілка, ти мене згубила!»), цього разу виявила свої пізнання в православ’ї. «Над Росією править Божа Матір, це територія особлива. Тому, якщо Путін – людина віруюча, то ним теж управляє дух, і я за це молюся, щоб він не помилився, щоб допомога в нього була божа, як у нас всіх, щоб цей російський дух не залишив його», – зазначила Віка Циганова.

У співачки, як і у багатьох росіян, які погано знають предмет постійного згадування – православ’я, національне або точніше стадне почуття найчастіше переважає над чеснотою, якою, в принципі, відрізняється християнство. Не думаю, щоб у минулому студентці Далекосхідного інституту мистецтв хтось пояснював, що націоналізм і віра в Бога – речі несумісні. Але в націоналістичному угарі шанувальники Віки Циганової, як і її ідеологічні прихильники, використовують релігійну термінологію так само часто, як підливають смолу в тому місці, куди потраплять богохульники. Російська богобоязливість так само безглузда, як безглузді на комуністичних мітингах антисеміти, що несуть хоругви з ликом Христа.

Тепер, із початком війни в Україні, РПЦ та її керівник Володимир Михайлович Гундяєв зовсім не соромляться і відверто мовчать з приводу того, що священики ходять зі зброєю, благословляють терористів на вбивства, дозволяють в порушення канонів заходити до храмів зі зброєю, а якщо вірити публікаціям, то всіляко сприяють протистоянню, називаючи війну «священною». Здається, вже немає причин, щоб не порівнювати близькосхідних терористів із російськими, оскільки й ті, й інші твердять про якусь боротьбу за віру та священні ідеали. Відмінність лише в тому, що в одних лідери ховаються у печерах, а у інших – сидить у Кремлі й ніде не ховається. Більше того, він всіляко виявляє свою причетність до РПЦ і навіть уміє хреститися.

Якби у православних церков була організація на кшталт громадянської ООН, то напевно колеги з інших церков спробували б надоумити ієрархів РПЦ не порушувати канони й не піддаватися спокусі займатися політикою, не підтримувати вбивць і терористів. Як в новозавітньому попередженні – «воздати кесареве кесарю і боже богові». Майже рік триває війна. Але ні з Данилова монастиря, ні з кабінетів РПЦ не чути закликів або вмовляння до тих, хто ініціював порушення Конституції і підтримував сепаратизм в Україні. Уже шосте століття РПЦ протиставляє себе українським одновірцям, з них три століття будучи частиною влади, невід’ємною частиною ідеології, що дозволяє царям, генеральним секретарям, а тепер і президентам контролювати хоча б частину населення.

Петро Перший реформував РПЦ і підпорядкував собі, Володимир Ленін мріяв знищити конфесії як конкурентів, Йосип Сталін злякався програшу у Другій світовій війні, дозволивши церкві підтримати моральний дух відступаючих радянських військ. КДБ зберігав контроль над РПЦ, рекомендуючи для призначення ієрархів, впроваджуючи в патріархію та парафії агентуру. Як і кілька поколінь мирян, вихованих в комуністичній ідеології, так і кілька поколінь «віруючих» ледве відрізняли дієвість Біблії від Статуту КПРС. Хоча в комуністичній інтерпретації Біблія не повинна заважати КПРС, та й РПЦ стала частиною ідеологічного апарату.

В історії РПЦ є багато неприємних подій, часто пов’язаних із захопленнями, окупаціями і анексіями «збираних» Російською імперією земель. Окремим обозом, вслід за російською армією йшли священики, щоб застовпити свою присутність і оголосити «нашим» чуже. У 1801 році Російська імперія окупувала Грузію, в 1811 році царська адміністрація, порушуючи Георгіївський трактат, скасувала автокефалію Грузинської православної церкви. У Грузії з’явилися церковні губернатори – екзархи, через 4 роки одна з найдавніших церков була перетворена в «Грузино-Імеретинську синодальну контору», багато єпархій були скорочені.

Стосовно грузинської церкви в метрополії не було особливих симпатій. ГПЦ – найдавніша, з 5 століття православна автокефалія, і терпіти самоуправство церковних екзархів РПЦ грузини не могли. Після того як черговий екзарх, Теофілакт Русанов повелів перенести прах Святої Ніно з монастиря Бодбе в Мцхеті, почалося повстання. Повстань в Грузії за 19 століття було багато, кілька десятків, і частина з них – так звані церковні, які піднімали людей на захист святинь. У відповідь окупантами були заарештовані митрополити Досітеос Кутателі та Еквтиме Гелателі. Дорогою до Росії побитий і посаджений в мішок митрополит Досітеос Кутателі помер і похований в Ананурі.

