Отець Ладнюк: капелан повинен мати сильну віру і любити кожну людину

«Потрібно мати сильну віру, бо мене дуже часто питають про те, чи перед обличчям всіх цих смертей і руйнування, я не втратив віру. Треба мати також любов, бо якщо в тобі промовляє любов до цих людей, як військових, так і цивільних, то ти можеш робити дійсно величні справи», – такими, за словами отця Олега Ладнюка є умови для того, аби бути добрим військовим капеланом. Про цю нелегку місію він розповідає в інтерв’ю для Радіо Ватикану.

«Ви своїм життям і своєю геройською позицією є видимим знаком присутності невидимого Бога навіть там, де сьогодні панує, на жаль, смерть, де війна хоче вкрасти в людини право на життя», – цими словами 22 липня 2022 р. до військових капеланів звернувся у своєму щоденному відеопосланні Глава УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук. Серед тих, до кого звернені ці слова, – священик салезіянин отець Олег Ладнюк, який в інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News розповів про якості, які повинен мати капелан в час війни, про труднощі та особливості такого служіння.

Що потрібно, щоб бути капеланом

Відповідаючи на запитання про те, які якості повинен мати священик, щоб бути військовим капеланом у час війни, отець Олег Ладнюк, СДБ, не замислюючись, відразу перераховує кілька, бо своє служіння військового капелана він розпочав ще у 2014 році: спочатку провів з військовими на Луганщині один місяць, а потім були регулярні кількатижневі відвідини військових на великі свята.

Виявляється, список необхідних якостей немалий, але такі вимоги виправдані, зважаючи на серйозність ситуацій, у які можуть потрапляти капелани. «По-перше, слід мати хоч трохи військового досвіду, – підкреслює він, – по-друге – певний медичний досвід, бо бувають різні поранені; слід бути добрим психологом, щоб спілкуватися як з цивільними, так і з військовими: це не є парафіяльне життя, коли до тебе просто приходять люди на парафію, розуміючи, куди вони прийшли. Тут ти нерідко спілкуєшся з людьми, які навіть не розуміють ролі капелана, але часто підходять також і хлопці, які знають, що їм потрібен капелан. Наступна річ: треба мати сильну віру, бо мене дуже часто питають про те, чи бачачи ці всі смерті й руйнування, я не втратив віру. Наступне – це любов, бо якщо в тобі промовляє любов до цих людей, – як військових, так і цивільних, – з якими ти працюєш, то ти можеш робити дійсно величні справи. І якщо ти не маєш цієї любові, то ти це закинеш і скажеш: “Боже, я прийшов до військових, а до мене на Службу Божу ніхто не прийшов”. І потрібно бути також досить мобільним священиком, який постійно готовий змінювати місця дислокації, і здатний просити про допомогу в усіх».

Свою салезіянську формацію отець Олег пройшов у північноіталійському місті Торіно, де також працював у різних ораторіях. Він зазначає, що в теперішньому служінні ця формація дуже допомагає, бо їхня харизма – це праця з дітьми та молоддю, «а військові – це часто ті ж діти». Окрім того, салезіяни приділяють велику увагу заняттю спортом, а в час війни це дуже важливо. Салезіянин додав також, що в італійських ораторіях він навчився спілкуватися і ставитися без упереджень до представників різних релігій.

До цього ніколи не звикнути, тому треба молитися

Незважаючи на те, що досвід допомагає передбачати численні виклики, які щодня ставить війна, і усвідомлення власних ресурсів для їх подолання, в капелана-салезіянина є моменти, коли йому потрібно зупинитися і відновити духовні сили, щоб не “вигоріти”. «Коли я бачу всі ці страждання, всю цю розруху, це важко психологічно, – ділиться він. – Часто після перебування в місцях бойових дій, де можна побачити все, що завгодно, все, що можна лише собі уявити, я мушу психологічно відійти, і тому починаю молитися, шукаю спокій, вільний день, для того щоб знову вийти на мій попередній рівень. Це дуже важко. На жаль, я бачив, що багато волонтерів просто “перегоряли”. Ми священики маємо ту перевагу, що ми маємо молитву, яка є певною “підзарядкою”, а той, хто далекий від молитви, на жаль, може вигоріти».

Багатогранне служіння військових капеланів

Слухаючи розповідь отця Олега про те, як він тепер здійснює своє служіння, стає зрозумілим, що він робить набагато більше від того, що входить до його формальних обов’язків військового капелана. Оскільки немає можливості відправляти для військових Службу Божу на передовій, священик відправляє її тоді, коли військові перебувають на певній віддалі від фронту. Час від часу хтось із військових телефонує до отця Олега і просить приїхати, щоб посповідати і запричастити. Також через капелана родичі передають військовим деякі речі. Кожна зустріч на передовій – це нагода для священика поговорити із захисниками, надати їм духовну підтримку, «щоб люди побачили, що є Бог, Який є поруч, Який їх не покинув».

Ще один аспект діяльності військових капеланів, за словами нашого співрозмовника, полягає в тому, що вони привозять медикаменти до госпіталів на передовій. Капелани допомагають також у перевезенні легких поранених до віддаленіших закладів лікування. Крім того, вони допомагають цивільним, з якими, на жаль, як підкреслив отець Олег, на передовій мало хто працює. «Зрозуміло, що йде війна, – додав він, – і є мало людей, які готові це робити. А військові довіряють капеланам і просять допомогти цивільним, яким самі не можуть допомогти, бо вони воюють». Завдяки такій співпраці, салезіянам вдається привезти допомогу людям, які або не хочуть виїжджати, або не можуть, бо мусять опікуватися хворими людьми, господарством чи домашніми тваринами. Священики також евакуюють тих, хто готовий до цього. Загалом від початку війни вони вивезли з Луганщини понад 500 осіб.

Чутливість до переживань дітей та молоді

Серед тих, кого отець Олег евакуював на початку повномасштабної війни, були також і діти, батьки яких не могли виїхати відразу. Оскільки вони добре знали священика, то довірили йому своїх дітей, а пізніше також доєдналися до них. У цій ситуації священикові став у пригоді його багаторічний досвід праці з молоддю та дітьми. «Коли я їх вивозив, я не “ліз” їм в душу, бо розумів, що в той момент вони переживають величезну трагедію», – зазначає він. «Але коли ми вже приїжджали в нашу салезіянську обитель в Дніпрі, – пригадує отець Олег, – вони сідали їсти, і тільки тоді діти починали плакати. Тобто, я їм дав простір пересилити власні емоції, все обдумати, а потім, коли ми вже були на мирній території, – також і поплакати. Цей досвід мені показав, що не треба з перших хвилин “лізти” дитині в душу, а просто дати їй можливість залишитись самій собою, а потім вона вже почне і плакати, і говорити».