Отець Анджело Конфалоньєрі, піонер інкультурації в Австралії

Вранці 11 червня 1848 року на вулицях Порт-Ессінгтон, ізольованого сторожового поста англійської армії на північноавстралійському півострові Кобоург, відбувалося щось дивне. Полк у повному складі – солдати разом з офіцерами – віддавав військові почесті покійному 35-річному священикові, життя якого, повне поневірянь і злиднів, за два дні до цього забрала малярія. Військові супроводжували труну «з пошаною, належною настільки шанованій людині», – сказав тоді комендант МакАртур, звертаючись до католицького Архиєпископа Сіднея Джона Беди Полдінґа.

Те, що військові-протестанти віддають таку честь католицькому місіонерові, сьогодні в Австралії, напевно, не справило б особливого враження. Але в середині ХІХ століття багато мешканців британської колонії поділяли тезу пресвітеріанського пастора Джона Данмора Ленга, згідно якої Папа був антихристом, а поширення «папістського забобону» по новітньому континенті виставлялося загрозою, з якою слід боротися за всяку ціну.

Хто ж ця людина, щодо якої антикатолицькі упередження не мали ніякої сили?

Отець Анджело Бартоломео Конфалоньєрі народився в італійському місті Ріва дель Гарда в червні 1813 року, освіту здобув в кількох капуцинських навчальних закладах області Трентіно. Щоб здійснити свою місіонерську мрію – жити серед австралійських аборигенів, – він не тільки духовно до цього підготувався в знаменитій Папській Урбанській колегії «Де Пропаганда Фіде» (існуючої і понині – при університеті «Урбаніяна»), але не забув і про ретельне фізичне приготування в рідних горах. Майбутній місіонер влаштовував собі екстремальні випробування – щоб навчитися довго витримувати без їжі, на холоді і надмірній спеці.

У Римі отець Анджело зустрівся з ірландцем Джоном Брейді, генеральним вікарієм Західної Австралії. Він якраз збирав собі велику групу європейських місіонерів, щоб відвезти її з собою в Перт. Молоді священики повинні були зайнятися заснуванням Церкви в західній і північній Австралії – наймолодших колоніях. Конфалоньєрі прийняв запрошення Брейді, і 15 вересня 1846 року група вирушила з Лондона на протилежну півкулю.

За два роки до цих подій на острові Стредброк, недалеко від Брісбена, четверо священиків – троє італійців і швейцарець з Чину пассіоністів – заснували першу католицьку місію серед аборигенів на сході країни. Тепер треба було започаткувати нові місії і в інших частинах колонії, в першу чергу там, де контакти європейців з тубільцями тільки почали встановлюватися або ж їх взагалі ще не було: таку обставину місіонери вважали благодатним ґрунтом для євангелізації.

Незабаром після прибуття в Перт, 1 березня 1846 року отець Конфалоньєрі відплив до Порт-Ессінґтону, що розташований на північному сході тієї області, в якій сьогодні розташоване місто Дарвін.

Священника супроводжували два ірландця-катехити – Джеймс Фаґан і Ніколас Хоґан. Вони разом мали заснувати нову місію.

У ті часи в західній Австралії ще не було морського пароплавства, і вони повинні були обігнути материк на вітрильнику, минаючи Сідней. Пропливаючи по протоці Ендеавур, між Австралією і Новою Гвінеєю, вітрильник вдарився в кораловий риф і стрімко пішов на дно. Конфалоньєрі не вмів плавати, але йому все ж вдалося врятуватися завдяки виступу, за який він вхопився разом з капітаном. Всі інші пасажири загинули в корабельній аварії, в тому числі і юна дочка капітана. На наступний день його разом з місіонером підібрали на борт невеликого британського судна, що прямував в Порт-Ессінґтон.

Більш невдалого початку місії не можна було собі уявити. Втративши своїх супутників, які трагічно загинули в морі, Конфалоньєрі втратив і все, що у нього було з собою. Все необхідне для життя і одяг йому дав комендант МакАртур.

Незважаючи на цю подію, священик не впав духом і оселився на самоті біля самої бухти, в 14 милях від найближчого європейського поселення. Треба врахувати, що в ту епоху загальним переконанням було те, що північні тубільці були не лише агресивними, але і людоїдами. Італійського місіонера цей факт особливо не турбував, а незабаром деякі тубільці навіть почали йому допомагати будувати барак. Як підкреслює у своїй книзі історик Том Ласкомб, священик, «здавалося, жив відповідно до шкали цінностей, абсолютно не схожою на ту, якою слідували всі інші люди».