Знущання над грузинською церквою тривало аж до відновлення в 1917 році автокефалії. Але упродовж усього столітнього періоду окупації царська адміністрація намагалася придушити грузинський дух – зі стін стародавніх храмів збивалися середньовічні фрески і поверх наносилися нові – в «російському стилі», перебудовувалися й добудовувалися церковні комплекси, були закриті всі церковні навчальні заклади грузинською мовою і відкрилися російською, грузинська мова була заборонена для використання у церковній службі. Нагадаю лише, що ієрархи РПЦ і кремлівські чиновники досі сміють називати грузинів «одновірцями».

Придушити грузинський дух Російській імперії не вдалося. Але участь РПЦ у придушенні народів та їхніх культур величезна, і Грузія займає лише незначну частину. З 13 століття новгородські князі насильством прокладали шлях православ’ю. У Вятському краї християнство «прищеплювалося» вогнем і мечем. Грамота 1452 року митрополита Іони вятському духовенству розповідає, як християнство насаджувалося серед неросійських народів. Священики перемучили й переморили багатьох людей, у воду «покидали», спалювали в хатах – чоловіків, старців і малих дітей, випалювали очі, немовлят саджали на палю і умертвляли. Як тоді, так і вся подальша історія РПЦ показує, що насильство – частина російського «місіонерства». Так було під час взяття Казані й насильницького хрещення татар, при оберненні до православ’я народів Поволжя, Уралу, Сибіру та Далекого Сходу.

Сучасне ставлення РПЦ до Кремля описав Володимир Войнович ще в 1986 році – і про правителя – Геніалісимуса, генерала КДБ, що говорить німецькою, і пропаганду, і репресії. Яскравий образ у романі «Москва 2042» – «Батько Звездоній, генерал-майор релігійної служби, перший заступник Главкомпіса з духовного окормлення, Четвертий член Ювілейного П’ятикутника». Опис його зовнішності – не тільки талановито, але й дивним чином збігається – «Один з генералів був, мабуть, духовного звання. На ньому була темна, але дуже коротка, до колін, ряса з лампасами в нижній частині, на голові чернечий клобук, теж з великим козирком, і на грудях велика і, можливо, навіть срібна зірка. На кінцях кожного променя зірки були хрести. Така ж зірка з хрестами була і на клобуці».

У романі Войновича образи не просто вгадані зовні, абсолютно схожі думки та цитати, як ніби письменник опинився в нашому часі й підслухав учасників православно-комуністичних мітингів: «Під час нашого наближення до аеровокзалу я все пильніше вдивлявся в портрети, які висіли на фронтоні, і запитав Смерчев, хто ця людина, схожа на Ісуса Христа. – Як хто? – Здивувався Смерчев. – Це і є Ісус Христос. – Але ми поклоняємося йому, – закрутився і стукнув ногою батько Звездоній, – не як якомусь там синові Божому, а як першому комуністу, великому попереднику нашого Геніалісимуса, про якого Христос правильно колись сказав: Але той, що прийде після мене, потужніший за мене! Я абсолютно точно знав, що ці слова належали не Христу, а Іоанну Хрестителю, але про всяк випадок заперечувати не став». Скрізь висіли популярні гасла утопічної Москви – «СКЛАДОВІ НАШОЇ П’ЯТИЄДНОСТІ: НАРОДНІСТЬ, ПАРТІЙНІСТЬ, РЕЛІГІЙНІСТЬ, ПИЛЬНІСТЬ І ДЕРЖБЕЗПЕКА».

Найстрашніше та огидне в сучасній історії РПЦ – небажання чинити спротив владному маразму та пропаганді, як це, втім, було весь радянський час. Співачка Циганова начебто і має знати про те, що гріх поминати Господа всує. Але і вона, і сотні тисяч інших прихильників Путіна кажуть все, що їм заманеться, малюють ікони з «ликами» Сталіна і самого Путіна, придумують історії й пишуть книги про те, що «Ісус – росіянин» і взагалі народився – чи то в Криму, чи то на Середньоросійській височині. А патріархи РПЦ мовчать – їм напевно подобаються такі парафіяни, які не знають канонів, які не мають елементарних знань Біблії. І якщо тов. Зюганов нагороджується церковним орденом, то Володимир Войнович був правий, коли написав у книзі цей епізод: «А ніякого Бога немає, – підскочив раптом батько Звездоній і стукнув правої ногою в землю. – Абсолютно ніякого Бога немає, не було і не буде. А є тільки Геніалісимус, який там, нагорі, – Звездоній ткнув пальцем в небо, – не спить, працює, дивиться на нас і думає про нас. Слава Геніалісимусу, слава Геніалісимусу. – Забурмотів він, як божевільний, і став правою рукою виробляти якісь дивні рухи. Начебто хрестився, але якось по-новому. Всією п’ятірнею він тикав себе за такою схемою: лоб ліве коліно праве плече ліве плече праве коліно лоб. Всі інші теж зупинилися і теж стали, повторюючи ті ж рухи, бурмотіти: Слава Геніалісимусу, слава Геніалісимусу».

А хто сучасний російський Геніалісимус, пояснювати, сподіваюся, не треба – генерал КДБ, який говорить німецькою…

Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)