Увійшовши в контакт з місцевим населенням, Конфалоньєрі зробив вибір, якого ще не робив ніхто з місіонерів в Австралії: замість того щоб переконувати аборигенів в перевагах осілого життя, він вирішив слідувати за ними, прийнявши їх кочовий спосіб життя. За його прикладом піде кілька років пізніше найвідоміший з католицьких місіонерів серед аборигенів – Розендо Сальвадо, засновник бенедиктинської обителі «Нова Нурсія».

Поділяючи повсякденне життя з тубільцями, Конфалоньєрі швидко вивчив мови племені івайджа. Крім цього, він намалював карту області, точно позначивши кордони племен. Ця карта досі зберігається в Державній бібліотеці Мельбурна.

Знання місцевих мов виявилось італійському місіонерові незамінним для справи євангелізації. Якраз в ті ж самі роки на острові Страдброук зазнала невдачі італійська місія, і причиною тому була абсолютна некомунікабельність між місіонерами і аборигенами.

Отець Конфалоньєрі почав працювати над словником мови івайджа і переклав на нього молитви і уривки з Нового Завіту. Поряд з цим він вирішив побудувати невеликий польовий госпіталь, де лікував аборигенів перш за все під час епідемії грипу, використовуючи свої медичні знання, набуті ще в Італії.

Кочове життя, самотність, труднощі пристосування до клімату і їжі, несхожим на європейські більше, ніж він собі міг уявити, поступово підірвали здоров’я і душевні сили отця Анджело. Усього два роки після прибуття в Порт-Ессінґтон молодий священик помер від малярії. Дізнавшись про хворобу дивака-місіонера, англійські військові марно намагалися врятувати його, хоча і застали ще живим, і в останні миті він попросив коменданта МакАртура послати його сестрі маленький хрестик і скапуляр – все своє майно.

Німецький місіонер Ґеорґ Вальтер, який довгі роки жив серед аборигенів Кімберлі, під враженням подвигу отця Конфалоньєрі висловив в 1928 році думку, що стала ключовою для багатьох місіонерів в Австралії: «Головне правило для кожного місіонера – це пристосуватися до місцевих умов і до способу життя тих народів, яким потрібно нести світло віри. Що стосується аборигенів, то проблема полягає в неможливості для місіонера вести кочове життя, дуже важке для тих, хто не звик до нього».

Якщо говорити про євангелізацію аборигенів, то важко судити про безпосередні плоди проповіді отця Анджело Конфалоньєрі. За свідченням Сіднейського кардинала Патріка Морана, до 1896 року, місіонер навернув до християнства чотириста аборигенів.

Але з багатьох причин недовга і важка австралійська місія отця Конфалоньєрі мала велике значення. Завдяки його подвигу змінився сам погляд на місіонерів, «руйнівників традиційних культур», популярний тоді серед істориків і антропологів. Багато світських вчених, в тому числі лінгвісти, все частіше визнають, що вони багато в чому зобов’язані досвіду місіонерів, які першими серйозно зайнялися вивченням мов корінних народів. Багато з цих мов уже зникли.

Місіонерський інтерес до цього аспекту, крім його культурної значущості, мав ще глибші наслідки. За часів Конфалоньєрі громадськість нерідко відмовляла аборигенам в самому праві називатися повноцінними людьми або ж розглядала їх цікавим залишком доісторичної епохи. А свідчити про складність і багатство лексичних і граматичних структур мов аборигенів було ходом проти течії, який зривав маску з найпоширеніших думок про тубільців. Невипадково сорок років після смерті отця Конфалоньєрі австрійські єзуїти, які продовжили євангелізацію на півночі Австралії, намагалися переконати колоністів в тому, що мови аборигенів були не менш багаті, ніж європейські.

А коли в 1992 році нарешті було визнано права аборигенів на їх традиційних землях, часто потрібно було звертатися до карт місіонерів, щоб визначити межі племен перед судовими органами, далеко не завжди готовими вірити в усні свідчення тубільного походження.

З усіх цих причин отець Конфалоньєрі не був забутий австралійцями, що живуть на півночі материка, особливо в єпархії Дарвіна, де інкультурація християнської віри особливо помітна. Досить згадати, що ця єпархія відправила на Мельбурнський євхаристійний конгрес в 1973 році цілу групу аборигенів, які організували Святу Месу, пристосовану до їх звичаїв і символіки.

Сліди місіонера з Італії можна до сих пір знайти в оповіданнях деяких аборигенів, а в кафедральному соборі Дарвіна встановлена на честь нього пам’ятна табличка. У цьому ж місті ім’ям молодого священика з Трентіно був названий великий парк.